Про незалежність України Леонід Кравчук замислився у Пляшевій. Своїми думками він поділився з рівненськими рухівцями у червні 1991 року після панахиди на Козацьких могилах.
10 травня не стало нашого першого Президента Леоніда Макаровича Кравчука, з яким Україна попрощалася 17 травня. Його будуть пам’ятати вічно з вдячністю бодай за те, що він спокійно, без кровопролиття і потрясінь вивів Україну зі складу Союзу в незалежну державу. Леонід Макарович вніс свою лепту у створення Української держави, зведення її фундаменту, української демократії: заборонив КПРС, сприяв багатопартійності, не чіплявся за владу, а достойно передав її Президенту, якому програв. Був зразком інтелігентного, грамотного, чесного, мудрого, нелукавого, мужнього політика.
У борців Рівненщини за незалежність України залишились у пам’яті спогади про Леоніда Кравчука з 1989-го, коли в лютому того року на партійних зборах Спілки письменників України Іван Драч повідомив про намір створити Народний Рух (за перебудову). Після того завідувач ідеологічним відділом ЦК КПУ Леонід Кравчук почав часто з’являтися на телеекрані в дебатах із прибічниками ідеї створення Народного Руху. Дискусії привертали увагу всієї України.
Коли готувалися до проведення Установчого з’їзду Народного Руху України, який відбувся 8-10 вересня 1989 року в Києві, у борців Рівненщини за плечима вже були різні протестні акції ще з осені 1988 року – досвід організаційної роботи, участь у виборчій кампанії до Верховної Ради СРСР (обрали депутатом полковника В. А. Мартиросяна).
Микола Поровський був керівником Центру підготовки з’їзду, тому йому доводилося не раз спілкуватись із Л. Кравчуком, бо без дозволу КПУ нам не дали б провести з’їзд. При тодішньому несприйнятті національної символіки все ж вдалося домовитись із Леонідом Кравчуком і з’їзд пройшов під національними символами: «золотий герб-тризуб, у вінку гербів українських земель, сяяв, наче сонце, над переповненим залом Установчого з’їзду Руху, і синьо-жовті прапори шугали над головами делегатів». Із трибуни лунали слова виступаючих. Їх вбирали в душі так, як пересохла земля вбирає дощові краплі. Виростуть із них нові когорти «ідеї і чину», стануть на герць із ненависною російсько-комуністичною імперією за Українську державу, за український народ і його майбутнє.
Леонід Макарович умів іти на компроміси, але був непохитним у питаннях долі держави.
Україна була ще радянською, тому він бував на з’їздах НРУ, бо бажав знати, чим «дихають» рухівці. До символіки ще ставився з побоюванням, бо коли я на одному з’їзді прикріпила йому на лацкан піджака значок національного прапора, він кілька хвилин потерпів, потім зняв піджак і почепив його на бильце свого стільця. Я тут же дала йому газету «Рада», редактором якої був Іван Дем’янюк. Він їздив до Вільнюса, підпільно видавав її там у самвидаві й таємно привозив до Рівного. Тут ми її і поширювали. Леонід Макарович зі здивуванням запитав, де ця газета надрукована. Поки я спромоглася щось сказати, Іван Дем’янюк, який стояв поруч, сказав: «У нас на Рівненщині, в Басовому Куті». Не так давно в інтерв’ю з журналістом Президент зізнався, що зберіг той значок донині. До національної символіки він призвичаювався поступово.
Пізніше у мене з Кравчуком був ще цікавий випадок. У червні 1991 року в селі Пляшева (на Козацьких могилах) відкривали та освячували пам’ятник козакам. На це відкриття та освячення був запрошений Л. Кравчук – вже як Голова Верховної Ради України.
Як депутат міської ради, я разом з іншими зустрічала його в аеропорту. Літака довго не було, квіти в моїх руках почали в’янути. Коли нарешті він прилетів, підійшла до Леоніда Макаровича і сказала: «Вітаємо вас на рідній землі! Прийміть ці трохи зів’ялі квіти. Та головне, щоб не зів’яли надії, які ми покладаємо на вас». А далі, вже на вухо, додала: «Сподіваюся, у вашій особі Україна матиме Мазепу, який діятиме в інших умовах». У відповідь він голосно засміявся. Бачу – кадебіст підсовує мікрофон на довгому штирі (хотів записати). Згодом депутат-кадебіст подарував мені фотографію, на якій я розмовляла з Леонідом Кравчуком на вухо.
З аеропорту гість поїхав у облвиконком. Там відбулася зустріч Л. Кравчука з головою облвиконкому П. К. Прищепою, міським головою Іваном Федівим і його заступником Василем Хижим.
Місто готувалося до зустрічі високого гостя-земляка заздалегідь. В. Хижий разом із О. Кравчуком (начальником тресту «Зелене господарство») все місто уквітчали синьо-жовтими прапорами. П. Прищепа тоді просив повісити хоча б кілька державних прапорів Радянської України. Мусили одного почепити. Л. Кравчук тоді сказав: «Якими гарними кольорами прибране все місто!».
Наступного дня у Пляшевій відбулася панахида, яку відслужив Патріарх Мстислав (Скрипник), для цього він прибув із Америки. У мене була нагода підійти до Л. Кравчука і попросити його пам’ятати слова, сказані мною в аеропорту. Він посміхнувся і подякував.
Того ж 1991 року на відкриття пам’ятника козакам у с. Пляшева прибуло понад півмільйона чоловік з усіх областей України.
Саме там, у Пляшевій, Л. М. Кравчук подумав, що Україна таки може стати незалежною. Про ці свої думки він розповів В. Червонію й І. Дем’янюку на пошануванні Т. Шевченка у м. Рівне (у рік всесвітнього пошанування Т. Шевченка). Рухівці, рухівські лідери і депутати ВР Рівненщини дуже шанували його: В. Червоній, І. Дем’янюк, О. Новак, М. Поровський, В. Пилипчук, Р. Омельчук, В. Ковтунець та інші, бо при ньому відбувся духовний перелом у народі.
Колись у рухівській газеті «Волинь», заснованій У. Самчуком і відновленій В. Червонієм, розповідалось про те, що ще підлітком у роки війни малий Леонід морозної зими, наколядувавши гроші, віддав їх Червоному Хресту УПА. Отож національна ідейність була з ним ще з дитинства. Якщо у членів УГС та дисидентів ще в 60-70 роках укріплювалася думка про пекучу потребу змінити життя українського народу, про необхідність бути незалежними від російського Радянського Союзу, то у Л. Кравчука ця думка сформувалася значно пізніше. Але поступово дійшовши до неї, він діяв наполегливо, невідступно, зовні спокійно, а то й мужньо. Немала його заслуга і в тому, що ми не потерпіли під час ГКЧП.
Пам’ятаються його слова на Установчому з’їзді Руху: «…будь- яка політична течія не гарантує, що вступ людини в неї означає, що вона стає благородною і працьовитою. Головне, щоб людина на своєму місці робила більше, краще для народу, для всіх народів, для своєї нації. І до цього я вас закликаю» (Бурхливі оплески).
Ніколи і ні в чому не був підлим. Політикам є чому вчитися у нього. Національної ідеї і України не зрадив. Життя він прожив чесно. З ним, як і з Народним Рухом, зв’язана незалежність України. За це ми йому вдячні. Шкодуємо, що його вже немає серед нас. Він залишив по собі вічну, чисту пам’ять.
Тетяна РЕДЮК, ветеран Народного Руху України, депутат п’яти скликань Рівнеради