Бібліотека – храм духовності, царина книг – завжди приваблювала Сергія Золожкова з міста Балаклія Ізюмського району Харківської області.
Книгозбірня, яка була поруч із приміщенням радіо «Балаклія-ФМ», де працював Сергій, стала для чоловіка рідною. Бібліотекарі часто запрошували його на зустрічі з читачами. Тут Сергій знаходив героїв для своїх радіопередач. Тому й не дивно, що, опинившись у Рівному як внутрішньо переміщена особа, він відразу відвідав Рівненську обласну універсальну наукову бібліотеку, де його привітно зустріли працівники читальної зали Валентина Бендюх і Наталія Васюк. Тут, у затишному приміщенні, чоловік відпочивав душею, поступово відновлювався.
Та пережите ним у період окупації рашистами рідної Балаклії не відпускало. В розмові з бібліотечними працівниками він часто згадував про часи виживання в оточенні русні. Проговорюючи вголос окремі моменти, ніби звільнявся від важкої ноші, яка звалилася на нього і тисячі харків’ян уже в перші дні війни.
В Ізюмський район рашистська навала ринула 27 лютого. Великі колони бойової техніки, які невпинно рухалися на місто, шокували, викликали страх. А вже 28 лютого літаки бомбили стратегічні об’єкти, влучали у житлові будинки. Зруйновано гордість міста – «китайську стіну». Так містяни називали великий житловий будинок. Летіло скло, бетон, налякані люди втікали хто куди міг.
«У нашому селі Байрак-3, де я мешкав у власному будинку (це неподалік від телевізійних веж) рашисти розмістилися на околиці біля лісопосадки. Усім було страшно. Кожен думав: «А що, як прийдуть у мій дім? Де сховатися?» Лячно було й мені. Тож, щоб хоч якось заспокоїтись, втішав себе. Мовляв, вони на протилежну окраїну села не потикнуться. Аби не привертати уваги, намагався не з’являтися на людях. Зранку до вечора порався по господарству.
У перших числах березня село постійно обстрілювали. Невдовзі зник зв’язок, пропало світло. Хліб привозили рідко. Люди рятувалися минулорічними запасами, які зберігалися в погребах.Рашисти все ж з’явилися в селі. Вони заходили до кожної хати, вишукуючи патріотів України. Забирали їжу, горілку – все, що їм подобалося.
Ходили чутки про те, що наводку давала жителька села Краснокутська Олександра Петрівна. Її звали тьотя Шурка. Вона жила в центрі великою своєю родиною. Рашисти часто приходили до колодязя за водою, так вона відразу з ними подружилася. Її багатодітну сім’ю не зачіпали. Навпаки – підгодовували воєнними пайками. Я сам бачив.
Якось під вечір кілька солдатів завалилися і в мій будинок. «Таки не «пронесло», – з острахом подумав я. На запитання, що шукають, наказали мовчати. Я зрозумів: шукали укропатріотів і відповідні свідчення, намагаючись всіляко довести мою причетність до протидії окупантам. Перевернули в будинку все. Забрали домашнє вино, ліхтарик, сокиру, кувалду і пішли. Я трохи заспокоївся. Та наступного дня вони знову увірвалися в будинок і наказали збиратися. Я встиг лише куфайку надягнути і під дулом автомата був доставлений у центр села. Побачивши мене, тьотя Шурка вигукнула: «Та це ж наш Сергій, сусід, хороший такий чоловік. Сергію, я тебе вже кілька днів не виділа». Можливо, саме завдяки її свідченню мене згодом відпустили.
Великі бої велися в кінці березня. Особливо посилювались вони вночі. Аби хоч трохи заснути, я накривався ковдрою із головою і спав, як заєць. Однієї ночі прокинувся від сильного удару, і вмить зрозумів: вгатили у мій будинок. Зі стелі падала штукатурка, бите скло сипалося з вікон, встеляючи всю кімнату. На годиннику, що дивом втримався на стіні, була п’ята година ранку. З переляку я не знав що робити. Та швидко оговтавшись, вскочив у галоші і намагався вибігти на вулицю. Але двері перекосило і вони не відкривалися. Емоції зашкалювали, серце калатало. Та інстинкт самозбереження взяв гору. Я досі не збагну, де взялися сили, щоб вибити ті двері. На дворі мені в обличчя вдарило полум’я, горіла трава. Швидко кинувся гасити пожежу, аби вогонь не перекинувся на будівлю. Трохи оговтавшись, озирнувся і побачив жах, ніби в страшному фільмі: розтрощені будівля, дровітня та сусідські будинки.
Відтоді довелося перебратися до маленької, ще вцілілої літньої кухні. Там з підручних матеріалів змайстрував пристрій, який ловив українське радіо – марафон «Єдині новини». Допомогли знання та навики роботи в розвитку радіомовлення на Харківщині. Свого часу я налаштовував радіомовлення в Первомайську та на радіо «Балаклія-ФМ». Щільно затуливши вікно рядном, щовечора слухав вісті і радів, коли наші війська били русню та звільняли села. Звісно, я добре усвідомлював що буде, якщо мене запеленгують рашисти. Та ця інформація була як ковток свіжого повітря, щоб продовжувати жити. Я розумів: необхідно вибиратися з оточення на волю. Адже за мною можуть прийти ще раз і кинути в погріб.
У перших числах квітня, коли все «розмело», навіть літню кухню, Сергій вхопив невелику сумку, яку досі носить як талісман, і почав втікати.
