Жінка з Сєвєродонецька, переїхала через війну до Рівного і знайшла тут свою мрію.
Знайомтеся – Тетяна Йосипівна Цимбровська. Саме вона та жінка з Сєвєродонецька, яка на початку повномасштабного вторгнення рф переїхала до Рівного. Тетяна пережила Другу світову війну. А під час російсько-української втратила свій дім і все те, що було в ньому…
– Тетяно Йосипівно, у вас такий прекрасний вік і таке насичене подіями життя. Розкажіть про себе. Звідки ви родом, як ваше прізвище?
– Моє дівоче прізвище Цимбровська. Народилася першого січня 1941 року у Вишнівецькому районі на Тернопіллі, в с. Бодаки над Горинню. З чотирьох дівчаток я – наймолодша. Тато загинув на війні. Мама виховала нас у добрих українських традиціях, навчила шанувати Боже Слово і цінувати те, що важливе для життя.
– У січні 2023 року вам виповниться 82 роки?
– Саме так.
– Ваш тато був на фронті під час Другої світової війни…
– Він звідти не повернувся. Нам прислали повідомлення про те, що вважається безвісти пропалим. Мама до кінця життя плекала надію, що він живий, просто потрапив у полон. Вдруге заміж так і не вийшла. І ми теж жили і росли з такою надією (усміхається).
Перед війною тато посадив біля дому сім лип. Я любила сидіти біля цих дерев і чекати на тата. Він ввижався мені в кожному військовому, який повертався з фронту. Народилася ж у січні 41-го, а тато пішов на війну навесні 43-го. Ще дуже запам’яталися ці липи, коли я вже у зрілому віці повернулася до них не сама, а зі своїм онуком Віталиком.
– Ви можете розповісти про своє дитинство?
– Те, що я пам’ятаю… Війна. Перед Пасхою 44-го року мені виповнилося три рочки. Сталася велика пожежа в нашому селі. Згоріло багато будівель. Я бігла по стежечці до своєї хати. Опинилася на порозі свого дому в той момент, коли він саме загорівся. Врятував мене Олександр Мукоїда. Він почув мій крик і вихопив з того вогню. Мама тоді працювала на будівництві німецького аеродрому в нашому селі. Залишилися ми в одних сорочках. Виходжували мене два тижні у сусідів. По черзі обкладали то вапняною водою, то різаною картоплею. Мама дуже непокоїлася через опіки, що можу осліпнути та позбутися пальців. Але я вижила. Господь подарував мені життя.
– Згодом ви пішли до школи…
– Пішла до школи в с. Бодаки, яку побудував мій батько разом із громадою села (усміхається). І я ходила туди з радістю. Адже знала, що то руки мого тата звели цю будівлю. Він був дуже майстровитим та грамотним. Взагалі родину Цимбровських у нашому селі всі поважали. Першою вчителькою була Софія Михайлівна Синдульська – донька священника. Перші мої літери, пам’ятаю, були кривенькі. Старша сестра Поля все запитувала, чи не можу я рівніше писати. Вчилася добре.
– Ви любили гуманітарні предмети, чи математику?
– Не математику. Та здобула професію, яка пов’язана саме з математикою. По закінченні семи класів перейшла в школу сусіднього села Вишнівець. Вона була за 5 км від мого дому. Я ходила до неї пішки. Досі пам’ятаю німецьку мову, бо класною керівницею була вчителька німецької. А ще любила вишивати. Мамині вишиванки згоріли. Вона дуже важко це пережила. Мені було до душі усамітнення, подобалось ходити лісовими стежками, милуватися квітами, особливо фіалками.
– А про що мріяли, коли закінчували школу?
– Про те, щоб полегшити життя своїй мамі. Вступила до Тернопільського кооперативного технікуму, здобула фах бухгалтера. Потім заочно вчилася в Тернополі на економіста-плановика. Мене направили за розподілом у Сєвєродонецьк. І ще вчилася в одному інституті, підтверджуючи спеціальність по хімічній промисловості. Сєвєродонецьк – то місто хімії та будівельників, яке якраз розвивалося та будувалося.
– Ви спілкувалися в Сєвєродонецьку українською?
– На роботі я спілкувалася і російською, і українською.
– А вишивали у Сєвєродонецьку?
