Чоловіча збірна України з волейболу сидячи потрапила на Паралімпіаду всього лише третій раз за всю історію незалежності.
Переборов усе, коли, здавалося, життя втратило будь-який сенс
Екс-воротар «Вереса», футбольна кар’єра якого обірвалася через інвалідність, взяв участь у Паралімпіаді-2024 у складі збірної України з волейболу сидячи
З Парижа Андрій Сікальський повернувся без медалі. Звісно, дещо засмучений, але абсолютно не розчарований. Адже, виступивши на одних з найпрестижніших змаганнях світу, нехай і не на футбольних, як сподівався, втілив свою заповітну мрію. Ще в дитинстві уявляв себе воротарем збірної України з футболу, а сталося так, що у свої 38 років взяв участь у Паралімпіаді-2024 у складі збірної України з волейболу сидячи.
У перспективі світила зіркова кар’єра
До Паралімпійських ігор Андрій Сікальський уже двічі побував у Парижі. У складі команди ДЮСШ «Верес» виступав на міжнародному турнірі Кубок Жозе Карпентьєра. У 2003 році рівняни, серед яких були й вихованці тодішнього тренера і директора дитячої футбольної школи Володимира Поліщука, повернулися з Франції з головним трофеєм. Місцеві газети подали цю подію, як сенсацію, вийшовши з матеріалами під назвами «Український сюрприз» і «Несподіванка з України». До речі, футболом Андрій в 11-річному віці почав займатися, як твердить, завдяки своєму наставникові.
– У дитинстві з друзями зранку до вечора ганяли м’яча на шкільному майданчику, – згадує Андрій, – там мене якось і побачив мій перший тренер Володимир Петрович Поліщук і запропонував прийти на тренування в ДЮСШ «Верес». А оскільки я вирізнявся посеред інших високим зростом, мене відразу поставили на ворота.
Хлопець завжди відзначався неабиякою працелюбністю, викладючись на максимум на кожному тренуванні. Отож не дивно, що Андрій невдовзі став у команді основним голкіпером. А в 16 років його і ще кількох вихованців Володимира Поліщука взяли в команду майстрів «Верес» (Рівне).
Кумиром Андрія був Едвін Ван Дер Сар
– Це була дуже хвилююча подія, – зізнається Андрій Сікальський. – На той час за рівненську команду грали такі видатні футболісти, як Володимир Новак, Сергій Вознюк, Віталій Шевчук, Роман Байрашевський, Сергій Сташко та інші, які мали досвід виступів у першій і вищій лігах. Ми, молоде поповнення «Вереса», рівнялися на них і намагалися грати на їхньому рівні.
А в мене, до всього, кумиром був ще й Едвін Ван Дер Сар. Мені подобалася його гра на лінії, а також – ногами, що на той час було рідкістю. Отож старався бути схожим на нього…
Старанність Андрія не змусила довго чекати на результати, відтак невдовзі впродовж сезону він був основним голкіпером ФК «Верес». А щоб мати більше ігрової практики, виступав за різні команди в чемпіонаті області.
Хтозна, можливо, молодий воротар рівненської команди колись навіть перевершив би свого кумира. Адже перед ним відкривалися широкі перспективи. Зокрема, після кубкового матчу, в якому «Верес» вибив з турніру команду вищої ліги «Закарпаття» (Ужгород), Андрій Сікальський мав шанс перейти з другої ліги відразу у вищий дивізіон. Утім, клубам не вдалося дійти згоди щодо його трансферу.
Напевне, якби відбувся перехід Андрія Сікальського в ужгородське «Закарпаття», в його житті склалося б усе по-іншому. Однак доля розпорядилася по-своєму.
Шлях випробувань і пошуків
Повернувшись зі служби в армії, яку проходив у десантній бригаді у Львові, Андрій у 2013 році під час гри у футбол з хлопцями у дворі свого будинку зазнав, на перший погляд, банальної травми.
– Але все скінчилося вкрай драматично, – зітхаючи, каже Андрій. – Мені ампутували ногу. Спочатку подумав, що життя у 27 років на цьому завершилося, і більше ніде не зможу себе реалізувати. Вибратися з депресійної прірви певною мірою допомогла підтримка від родини, друзів, близьких і навіть чужих людей, яких я не знав. Та й, напевне, футбол, який навчив ніколи не опускати руки, щоб не сталося в житті. Як би там не було, а тоді, коли обсіли сумні думки, несподівано усвідомив, що треба жити далі, приносити користь людям, і тоді добро неодмінно повернеться й до мене!
