Записано зі слів п. Ніни – господарки будинку, який став порятунком для багатьох гостомельчан
Гостомель бомбили нещадно, безупинно. Наш будинок розташований за півтора кілометра від аеропорту, тож хатній підвал, у якому переховувалося сімнадцять чоловік, здригався від кожного вибуху. Ми не просто чули вибухи, а відчували їх у буквальному розумінні цього слова кожною клітинкою тіла і душі. Діти плакали, кричали, боялися.
Тут, у підвалі, ми спали і готували їсти. Можливості вийти на вулицю не мали. Чоловіки наші, звісно, виходили, бо потрібно було води принести чи ще чогось із дому. Двором під кулями пересувалися. А потім прийшли вони…
Першого дня війни ми не вірили власним очам. Спершу над нашою вулицею пролетіло понад тридцять гелікоптерів. І летіли вони так низько, що можна було розгледіти у кабінах військових – їхні обличчя, автомати, одяг. Я схопила онуку за руку і кинулася до підвалу. Потім до нас прибігли й сусіди.
Це був початок жахіття, у яке ніхто не міг повірити і до якого ніхто не був готовий.
Із кожним днем ставало все гірше й гірше. Другого чи то третього дня на нашій вулиці з’явилися їхні танки. Вони зруйнували мій паркан біля будинку. Стріляли, їхали і знову стріляли. Згодом ми втратили відлік часу – не знали ні дня, ні числа.
Перший російський десант у Гостомелі (висадилося їх 2000, а живими лишилося 50) прийшов до нашого дому. Це був такий жах! Просто нестерпний. «Спасітєлі» силою повиштовхували нас із підвалу. Чоловіків одразу почали роздягати. Вони стояли перед окупантами лише у спідній білизні. На вулиці було мінус шість. Почали перевіряти телефони, шукати sim-картки. Коли дуло автомата вперлося у мою спину, я попросила:
– Не розстрілюйте нас. Ми ж цивільні.
– Ми прішлі с міром. Нам нужен только ваш прєзідєнт Зєлєнский. Трі дня – і ми возьмьом Кієв, і всьо будет харашо, – відповів мені солдат.
Але з кожним днем російські військові ставали все більш жорстокими. Вони просто сатаніли. Їхня армія зазнала великих втрат, а вони на це не очікували. Перший раз дуже довго обшукували будинок, усе перевертали. Забирали все, що хотіли. Через день-два прийшла інша бригада. Попередня поводилася з нами ще більш-менш, можна сказати, терпимо. Бо то були молоді хлопці-строковики, яких, за їхніми словами, відправили на навчання (дехто з них навіть плакали та просили у нас вибачення). Натомість друга була досить жорстокою. А третя і четверта й поготів. Людей у нашому підвалі ставало все менше і менше. Одна жінка померла. Поховали ми її на городі під час бомбардування. Іншу не змогли поховати – вона так і залишилася лежати в сараї в целофановому пакеті. Бо ми вже не мали можливості вийти через безперервні обстріли.
На той час ми залишилися вже без води, світла й опалення. Але в підвалі у мене була їжа, консервація. Харчувалися спеченими в сусідській грубі коржами. Якось прийшов російський військовий і сказав, що йому потрібна хазяйка. Я якраз робила чоловікові уколи. Вийшла на вулицю. Він завів мене під дулом автомата у наш порожній темний будинок і примусив знайти йому труси, зубну пасту і щітку. Я шукала їх по полицях, віддавала, а він клав до кишень. Потім каже до мене:
– Тьотка, садісь, мнє надо с тобой пагаваріть.
Я дуже злякалася, бо біля мене не було нікого. Усі ж у підвалі. Він потримав мене там кілька хвилин і відпустив, порадивши:
– Вам надо отсюда уєзжать.
– Я життя тут прожила… Ми будувалися… Старалися все для сім’ї. Куди їхати? Це ж мій дім!
На той час він уже був напівзруйнований. У сусідній будинок влучив снаряд і його повністю зрівняло з землею. Вибуховою хвилею з нашого знесло дах, вибило вікна.
– Куди їхати? – запитую.
– В рассію. Ви что, нє знаєтє? Хотя у нас люді нє живут так, как у вас. Намного скромнєє.
Солдатня постійно просила алкоголь. Досить часто «освободітєлі» були п’яні.
– Дайте что-нібудь випіть.
