fbpx

12 років біля керма Рівного: Володимир Хомко розповів про свої успіхи та невдачі

Діліться інформацією з друзями:

З Володимиром Хомком, без будь-якого перебільшення, пов’язана нехай і не велика у часовому вимірі, але, безперечно, знакова епоха в житті Рівного. Тричі поспіль перемагаючи на виборах міського голови, він 12 років обіймав посаду мера. Як особисто, будучи одним із керівників-довгожителів Рівного, Володимир Хомко оцінює свій пройдений шлях? Чим займатиметься, склавши повноваження міського голови? Зрештою, яким бачить майбутнє Рівного? Про все це у відвертій розмові з журналістом «7 днів».

– Володимире Євгеновичу, ви віддали Рівному 12 років свого життя…

– Насправді не 12, а набагато більше. Мене на таку більш-менш вагому посаду призначили ще тоді, коли представником Президента України в Рівненській області був Роман Данилович Василишин. Співбесіду я проходив у тодішнього заступника з комунальних питань Івана Кузьмича Шапрана. Дуже добре пам’ятаю той день. Відтоді моє життя було пов’язане з комунальною сферою.

Якщо говорити про дванадцять років на посаді міського голови Рівного, то вони були для мене різними. Прийшов я на цю посаду, безумовно, з певним досвідом, бо до того працював у Рівнеобл­водоканалі (нагадаю, пройшовши трудовий шлях від майстра до директора). Очолював головне управління в міністерстві (працював начальником управління Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства, – ред.). Тобто, «поварився у тому котлі», де приймаються рішення на рівні області та держави. Більше того, я був досить обізнаним у питаннях комунальної сфери. Але, безперечно, дванадцять років головування додали досвіду, забрали багато нервів, принесли чимало задоволення. Працюючи на посаді міського голови, зустрів багато людей як поганих, так і хороших. Є ті (в тому числі, які працюють у виконавчих органах місцевого самоврядування), кого буде приємно згадувати дуже довго. Хоча трапляються й такі, які перебувають не на своєму місці. Кілька людей, особливо після останніх виборів, мене дуже розчарували. Думаю, що їхня поведінка позначиться на їхньому подальшому житті. Це стовідсотково! Але маємо те, що маємо. Суспільство складається з різних людей. Тут нічого не вдієш.

– Чим з того, що вдалося зробити в місті, задоволені найбільше?

– Позитивних моментів надзвичайно багато. Дуже дорогою для мене є чотирнадцята школа. На той час у нас було дуже мало грошей, але ми її, хоч і з неабиякими труднощами, добудовували! Довели справу до кінця. Пригадую, як відкривали цей навчальний заклад. Або ж взяти будинки культури: один був без даху, а другий нагадував хлів. Подивіться, які вони зараз! Гляньте на спортивні школи – всі відремонтовані. Подивіться на утеплені загальноосвітні школи. Дуже дорогою для мене є Програма сталого муніципального розвитку. Пам’ятаю, як починав агітувати за створення ОСББ, як люди не вірили в перспективу об’єднань співвласників. А зараз маємо майже 600 ОСББ, близько 200 утеплених будинків. Ми на об’єднання співвласників витратили більш як півмільярда гривень. Реалізовані проєкти не додали мені особистого рейтингу, бо вони стосувалися тих людей, які поліпшили умови проживання у своїх будинках. Хоча за ті гроші, які витратили на модернізацію багатоповерхівок, можна було б провести благоустрій парку імені Шевченка, побудувати стадіон «Авангард». Але я певен, що ми правильно вчинили. Розробили програму, стимулювали людей. Зараз цей «корабель» вже пливе сам, без нашого втручання. Не менш важливо й те, що у сфері енергозбереження ми одні з лідерів в Україні. І це об’єктивно.

Не буду все перераховувати, бо це дуже багато. Нагадаю, для прикладу, що до мого обрання в Рівному за всі роки незалежності був куплений лише один новий тролейбус – жовтий ЛАЗ. А зараз маємо два десятки сучасних. І загалом у нас стало понад 90 тролейбусів. Нині тролейбусне управління – одне з кращих в Україні. Хоча, безумовно, гірше, ніж в Нюрнберзі, Парижі чи навіть у Любліні. Але зауважу, що в Любліна бюджет у вісім разів більший, як у Рівного.

– Чи є допущені прорахунки, що не дають спокою?

