Я зустріла її вчора. Випадково, гуляючи тихим парком. Була здивована. А вона майже обурилася: «Чому ти дивуєшся, адже моя пора вже прийшла!» – стенула плечима роздратовано.
– Вибач, – мені стало ніяково. – Авжеж так, за календарем тобі вже пора. Просто у великому місті, де я живу, тебе ще не видно.
– За тими будинками нічого не видно, – пробурмотіла вона, а потім подивилася на мене уважно: «Гарно виглядаєш, тобі дуже личить ця сукня». Приймаю радісно комплімент. Бачу, що вона вже не сердиться.
– Дякую, у мене красивий літній гардероб.
– Все ж, бачу, ти ще не зовсім готова до нашої зустрічі, – каже мені з сумом у голосі.
– Ні, люба, я вже навчилася приймати все, що дарує життя. А твоя краса – вона ж така очевидна, така яскрава. І це – одна з найбільших моїх щорічних втіх, коли ти поруч. Говорю щиро, вона це відчуває і знову м’якшає.
– Цього року мені добре, – ділиться своєю історією. – Літо якось заповзялося, а я й не заперечую. Хай так. Все одно час уже мій, тож ще трохи побуду тут Коханою Господинею. Так мені хочеться.
Ми йдемо тихими доріжками. Під ногами шурхотять листочки акації. Заходимо в кав’ярню, сідаємо на подвір’ї. Вечір теплий і тихий. Мовчимо.
– Знаю, ти купила днями біле пальтечко, щоби тішитися в прохолоду, – порушує вона тишу. Радію цьому, бо ти ж знаєш, як я люблю красиві та нестандартні рішення, – розливає нам каву зі срібної джезви і вітально піднімає маленьку чашечку. «Будьмо, люба, рада з тобою зустрітися».
П’ємо каву, теревенимо про все на світі. У неї роман з Літом, вона у насолоді, розслаблена і залюблена. До справ братися не хоче, хоча вже кінець вересня. Дерева взагалі не торкнуті фарбами. Дощів мало – їй не хочеться сумувати. Палітри свої вона поскладала у маленькій кімнатці в піддашші: там, де вони з ним вперше кохалися. Він в силі так довго, бо вона не поспішає згортати ці стосунки. Бо цьогоріч Літо не палить, не сердить її. Він дбає про її настрій, наповнює теплом і ніжністю.
«Ти знаєш, цього року він особливо чуттєвий, навіть не знаю, що робити з цим усім». Акуратно ставить чашечку на срібну тацю. Витягує з вазочки троянду, закладає собі у волосся.
– У нас сьогодні прощальна вечірка. Буде жива музика і багато свічок у нас на даху. Не запрошую, бо маю гарно подякувати йому за все, що між нами було, – примружується і раптом звідкись легенький порив вітру. – Одягни кофтинку, – радить мені. – Ще кілька годин, а потім стане холодно. Якраз тоді, коли ми з ним усамітнимося…
Я слухняно одягаю свій кардиган, обіймаю її, дякую за каву і прекрасний вересень.
Вона всміхається: «Пора… пора», – каже замріяно. Піднімається і, махнувши на прощання рукою, швидко зникає у парковій тиші.
Допиваю вже холодну каву. Перед очима картинки з її роману. Розраховуюся за нас двох, повертаюся у тихий теплий готельний номер. З вулиці чую звуки живої музики, розрізняю скрипку і, здається, навіть флейту. Знаю, що Літо грає на флейті. Кілька разів щастило чути той щемливий голос його інструменту. Особливо наприкінці, в серпні, коли світанки тихі й туманні і ще мовчать птахи.
А потім я засинаю і бачу уві сні яскраві картинки чужого роману…
Вже під самий ранок проснулася від сильного вітру і стуку крапель по підвіконню. Моя подруга Осінь вирішила, що їй вже дійсно пора. Їй самій трохи сумно від цього. Але з Літом вони домовилися залишитися друзями. Тож ще якийсь час моє біле пальтечко лишатиметься в шафі з невідрізаними цінниками в очікуванні справжнього її приходу.
Тетяна БОНДАРЧУК