З Тетяною Власовою ми познайомилися в Будинку ветеранів у квітні 2022 року, де з перших днів повномасштабного вторгнення розгорнув діяльність волонтерський штаб з підтримки ЗСУ. Допомагаючи з налагодженням пошиття необхідних для військових речей, я шукала, хто і чим міг би долучитися до цієї справи. Так вийшла на Тетяну, яка не забарилася прийти зі свою колегою, аби взяти зразки підсумків та розгрузок. Розговорившись, довідалася, що жінка, яка приїхала в Рівне з Харкова, до війни займалася швейним виробництвом.
Коли вже проводжала гостю, на вулиці біля Будинку ветеранів стояли військові, які вели мову про відмінності між триточковим та двоточковим ременями для автомата. Узявши в них зразки, жінка дуже професійно пояснила різницю і розтлумачила перевагу одного над іншим. Я тоді ще подумала, що Тетяна в Харкові займалася виробництвом оснащення для армії. Але (як пізніше виявилося) – ні. Єдине, що шили для військових, – це прапори. В тому числі для «Донбасу» і «Азову».
Найбільше переживала за батьків
Пошиття брендового корпоративного одягу, спецодягу, атрибутики, сувенірів, сумок, рюкзаків – це те, чим до війни займалися у Харкові Тетяна Власова і її чоловік Дмитро Александров. Сім’я підприємців, яка мала вже 15 років професійного досвіду, бачила перспективи для розвитку свого бізнесу, мала мрії розширити швейне виробництво. Та війна перекреслила всі плани.
Масований обстріл Харкова почався уже з 24 лютого. Втім Тетяна, чоловік якої на той час перебував у Львові, куди напередодні відвіз дітей, не відразу наважилася виїхати з міста. Хоча їй не раз доводилося ховатися від ворожих бомб і снарядів у сирих підвалах без світла, тепла і зв’язку.
– Ситуація щодня ставала складнішою. Бої були дедалі жорстокішими, – згадує жінка. – До мене все частіше дзвонили і просили ізолон (спеціальна тканина – авт.) для хлопців. Ми відчиняли склад і давали, що мали – ізолон, стрічки на ноші. Все, що могло знадобитися.
Тетяна переживала не стільки за себе, як за батьків, які, мешкаючи в селі Липці (за 12 кілометрів від кордону з росією) уже в перший день опинилися під окупацією. Там же знаходилося її швейне виробництво. Боялася, що рашисти знайдуть на складі пошиті прапори, в тому числі «Донбасу», «Азову» та інших бойових підрозділів, що воювали в АТО. Тоді орки неодмінно відігралися б на батьках.
– На щастя, – зітхаючи, каже співрозмовниця, – вдалося додзвонитися до своїх і попросити батька, щоб усі стяги «Донбасу» та «Азова» спалив, а українські прапори і ноутбуки, де зберігалися всі ескізи, сховав. Якби окупанти знайшли бойові знамена, думаю, там нікого живого не залишилося б.
Кінцеве рішення про виїзд з Харкова прийшло, коли приліт стався за 300 метрів від Тетяниного будинку.
– Коля, наш технолог, просто насильно змусив нас – мене і свою дружину –збиратися в дорогу, – каже Тетяна. – Ми, прихопивши документи і змінний одяг, вичекавши момент, коли не стріляють, виїхали з Харкова на машині. Взяли із собою ще одну жінку з донькою та наших 4-х котів і собаку.
Нині жінка з усмішкою згадує, як вирушила у березні в дорогу в одних лише літніх кросівках, коли довкола ще лежав сніг. Тоді чомусь вважала, що в легкому взутті їй буде зручніше. Хоча, додає, хіба про це в той час думалося?
Опинившись у Рівному, подружжя взялося волонтерити
Спершу Тетяна з Дмитром планували зустрітися в Києві, де й мали обдумати, що робити далі. Однак опинилися в Рівному, куди їм порадив приїхати до своїх друзів знайомий із Сарн. Зупинилися в будинку Лари Зеленської – дуже милої і доброї, зі слів Тетяни, жінки. Тут подружжя переселенців прожило майже до кінця літа, допоки не знайшли для себе просторіше помешкання. Адже забрали до себе маму Дмитра, яка жила на Північній Салтівці (район на північному сході міста Харків, – авт.), де були найзапекліші обстріли, внаслідок яких її будинок став непридатним для проживання.
Оселившись у Рівному, харків’яни першим ділом взялися за волонтерство.
Фейсбук сторінка Тетяни 28 березня 2022 року.
– Уже з перших днів війни до нас телефонували друзі з-за кордону, допитуючись, чим можуть допомогти, – розповідає Тетяна. – Перебуваючи в Харкові, мені було складно налагодити доставку гуманітарної допомоги. А вже коли приїхали до Рівного, то перші два місяці лише цим і займалася. Ми фурами відправляли допомогу як військовим, так і харків’янам, які потерпали від ворожих обстрілів. Нам допомогли й наші українські клієнти, як-от компанії «Кернес», «Кишинці», яким ми просто дзвонили і казали, що в нас хлопцям у Харкові немає чого їсти. Мені казали: «Присилай фуру, ми дамо тобі консерви». Дали продукти, овочі, олію. Це дуже допомагало на перших порах, коли в супермаркетах не було нічого. Подзвонила до своєї тітки в Полтавську область, і вона зі своїм чоловіком організували нам бус овочів (вони збирали їх по своїм знайомим), щоб можна було зварити хоча б звичайний суп, який варили і роздавали людям у Харкові. Возили військовим, волонтерів годували…
Відновили виробництво, щоб забезпечувати військових
Минулого літа Тетяна з Дмитром ще думали про повернення до Харкова, вели перемовини із замовниками. Щоправда, перспективи відновити виробництво в місті, де майже кожного дня траплялися «прильоти», виглядали дуже туманними. Отож вирішили налагоджувати роботу в Рівному. Навіть не вони, як зауважує Тетяна, вирішили, а обставини. До них почали звертатися старі клієнти та волонтери. Тому взялися до роботи, щоб забезпечити наших військових необхідним.
