Футбол назавжди став його життям

Неподалік вулиці Вербицького у Рівному 1965 року збудували нову школу – № 18, а поруч – просторе футбольне поле. З першого візиту малий Сергійко був зачарований його величчю. Залюбки проводжав брата до школи, аби ще раз подивитись, як хлопці ганяють за м’ячем. Якось грали старші чоловіки, і воротар зловив одинадцятиметрове пенальті – хлопцеві аж дух перехопило. Він дуже захотів і собі стояти у воротах, щоб відважно виручати команду. За якийсь час свою спортивну стежку у великий футбол рівнянин Сергій Кушнір топтав біля воріт.

 

Був непосидючим, ніби з шилом

Ще школярем він організував футбольну команду. З нею хлопці виграли першість міста серед шкільних команд. Хоча до цього 18-та школа ніколи першою у футболі не була. Завжди лідирували 12 і 19-та. Очевидно, тому, що за них грало багато юних футболістів, які займалися в ДЮСШ. Тож свою першу медаль «Юність» зберігає і досі.

З тієї першої шкільної команди виросло два майбутні футболісти: Саша Наконечний, який нині продає тканини, і він – Сергій Кушнір. Юні футболісти були нерозлийвода. Вони по черзі стояли на воротах: тайм один, тайм другий; один у воротах, інший в полі чи навпаки.

До п’ятого класу Сергій вчився у школі на «відмінно». Та згодом оцінки поспускалися до 3–4. Весь час забирав футбол. Хоча після навчання прибігав додому, якнайшвидше вчив уроки і біг на площадку, при цьому не цурався допомагати батькам по господарству.

Енергія била ключем, тож у школі дисципліна шкутильгала: балакучий, непосидючий, ніби з шилом, міг легко закинути лихе слівце, а ще посмикати дівчат, яким така увага була до вподоби.

Друзі запросили Сергія вступати до Києва у спортінтернат, де збиралися найкращі фізкультурники. Для вступу треба було складати екзамени з футболу. Коли хлопці побачили, як багато юнаків приїхало на іспити, а зі 100 мали відібрати лише чотирьох, страх виявився сильнішим. Це вже пізніше дізналися, що чекали саме на них чотирьох. Бо рівненських тренерів – Леоніда Молчановського (першого тренера Сергія Кушніра), Володимира Шморгуна, та й інших – у столиці добре знали. Їхні вихованці не раз вигравали у престижних матчах.

Про поразку в Києві хлопці тренеру нічого не сказали. Та згодом в газеті побачили оголошення про набір у новостворений львівський інтернат, тому свої сили пробували вже у Львові.

Знає кожен львівський закапелок

Сергій Кушнір успішно здав екзамени і був зарахований на навчання. Організація навчального процесу, саме навчання ­заполонило юнака. І сам не знає, як це йому вдавалося, але навчався лише на «відмінно». У закладі були створені усі умови, щоб вдосконалювати вміння і навички вправної командної гри.

Щоразу, виходячи грати на поле, тамував свій страх перед глядачами. Сконцентруватися допомагав м’яч, поле, чіткі й зрозумілі правила гри.

Чотири роки навчання у Львові були для хлопця надзвичайними. За весь цей час він грав у команді основного складу інтернату. Бувало, навіть із травмами виходив на гру, аби тільки не відрахували.

Сергія вразила також незвична архітектура Львова. У вихідні він ніколи не просиджував в інтернаті, натомість гуляв старовинними вулицями, обходив пішки всі його закапелки.

Серед спортивних інтернатів команда зі Львова була третьою в Союзі, при цьому Київський спорт­інтернат – лише восьмим.

Перший раз запросили Сергія Кушніра та Василя Раца (у майбутньому – гравця київського «Динамо» та збірної Радянського Союзу у 80-х рр.) виступати за Берестечко. Там за гру хлопцям платили по 15 карбованців.

Після інтернату талановитий спортсмен вступив у Львівський інститут фізкультури. За роки навчання у Львові грав за команди СКА (Львів), у дублюючому складі «Карпат» (Львів), за «ПрикВО» (команда Прикарпатського військового округу). Остання здобула друге місце на чемпіонаті Союзу після ЦСКА (Москва). У багатьох змаганнях команда, за яку грав Сергій Кушнір, ставала чемпіоном. Та й інститутська футбольна команда стала чемпіоном серед вузів. Виграли навіть у тренерів Вищої школи з Москви. Але на світову Універсіаду до Бельгії, де мали відбуватися наступні змагання, не потрапили, не відкрили візи. Натомість поїхали москвичі.

Ставши чемпіоном Союзу, Сергія запросили грати за рівненський «Авангард». Тож він поєднував навчання на стаціонарі у Львівському інституті фізкультури з виступами за команду Рівного.

«Хворий вдома приїду зайду»

Після інституту Сергій Кушнір потрапив за розподілом до Рівного, в обласну раду «Колос». До арміїї встиг попрацювати лише три місяці. Далі по призову потрапив на службу у полк Державного спецзв’язку, де молодому спортсменові доручили тренувати команду полку.