Життя Андрія почало налагоджуватися після того, як одного дня йому зателефонував тренер з «Інваспорту» Вадим Полюхович і запропонував займатися спортом.
Обрав для занять веслування на байдарці
– Я довгий час відмовлявся,– розповідає Андрій Сікальський, – але все ж таки прийшов туди, і це змінило все моє життя. Спочатку обрав для занять веслування на байдарці.
Після неповного місяця тренувань, які проходили на Басовому куті, Андрій поїхав на чемпіонат України з параканое. І сенсаційно посів друге місце!
– Мені було цікаво займатися веслуванням, – каже він, – але я виявився трохи завеликим для цього виду спорту. Тому пристав на пропозицію Вадима Полюховича і перекваліфікувався на пауерліфтинг. Хоча, скажу чесно, спочатку не дуже хотів, а коли спробував – мені сподобалося.
Згодом став тренером з … футболу
Згодом Андрієві запропонували роботу тренером з футболу в «Інваспорті», на що він одразу погодився. Відтак уже понад вісім років працює зі спортсменами з вадами слуху і наслідками ДЦП.
– Тренерська робота дуже захоплююча і нелегка водночас, – зізнається співрозмовник. – Мої підопічні мають інвалідність, тому потребують особливого й індивідуального підходу. Мені хочеться зробити так, щоб, незважаючи ні на що, вони могли через спорт реалізувати себе.
Певною мірою тренеру це вдається – його команда не раз ставала переможцем і призером різних турнірів. А двоє з його вихованців ввійшли до складу збірних України. Більше того, Сергій Фролов став срібним призером Дефлімпійських ігор, а Дмитро Кравець – чемпіоном Європи серед спортсменів із наслідками ДЦП. До слова, Дмитро нині готується до Кубка світу з футболу серед спортсменів з наслідками ДЦП.
Тренуючи футболістів, Андрій Сікальський водночас упродовж семи наступних років займався парапауерліфтингом.
– У нас – хороші тренери, зі всіма спортсменами подружився, з теплотою згадую ті часи, – продовжує співрозмовник. – Перші роки, коли результати потрохи зростали, це надихало піднімати ще більшу вагу. Постійно посідав призові місця на чемпіонатах України, в Дніпрі став срібним призером, виконавши норматив кандидата в майстри спорту. Уже впритул підійшов до того, щоб виконати норматив майстра спорту України – на тренуваннях віджимав від грудей 170 кг.
Усе на свої місця розставила несподівана пропозиція
Згодом Андрій таки став майстром спорту, але не з пауерліфтингу. Новий виток у його житті стався три роки тому. На чемпіонаті України з парапауерліфтингу в м. Дніпро до нього підійшов тренер збірної України з волейболу сидячи Павло Михлик і запропонував спробувати свої сили в цьому виді спорту.
– Він уже знав, – зауважив Андрій, – що в минулому я грав у футбол, отож мені знайомі ігрові види спорту. Про волейбол сидячи я тоді взагалі ніякого поняття не мав, у Рівному раніше не було такої секції. Але цю ідею відразу підхопив очільник Рівненського «Інваспорту» Андрій Олександрович Демчук і створив усі умови, щоб я міг тренуватися. Наразі в нас одні з найкращих умов для проведення тренувань з волейболу сидячи. Наші Герої після поранень на війні також тренуються з нами.
За рік потрапив на чемпіонат світу з волейболу сидячи
Новим для Рівного видом спорту також дуже захопився й Олександр Шевчук, який тренує спортсменів з вадами слуху в класичний волейбол. Власне, завдяки йому, зі слів Андрія Сікальського, за рік часу він не лише потрапив до національної збірної, а й виступив на чемпіонаті світу з волейболу сидячи.
– Почав багато тренуватися, – веде далі співрозмовник, – а невдовзі мене запросили на збори в збірну України з волейболу сидячи, побачили перспективу. Коли потрапив на перші збори, дуже хвилювався і водночас дуже радів, бо грати за збірну України – була моя дитяча мрія.
Минув рік і Андрій Сікальський поїхав зі збірною на чемпіонат світу в Боснію і Герцеговину.