– Так. Одразу, як тільки туди перебралася. Подушки вишивала, доріжки. Не було тижня, щоб я не вишивала. За придбану на декретні машинку шила одяг. Зокрема, своїй доньці.
– Чим ще любили займатися?
– Щодня купалася в озері. За будь-якої погоди. Взимку моржувала.
– Це секрет вашої молодості?
– Не знаю (усміхається). Я позитивно ставлюся до життя. Не люблю сваритися чи скандалити.
– Ви людина-миротворець?
– Напевно… У Сєвєродонецьку скуповувала в людей, які торгували вживаними книгами, «Кобзарі» Тараса Шевченка. Назбирала невеличку колекцію цих книжок. Мала навіть у вишитій обкладинці, яку виготовила власноруч. Дарувала «Кобзарі» знайомим і малознайомим людям.
– Чим, Тетяно Йосипівно, запам’ятався вам початок російсько-української війни у 2014 році? Що відбувалося у Сєвєродонецьку?
– Ще до війни мене запросили до «Просвіти», Народного Руху України, Демократичної партії, до багатьох інших активних організацій. Я допомагала оформляти світлицю в бібліотеці, приносила туди свої вишиті рушники. Активно пропагувала Україну і все українське у нас в Сєвєродонецьку аж до повномасштабного вторгнення рф.
– Тетяно Йосипівно, як багато було у вас рушників?
– Було небагато, можливо, п’ять.
– А вишиванки? Чи вишивали ви одяг?
– Так, вишивала. Дуже подобалося гаптувати блакитними і синіми кольорами. Ніжні, не дуже складні візерунки на світло-молочному крепдешині… Такими були сорочки. Але вони згоріли у моїй квартирі. Спомин про них залишився лише на фотографіях. В основному вишивала обруси. Їх у мене було до двадцяти. Моя донька фотографувала всі мої вироби. Але не знаю, чи щось зі світлин збереглося.
– Прийшов 2014 рік, а разом із ним і війна…
– Так. Коли утворили ЛНР з центром у Луганську, Сєвєродонецьк став обласним містом. У нас в місті був військовий шпиталь. До його хірургії звозили багато поранених наших солдат. Ми разом із вчителями, освітянами готували їм їсти, збирали одяг. Трималися гурту, бо потрібна була єдність. Весь час допомагали нашим воїнам. Збирали з людьми кошти, активно допомагали нашим хлопцям. Софія Михайлівна, вчителька з Львівщини, дуже допомагала. Також Іван Петрович, теж з тих країв. Пригадую, ми з таким піднесенням збиралися на день вшанування Катерини Білокур! Орендували для цього заходу приміщення. Моє серце досі пишається і крається за цю художницю. Такий колосальний талант був у нашій країні! Мені дуже жаль, що при житті вона так і не отримала належного визнання. Я змалечку полюбила життя. Люблю все довкола. Люблю людей…
– Ця любов промениться з вашої душі! Ви сильні і ніжні водночас. Переживаєте вже другу війну. Але не скорилися відчаю чи смутку… Пригадуєте своє 24 лютого у Сєвєродонецьку?
– Під час лютневого початку війни я прокинулася від гуркоту літаків. У мирний час пролітав один літак, а тут їх чулося в небі вже декілька. О п’ятій ранку нас поінформували, що почалася війна. Ми зрозуміли, що настала серйозна фаза військових дій. Чули обстріли. Танки рухалися нашими вулицями. Уже були руйнації. Розбомбили аеропорт. Почали стрімко руйнуватися будинки. З’явилися перші людські жертви. А потім їх ставало все більше й більше. Я ще жила у своїй квартирі до 9 березня. Діти провідували мене. У нашому дворі таборувалося чимало Українського війська. Я готувала для них їжу, варила каву, пекла пиріжки, ділилася цукерками, які прикупила раніше. А вони втішали мене: «Не переживайте, бабуню, не переживайте». Потім снаряд зруйнував половину нашого будинку. А коли полишили наше подвір’я українські військові, то мені вже стало страшно. Поки вони стояли в нас у дворі, то було якось спокійніше. Згодом почули інформацію про те, що в Мєтьолкіному йдуть сильні бої. І ці обстріли стали наближатися до нас.