– Звичайно, є й недоліки. Я дуже шкодую, що не вдалося добудувати стадіон, в силу різних причин – об’єктивних і суб’єктивних. Для мене це об’єкт №1, і, безперечно, я буду й надалі його лобіювати, щоб він був завершений. Існують всілякі проблеми: ті, які можна вирішити, які важко вирішити і такі, у вирішення яких я не вірю. На наступних виборах, що відбудуться через п’ять років, знову ж будуть критикувати вже діючого мера, а він відбиватиметься. І так буде далі, бо ці проблеми – це чисто популістські лозунги. Я, до слова, записав обіцянки всіх, хто йшов на вибори. Через рік усе пригадаю.

– Які періоди мерства були для вас найтяжчими?

– Найважчими були перші роки. Через те, що мали дуже куций бюджет. Легше стало працювати після децентралізації.

До речі, щодо позитивних моментів, то хочу сказати, що мені завжди вдавалося налагодити нормальні ефективні стосунки з депутатами. Постійно була конструктивна більшість, з якою ми працювали. А подивіться, що зараз робиться в містах. Є мери, яких відправляють у відставку; є мери, робота яких заблокована. Це проблема нашого недосконалого законодавства, але вона є. У нас, слава Богу, вдавалося знаходити з депутатами спільну мову і працювати на користь справи.

– Якщо чесно, не шкодуєте, що не пішли на повторні вибори міського голови?

– Ні, не шкодую. Ви вже, мабуть, сотий, хто питає в мене про це. Я вже давно прийняв таке рішення. Для такого кроку було кілька як об’єктивних, так і суб’єктивних причин. Але про це не хочу зараз говорити. Скажу лише, що з прийнятим для себе рішенням я давно змирився. Очевидно, ви помітили, що навіть моя поведінка змінилася: я не займався піаром, не фотографував кожен двір, який в місті заасфальтували і т. д.

– Втім, те, що ви пішли в депутати, свідчить про те, що маєте намір брати в житті міста активну участь.

– Я скажу, чому пішов у депутати. Спершу думав, що не буду робити цього. Але, по-перше, хочу хоча б знати, що в місті відбувається, і якимось чином впливати на ті чи інші процеси. Бо Рівне мені дороге. Я не збираюся виїжджати з нього. Скажу більше, я справді щиро бажаю новому міському голові, щоб все йому вдалося. Бо хотів би, щоб у місті було краще і краще. Отож щонайменше – готовий допомагати. Це той випадок, коли мені за це нічого не потрібно.

– Яким ви бачите своє подальше життя?

– Очевидно, що моє життя зміниться. Бо посада мера не знає ні дня, ні ночі. Навіть якщо ти не на роботі, то все одно в твоїй голові – нескінчені проблеми, бо ти за них відповідаєш. Міський голова, як перша особа в будь-якій галузі, крім того, що має права, несе колосальну відповідальність. Я от казав новому міському голові, щоб мав на увазі: те, що він зробить погано, буде розглядатися через бінокль, який все збільшує, як мінімум, у п’ятдесят разів. А все зроблене добре буде розглядатися через той самий бінокль. Тільки повернутий іншим боком. Я не бачу в цьому ніякої трагедії. Просто це факт, до якого треба призвичаїтися.

Звичайно, тепер я буду радіти снігу, як робив це колись, коли не був міським головою. Очевидно, мене не будуть тривожити зливи. Безумовно, я переживаю за здоров’я рівнян, але це не те саме, коли ти не знаєш, як там буде сьогодні-завтра з киснем. Я нарешті могтиму полемізувати про ялинку як пересічний громадянин. А про неї вже почали говорити. Мене дуже дивує, коли, скажімо, глобальна проблема, як-от COVID, не викликає такого активного обговорення, як встановлення ялинки. Але ж це не є настільки життєво важливим питанням, щоб викликати тисячі коментарів.

– Володимире Євгеновичу, ви не могли б зробити прогноз розвитку подій хоча б на найближчі роки?

– Я маю такий прогноз. Багато читаючи, систематично відстежуючи політичні процеси, грунтовно цікавлячись економікою, маю достатньо інформації, щоб зробити, з моєї точки зору, достовірний прогноз, що чекає нас найближчим часом. Мова йде навіть не про Рівне, а про державу загалом. Але не буду з цього приводу нічого казати. В будь-якому разі, я б хотів, щоб Рівне, як вся держава, ставало кращим. Щоб до керівництва приходили розумні, прогнозовані, адекватні люди. Щоб українці відчували, що з кожним роком живуть краще. Як буде – побачимо.

Розмову вів Василь ГЕРУС