– Дуже пощастило, – не приховуючи задоволення, зауважує жінка. – Нас познайомили з народним депутатом Дмитром Соломчуком з Рівного, який запропонував у безкоштовне користування приміщення. Сказав: «Приїжджайте і починайте працювати».
Взялися до роботи. У нас залишилася атласна тканина, а тоді дуже багато хто питав саме про прапори. Зрештою, про них питали, ще коли ми в Харкові були. Тому перше, що почали шити і відправляти в зони бойових дій, це саме прапори. Тоді ж, якщо пам’ятаєте, скотчу синього і жовтого ніде було взяти, тому шили жовті та сині стрічки на руки та ноги. А вже потім – «розгрузки», наплічники.
Запустивши виробництво, Тетяна з Дмитром паралельно почали набирати працівників і шукати більш просторіше приміщення. Бо те, в якому розмістилися, було замале, щоб реалізувати задуми.
– У нас був дуже складний період релокації, – веде далі співрозмовниця. – Бо одне з наших виробництв було на той момент в окупованих Липцях, які звільнили лише у вересні 2022 року. Згодом забрали звідти вціліле обладнання. Повністю його ми відновити так і не змогли. А вийшло воно з ладу через порушення температурного режиму, затоплення тощо. Тому довелося докуповувати нове. Брали кредити. Партнери наші допомагали…
Перебоїв із замовленнями немає
Нині у подружжя харків’ян два виробництва. Одне з них у Рівному, де в основному шиють рюкзаки, підсумки, сумки і таке інше. Зараз на потреби ЗСУ іде майже 80% продукції швейних цехів.
– Щомісяця на фронт передаємо приблизно 1000 нош, – каже Тетяна. – Запити дуже великі. Вже думала, що накопичуватимемо їх на складі і за потреби роздавати. А насправді запити не зменшуються. З усіх регіонів дзвонять. Минулого тижня замовили 600 нош. Такого ще ніколи не було!
Ще один швейний цех, де шиють військовий одяг, відкрили в Гощі. Там саме закінчили організовані Центром зайнятості курси 20 швачок. Спершу, зі слів Тетяни, сподівалася створити в Гощі 10 робочих місць. Але, оскільки до них з метою працевлаштування звернулося 25 жінок, довелося дуже швидко розгортати виробництво, щоб забезпечити роботою всіх охочих.
Зараз там працює вже близько 50 чоловік. Серед них і двоє переселенок: одна з Харкова, а інша з Бучі. Та здебільшого це – мешканці Гощанської громади. Дуже багато жінок з навколишніх сіл – Жаворова, Тучина, Красносілля, Синьова, Федорівки. 28 відсотків працівників, середній вік яких 47 років, належить до вразливих категорій населення – багатодітні родини, самотні мами, інваліди… До речі, дев’яносто відсотків персоналу, зі слів Тетяни, взагалі не мали потрібних швацьких навичок. А за рік стали кваліфікованими працівниками.
– Зараз, оскільки маємо потребу в механіках швейного виробництва, – ділиться підприємниця, – ми відправили на навчання двох чоловіків. Один з них – батько нашої працівниці, який прийшов з війни з ампутованою ногою. Хочемо вивчити його на оператора обладнання. Тут нам неабияк компанія «Софторг» допомогла, яка оплачує недешеве навчання наших спеціалістів. Закрійника ми теж вчили «з нуля», тому що не могли знайти такого спеціаліста. Знання, якими володіємо, передаємо іншим. Головне, що люди приходять і хочуть навчитися. Їм подобається тут працювати.
Важкий вибір між Харковом і Рівним
Частково відновили роботу дільниці у Харкові, щоб не залишити без роботи людей, з якими разом пропрацювали 10-15 років, адже подружжя має намір залишитися в Рівному. Тут планують розширити започатковане і відродити своє виробництво рекламно-сувенірної продукції.
– Зараз у нас попередньо погоджений грант від Рівненської ОДА, – ділиться планами підприємниця. – Ще ми подали проєкт на американський фонд. Зараз проходить другий етап відбору. Це дуже тривалий процес. Проєкт на USAІD подали майже рік тому. Словом, дуже довго, бо дуже багато документів… Але нам без цих грошей просто нікуди. Це можливість купити нове, дуже функціональне обладнання. А ще – додатково працевлаштувати людей. А охочих потрапити до нас на роботу дуже багато.
Продавши в Харкові квартиру, Тетяна з Дмитром купили в Рівному будинок, який зараз ремонтують.
– Розділили його на дві частини, щоб батьки, яких вже перевезли, жили з нами. Знаєте, – Тетяна зупинилася, підбираючи слова. Потім посміхнулася. Приховуючи душевний біль, продовжила: – Той, хто пережив усі ті страхіття, більше не хоче жити за 12 кілометрів до кордону. Мені важко… Хоча Харків я люблю… Влітку роздумували: повертатися? Тут залишатися? Що робити? Я дуже багато разів їздила до Харкова і майже все літо там жила. Було дуже багато зустрічей з місцевою владою… Поки що визріло рішення – ні. Так, працювати ми там будемо. Поки там є наші люди. Та комфортніше – тут.
Світлана ПІКУЛА
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю газети «Сім днів» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