Снаряд розірвався у моєму дворі десь перед 8-м березня. Віконні шибки у нашому під’їзді розсипалися на друзки. На другому поверсі був вибитий балкон. Але ще не горіло нічого. Потім у той же день розбили мою кухню. Коли ми прийшли з дітьми, вікна не було. Валялися на підлозі поламані вазони. Діти ще забили це вікно плівкою з надією, що обстріли припиняться і можна буде тут жити. Думали, що все минеться. Але потім забрали мене із собою… Я все життя вела щоденник. Від руки нотувала на його сторінках враження від подій, свої спостереження, почуття. Усе, що відбувалося. Але, на жаль, він згорів… Там було стільки мого життя! Але «руський мір» відібрав у мене навіть рукописні спогади…
– Вам, Тетяно Йосипівно, варто його відтворити.
– Напевно, я так і зроблю. Сяду і напишу все, що згадається про мою Україну, моє серце, мою долю…Нас уже обстрілювали «градами» від озера. Так жаль тих лебедів на водоймі поруч із домом. Бомби потрапляли у став, і птахи гинули у нас на очах… Згодом мої діти сказали, що ми будемо виїжджати. Я схопила документи і те, що на мені було. Це все, що вдалося взяти із собою. Руки й ноги трусилися від хвилювання. Мене просили рухатися швидше. А тут як в заповільненому кіно все відбувалося. Наче й не зі мною… Вогняне місиво летить просто на тебе. Все летить, летить, летить перед очима. І ніяк не зупиняється. Ми падали на землю, забігали у зруйновані чужі під’їзди, щоб заховатися у підвалах і перечекати обстріли. Потім дійшли до хлібозаводу, періодично переховуючись. Вже горів малосімейний гуртожиток. У районі автовокзалу, де жили мої діти, йшов сильний бій. Казали, що росіяни його захопили. Але ми дісталися додому до дітей і дві ночі там ще переночували.
Дуже стріляли. Ми лежали на підлозі купкою. У квартирі над нами вже зруйнували балкон. Діти не хотіли виїжджати, особливо мій онук… У кількох метрах від нашого автомобіля розірвався снаряд. Машина була понівечена, але робоча частина залишилася «живою». То ми швидко всі почали пробиратися через завали цегли до автівки. Потім забрали зятеву маму і його тітку та виїхали. Нас підвезли до якогось будинку, звідки евакуювали людей. Їхали під «градами». Але ми все ж таки подолали найбільш небезпечну гору проїздом через Лисичанськ.
– А чому для тимчасового проживання обрали саме Рівне, а не Тернопілля?
– Це випадково сталося. Приїхали у Слав’янськ. Там переночували. У Віри Іванівни (зятевої тітки) є подруга. Вона живе в Здолбунові. Ось ми й дісталися цього міста. Там почекали своїх дітей. Їм досить складно було добиратися. Вони провели в дорозі 5 діб. Машина була побита. Хотіли в Здолбунові стати на облік. Але не знайшли квартири. Відшукали житло в Рівному. Приїхали, подивилися і найняли тут квартиру. Згодом я переселилася в один із рівненських гуртожитків.
– Цікавим виявилося наше з вами знайомство.
– О, це так! Шукала я Луганську організацію, яка надавала гуманітарну допомогу. Сказали, що вона розташована десь у центрі Рівного. То я навздогад обрала будівлю, зайшла на перший поверх і постукала у ваші двері. Ви розмовляли з якоюсь молодою жінкою. Я представилася і сказала, що прийшла за допомогою. Поділилася своєю воєнною історією та смутком через втрату вишитих сорочок та рушників. А ви сказали, що теж вишиваєте. Тільки книги. Тоді на мій превеликий подив я усвідомила, що ви – Олена Медведєва, яку я давно вже знаю. Ще із Сєвєродонецька…
Про це я написала у своєму новому щоденнику. Пригадую, несу той ваш пакет із продуктами і так радію в душі, таке переживаю піднесення, що боюся, бодай не спіткнутися. І так дякую Богові, що ми зустрілися. І що побачу ваш вишитий «Кобзар» на власні очі. І що доторкнуся до нього та його сторінок. Власне, це те, що сьогодні й відбулося.
Розмовляла Олена МЕДВЕДЄВА