Відколи почалася війна, Сергій Бегей ледь не щодня сідає в машину і вирушає у найнебезпечніші прифронтові райони. Все заради того, щоб вивезти звідти людей. Зазвичай зовсім незнайомих.
Навіть коли вирушає у відрядження по роботі, завжди кладе в багажник автомобіля щось із гуманітарної допомоги.
У яких «гарячих» точках волонтеру довелося побувати, і скількох людей вдалося вивезти у безпечне місце? Що найважче в дорозі та як складаються стосунки з врятованими біженцями? Про це та інше Сергій у відвертій розмові розповів журналістці газети «Сім днів».
– Яка з поїздок запам’яталося, як кажуть, на все життя?
– Коли їхав до Києва, в район, ближчий до Варшавської траси, Гостомеля, Ірпеня і Бучі. Подзвонив товариш (так склалося, що він ще до війни був за кордоном) і попросив вивезти його сім’ю – дітей і дружину. Ми домовилися, що волонтери підвезуть їх ближче до Києва, до торгового центру «Лавина» в смт Коцюбинське. Я телефоную їм, кажу, що вже в Києві, зараз за ними під’їду. І тут неподалік великий «приліт». Вибухи, пожежа… Я навіть відео зняв. Телефонує ця жінка і запитує: «Ну ти, напевно, вже не приїдеш? У нас тут бомблять». Я ж їду і чую в телефоні, що вона в істериці… Коли та жінка побачила мене, в неї в одне змішалися істеричний сміх і плач. Вона кинулася мені на груди: «В житті не подумала б, що хтось приїде». Я не знав, як себе поводити. До того ще ніколи не траплялося бачити вияв таких емоцій… Їхав і все мовчки переварював.
Повний текстовий варіант можна прочитати на сайті 7dniv.rv.ua
Цей матеріал створено завдяки ГО «Інтерньюз-Україна» у межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю газети «Сім днів» і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.