Ми їм кажемо, що у нас хліба нема, не те щоб випити. А вони:
– Хлєба і у нас нєт. А вот випіть єсть у всєх. Как ето у вас нєту? Ми тут по домам прошвирнулісь, тут такоє пьют, что в рассії даже не відєлі. Не бойтєсь, ми вас нє убйом. Ми тут у кого-то в домє даже хомяка покормілі.
І п’яні – страшне. Солдати, офіцери – усі пили. В такому стані вони забули в нас пакети з усіма телефонами, які відібрали були в сусідів. То ми їх швиденько пороздавали людям. Із пультів до телевізора навіть батарейки виймали.
Дійшло до того, що вони почали виганяти з будинків господарів і там оселялися. Пішли до сусіда. Його будинок їм видався придатним для снайперів. Сказали, щоб він забирав сім’ю і виїжджав. Їм не можна було перечити, бо ж наслідки могли бути непередбачувані. Сусіди накрили машину білим простирадлом, проїхали лише три метри, і росіяни їх розстріляли. Помер чоловік. Від жінки не залишилося нічого. Нічого, що б нагадувало людину. Лише вухо. Живими залишилися лише невістка з дитиною, бо пригнулися в машині, і син, якого поранили.
В інших наших сусідів нещодавно народилася дівчинка. Їй на той час виповнилося лише 14 днів. То ми назбирали молодій мамі кілька банок згущеного молока і занесли, щоб у неї не пропало молоко. Так рятували немовля. І ще одну молоду сім’ю врятували, яка їхала в сусіднє село. Пара зараз у безпеці. Дісталися Вінницької області…
Нам дали три дні «зеленого коридору». Але ми боялися їхати. Бо перед цим наші люди, замотані в білі простирадла, повиходили на місце збору. Із дітьми, старшими людьми. Але транспорт для евакуації не приїхав. Гостомельчан кільцем оточили солдати з автоматами, дали їм дві години, аби ті самотужки вибралися з міста. То люди втікали, як могли.
Наступного дня за жителями нашого міста мало приїхати 28 автобусів, а прибуло лише 8. Ви б бачили цю картину! Перелякані жінки з дітьми, старші люди через бажання врятуватися штовхалися, наввипередки заходячи в транспорт. Коли колона автобусів рушила, їх усіх розстріляли… Російські військові не шкодували нікого.
Минуло 16 днів війни. Ми зрозуміли, що все… Якщо не поїдемо з міста, загинемо всі. Сіли в машини і поїхали. Не мали можливості ні перевдягнутися, ні перевзутися, ні щось взяти із собою з дому. Немиті, небриті… Коли я зняла шапку, то жменя волосся лишилася в руці. І це вже був не поспіх, а останній порятунок.
Дорогою надивилися на таке, що навіть не присниться у жодному найжахливішому сні. Обабіч траси лежали мертві люди. Багато мертвих. Просто одні на одних. Імовірно, що вони рятувалися втечею, а їх розстрілювали. Мами з обвугленими дітками на руках. Валялися дитячі візочки, речі, іграшки. Багато візочків. На це неможливо було дивитися. З візочків стирчали чорні ручки, голови… А який жахливий запах стояв! Вам не описати словами.
Ми не знали спершу, куди їхати, бо всі вказівники були зруйновані. Трохи блукали. Зупиняли нас на кожному російському блокпості. Причому на кожному з них лежали гори мертвих людей. Їх навмисне не прибирали, щоб «добити» українців морально. Тіла дітей… Як їх було багато! Яке це жахіття! Вилучали телефони у всіх, у кого ще не забрали. Ми не знали тоді, чи залишимося живими… Згодом утворилася колона з машин, яка розділилася на дві. Одна рухалася до Вінницької області, інша – до Рівненської. Дорогою вдалося врятувати чиюсь залишену собаку таксу.
Оселилися ми в одному з міст Рівненщини. Спасибі цьому затишному і гостинному містечку, його добрим мешканцям (зокрема, Тетяні Володимирівні Шидловській) за гостинність, одяг, їжу, турботу. Тут нам добре, але хочеться якомога швидше повернутися до Гостомеля, в рідний дім. Навіть якщо він зруйнований, навіть якщо від нього залишився лише фундамент. Ми відбудуємо нашу оселю для своєї родини.
Наші внучки на Рівненщині знайомляться з ровесниками, спілкуються, малюють. Тільки малюють переважно темними кольорами. Сонце у них ще чорне…
Дякую Віті Левчук, Людмилі Герус, Неонілі Диб’як, Ірині Марач за підтримку та допомогу.
Записала Олена МЕДВЕДЄВА