Кожні змагання залишають свій слід у пам’яті
– Переживати, – згадує він, – почав ще за тижні два до змагань, перед першою грою з Руандою пів ночі не міг заснути, але коли вийшов на майданчик, спробував м’яч у руках, занепокоєння зникло. І хлопці мене підтримали, в підсумку ми виграли той матч, а я відіграв усю гру в основному складі.
Торік Андрій у складі національної збірної виборов в Італії бронзові медалі чемпіонату Європи, неодноразово був переможцем і призером міжнародних турнірів.
– Кожні змагання залишають свій слід у пам’яті, – ділиться співрозмовник, – це великий досвід, який на тренуваннях не здобудеш. Але найбільшою метою в нас була Паралімпіада в Парижі. У ній беруть участь 8 найсильніших команд світу. Сім місць уже було зайнято переможцями своїх континентів, господарями, чемпіонами світу та володарями Кубка світу. Залишалася одна путівка, яка розігрувалася в Китаї, де 8 найсильніших команд, що не потрапили на Паралімпіаду, виборювали між собою цю ліцензію. Збірна України обіграла всіх й здобула право на виступ у Парижі.
Команда була неймовірно рада цьому досягненню. За всю історію незалежності – це тільки третій раз чоловіча збірна України з волейболу сидячи потрапила на Паралімпіаду, і вперше – гравці з Рівненщини (крім Андрія Сікальського, Юрій Ковальчук, – прим. ред.) представляли країну у цій спортивній дисципліні.
Навіть сьоме місце – неабияке досягнення
Підготовка до Паралімпійських ігор у Парижі, як розповідає Андрій, була дуже нелегкою, війна внесла свої корективи. До слова, один із гравців збірної – Дмитро Мельник, якого довго не хотіли брати до ЗСУ через інвалідність, уже другий рік воює на передовій оператором дронів. Тренування національної команди проходили в Дніпрі, де постійно лунали вибухи, над головами літали ракети, у спортзалі часто не було світла… Душевної тривоги додавало й те, що фактично в кожного з членів збірної рідний чи близький – на війні, дехто з них уже загинув, інші отримали поранення.
Незважаючи на всі негаразди, чоловіча збірна України з волейболу сидячи вирушила в Париж з рішучим наміром поборотися за медалі.
– Паралімпіада – це особливі змагання, – ділиться Андрій, – вона відрізняється від чемпіонатів світу і Європи. Складається враження, ніби весь світ з’їхався в одне місце. Неймовірні враження справило відкриття Паралімпійських ігор. Коли вийшла наша делегація, майже весь стадіон встав і почав нам плескати, навіть президент Мануель Макрон стоячи аплодував українській команді. До нас підходили люди, висловлювали слова підтримки через війну в нашій країні, а дехто вітався «Слава Україні!».
Потрапити на Паралімпійські ігри – це вже велике досягнення
Попри те, що чоловіча збірна України з волейболу сидячи не змогла вибороти нагороди, в Андрія Сікальського про Паралімпіаду-2024 збереглися здебільшого приємні спогади. Адже, як вважає, потрапити на Паралімпійські ігри – це вже велике досягнення.
– Наша команда потрапила в дуже сильну групу, – розповідає він. – Проти нас грали перша, третя і п’ята збірні світового рейтингу, ми в ньому – сьомі. На жаль, ми програли в групі Ірану, Німеччині та Бразилії, а в грі за 7 місце обіграли господарів – французів. Звичайно, хотілося зайняти вище місце, а в ідеалі – виграти медалі. Але цього разу суперники виявилися сильнішими за нас, будемо більше працювати, щоб наступного разу краще виступити.
Наразі в Андрія Сікальського – нетривалий відпочинок, після якого знову почнуться напружені тренування. Адже наступного року – чемпіонат Європи. – Наостанок, – підсумовує співрозмовник, – хочу сказати людям, які мають інвалідність: не закривайтеся вдома, а шукайте, як можна реалізувати себе в цьому житті. А також подякувати всім захисникам і захисницям, які боронять нашу землю від навали загарбників. Завдяки вам ми можемо займатися спортом і представляти Україну на міжнародній арені.
Василь ГЕРУС
- Подолав 2136 км велосипедом щоби допомогти військовим в Україні
Французький журналіст 2136 км велосипедом зі Львова до Брюсселя заради допомоги українським військовим. За 25 днів подорожі Себастьяну Гоберу вдалося зібрати понад 315 тисяч гривень на придбання пікапа французькому добровольцю Джонатану та його підрозділу, які воюють за Україну.