Щоправда, ще під час навчання в інституті, на одному з тренувань рівненського «Авангарду» отримав травму хребта, яка на деякий час скосила хлопця. Лікарі поставили діагноз попереково-крижовий радикуліт. Упродовж двох тижнів він взагалі не рухався. Згодом після блокади (отримав за тиждень десь 70 уколів) рухомість відновилася. Та сказали, що дітей мати не буде. На той час хлопець вже познайомився з львів’янкою Любою, якій нічого розказувати не хотів, написав лише телеграму: «Хворий вдома приїду зайду».

Та довго вилежуватися собі не дозволив. І буквально за півтора місяця був знову на ногах. Як дістався до Львова, то першим ділом подався до Люби. Зрозумів, що саме вона та єдина, яка готова його чекати з тренувань, змагань, чемпіонатів і зборів. Лише через пів року молодят розписали і вони стали законним подружжям.

Першою у них народилася донька Надія. Коли донечці було пів року, Сергія забрали в армію. Після служби молодий чоловік став мріяти про власну квартиру, бо дуже не хотів жити разом з батьками. Тож не роздумуючи відгукнувся на запрошення і невдовзі став граючим тренером місцевої команди «Сокіл» у Червоноармійську (нині Радивилів). Йому пообіцяли квартиру, якщо виграє чемпіонат області. Сергієві нічого не залишалось, як перемогти. Так і сталося.

Згодом у сім’ї народилося ще два сини, з якими у вільний час батько охоче займався фізичними вправами.

У Радивилові, окрім команди, тренував усіх охочих місцевих мешканців. Та коли в спорткомітеті кошти закінчилися, Сергієві запропонували відродити колись активно діючу команду «Богун» у Бродах. Він погодився і відпрацював там більш як три роки.

Згодом йому надійшла пропозиція тренувати команду з мініфутболу у Львові. Сергій навіть встиг для переїзду квартиру продати, та належних умов у галицькій столиці не створили, тож вирватися з сім’єю було важко. Тому про Львів довелося забути.

Усі виручені за квартиру кошти спрямував на будівництво власного будинку у Рівному. Лише за 13 років будівельна епопея завершилася і сім’я змогла перебратись у своє окреме просторе помешкання.

Вміє долати перешкоди і перемагати

Із 1992 року працював в інституті водного господарства граючим тренером. Потім його запросили працювати головним спеціалістом у відділ спорту, фізичної культури і туризму обласного управління фізичної культури і спорту. Там упродовж дев’яти місяців він відповідав за ігрові види спорту в цілому і футбол зокрема.

Невдовзі Сергія Кушніра обрали головою правління футбольного клубу «Верес», який на той час з вищої ліги вилетів у першу. Допоміг рівненський бізнесмен Іван Коваль, який повірив наполегливому голові правління та підтримав діяльність професійної команди фінансово.

Цей період життя мав свої переваги: він був ближче до синів, які підростали й охоче тренувалися разом з іншими хлопцями. Сергій Кушнір каже, що хлопців готував до футболу, але життя їхнє склалось інакше. Розвиненого й спритного Антона залюбки взяла до себе у спортивну школу талановита тренерка Галина Досова займатися фристайлом. Миро­слав якийсь час навчався в Костопільському ліцеї-інтернаті. Довго грав у футбол, але після травми ока футбольну кар’єру завершив. Надія займалася бально-спортивними танцями у групі «Ритм» при Палаці дітей та молоді. Свого часу їхній колектив виборов третє місце серед українських танцівників.

Колись на своїй шкурі відчувши, як почуваються прикуті до ліжка чи люди із інвалідністю, Сергій на все життя залишився в полоні гострого артрозу. Але через біль жодного дня не закинув тренування свого тіла. Добре підібраний одяг вміло приховує понівечені недугою ноги.

На численних футбольних матчах ніколи ніхто з глядачів гадки не мав, з якими травмами Сергій Кушнір дарує легку, злагоджену гру, а в результаті й омріяну для всіх перемогу.

Хто стикався з Сергієм Кушніром у роботі, знає, що це чоловік з принципами, які не всім до вподоби. Саме тому тривалий час він не може офіційно працевлаштуватися за фахом. Тому активно зайнявся громадською роботою: створив ГО «Спортивний клуб “Горинь і КО”», у якому пропонує розвивати і вдосконалювати тактико-технічну вправність талановитої молоді.

Сергій Кушнір каже, що поки по життю гребе веслами, але дуже хоче розкрити свого паруса. Він вміє, знає як і має сили передати своє вміння долати перешкоди і перемагати. Вірить, що його час ще прийде.

Нині Сергія Кушніра радують успіхи сина Антона – олімпійського чемпіона з фристайлу, який виступає за збірну Білорусі. А також здобутки інших дітей та вже шести онуків, які, як дідусь, топчуть свою стежку у спорті.

Оксана ПИЦЬКА

Діліться корисною інформацією з друзями:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.