Мало хто із односельців зміг тоді впізнати в образі старця сорокап’ятирічного Сергія. Занедбана борода звисала на потерту куфайку. На ногах потоптані калоші. В руках висока дерев’яна палиця. Добре знаючи місцину, він швидко пробирався полями, посадками до своїх у село Гусарівку, яке, за повідомленням Генштабу, вже було звільнене. Через дві години швидкої ходи, що аж дух забивало, він побачив військових. Радості не було меж! Ще на віддалі, розмахуючи в руках паспортом, кричав: «Слава Україні!» Його почули і зустріли. Відразу розповів про життя в окупації та бажання пройти до населеного пункту Шевелівка, де проживає двоюрідний брат Євгеній Золожков.
Бійці нагодували Сергія. Трохи розслабившись, він подумав: «Оце і є щастя. Бути на волі, серед своїх». Та то була лише мить, щаслива мить. А далі прийшло розчарування. Воїни, проконсультувавшись по рації з начальством, повідомили йому, що йти цією територією не можна. Необхідно повертатися до Балаклії і йти через ворожі блокпости.
З огляду на обстановку, бійці ЗСУ лише трохи підвезли Сергія, а далі вказали напрямок, в якому слід рухатись, і побажали успіху. Необхідно було поспішати, аби завидна добратися до блокпосту. Він знову повертався у пекло з якого, здавалось, уже вибрався. Було дуже лячно. Ожили тривога і страх. Щоб хоч якось заспокоїтись, Сергій вголос повторював слова молитви: «Отче наш, спаси і помилуй!..» Завчасно подбав про сенсорний мобільний, який міг би спровокувати ворога. Розібрав його на окремі частини та заховав їх в уже поношені рукавиці, а ті обгорнув шматтям, яке лежало у сумці. Наближаючись до русні, вирішив предстати перед ними немічним і хворим бомжом. Перевтілитись було нескладно, адже п’ятнадцять років пропрацював у Балаклійському районному будинку культури звукорежисером та ведучим масових заходів.
Тіло проймав дрож, голос тремтів. Рашисти детального оглянули чоловіка, шукаючи татуювання. Сергій, знітившись, повідомив: «Мені б до лікаря. Захворів я». Мабуть, Бог таки почув молитви Сергія, його відпустили.
На радощах, він швидко проскочив великий міст через Сіверський Донець, який згодом рашисти підірвали. На його шляху був ще один блокпост. Там стояли буряти. Контактувати з ними було важко, адже з мовою у них проблеми. Потребували паспорт, уважно вчитувалися, намагаючись зрозуміти про що там, і відпустили. Щастю не було меж. У Балаклію Сергій прийшов до своєї знайомої Таїсії Котаревої, сім’я якої мешкала у п’ятиповерховій хрущівці. Побачивши його живого і здорового, вони дуже зраділи. Відразу оточили увагою і любов’ю. Вода, світло, ароматний запах свіжого хліба, якого він не їв майже місяць… Усе як вдома, як колись. Згадуючи пережите, хотілося вірити, що то наснилося. Жахливий сон, який минувся. І все буде добре, адже він серед своїх близьких людей.
Швидко збігло два тижні. І, як кажуть, «в гостях добре та якщо недовго». Була можливість евакуюватися. Так Сергій опинився в місті Дніпро, де серед інших ВПО прожив десять днів. Пізніше їх переселили в село Волоське у велику школу. Люду там було дуже багато. Сергію випала честь спати у сьомому класі на матраці біля дверей. Поруч містилася їдальня, звідки линув запах їжі, що збуджувало апетит. Тут годували дуже добре. За потреби надавали медичну і психологічну допомогу.
За якийсь час всім повідомили, що повезуть у Голоби, що на Волині. На світанку повний автобус із ВПО рушив у дорогу: Дніпро, Полтава, Київ, далі на житомирську трасу. Кожна година їзди невблаганно віддаляла їх від землі, де народилися, жили і наближала до нового, ще не звіданого досі життя, до якого кожен ставився із пересторогою…
Про Західну Україну в народі ходили різні чутки. В голову Сергія нав’язливо лізли кинуті в Дніпрі місцевим чоловіком слова: «Ви смотрітє акуратно там. На западе бандери, вам не поздоровітся». Істинний українець Сергій не вірив у це. Однак було трохи лячно. І щоб хоч якось відволіктися, слухав «Суспільне», розмовляв телефоном із працівниками Національної та Рівненської радіокомпаній. Колеги з Рівненщини запропонували йому зупинитися в їхньому краї.
Першого червня о 4.30 автобус прибув до центрального автовокзалу. Рівненські волонтери, незважаючи на ранній час, зустрічали гостей. Ступивши на землю, Сергій голосно привітався українською мовою. У відповідь почув: «Доброго ранку, вітаємо на рівненський землі». Далі його супроводжували до автовокзалу «Чайка», а вже звідти автобусом він добирався до Березного. Тепло зустріли його і в Березнівській міській раді: чай, бутерброди, поселення в гуртожитку і чи не вперше за кілька місяців – приємний, спокійний та мирний сон.
…Відтоді минув майже рік. Сергій пройшов непростий шлях адаптації ВПО на Рівненщині. Через місяць за сприяння працівників радіокомпанії «Суспільне Рівне», за що він дуже вдячний особисто Сергію Татаренку та Руслану Кубаю, переселився в Рівне, в гуртожиток №5 РДГУ, що на вул. Пластова. Але одного дня зірки склалися так, що він зустрів Ігоря, який запропонував йому місце у своєму будинку в селі, що неподалік міста. Тепер Сергій почувається, як удома. Часто буває в бібліотеці, захоплюється роботою кабінету звукозапису. Мріє знайти роботу за фахом. «Я щасливий тут і готовий пустити на Рівненщині своє коріння. Адже Україна у нас одна!», – каже Сергій.
Раїса ЩЕРБАН