Рядки довідки у Вікіпедії про Аллу Рогашко лаконічні й чіткі. Додам від себе, що пише вона з творчою насолодою, плідно й успішно. У її творчому доробку шість романів, участь у п’яти збірках оповідань, чимало публікацій у різних часописах та на літературно-мистецьких сайтах, кілька театральних постановок, публіцистика.
За свою наполегливу працю письменниця має визнання в Україні, чималі наклади видань і заслужені нагороди, а саме: диплом переможця конкурсу 2019 року «Краща книга Рівненщини» у номінації «Краще прозове видання» (за книгу «Її сукня»); диплом переможця конкурсу 2020 року «Краща книга Рівненщини» у номінації «Краще видання для юнацтва і молоді» (за книгу «Сни з колодязя»), звання лавреатки першої премії імені Ірини Вільде 2022 року за роман «Провидець», лавреатки літературно-мистецької премії ім. Пантелеймона Куліша за роман «Провидець».
Сьогодні Алла Рогашко – гостя сторінки «Про письменників – цікаво». І мені не терпиться запитати письменницю про ті особливості її творів, які найбільше характеризують її неповторну творчу манеру, інтригують сюжетною напругою і провіденційністю.
– Пані Алло, судячи з коментарів, згадок, відгуків про вашу творчість читачі сторінки «Про письменників – цікаво», як і українські читачі загалом, знають про вас багато. Але, мабуть, таки не все. І якщо говорити про початок творчого шляху, то відколи, яким фактом, подією починаєте для себе його відлік?
– Певно, з першою виданою книжкою «Осіннє Рондо місячної ночі» дев’ять років тому. Коли вже втрачала надію достукатися до видавців і опускала руки – раптом дуже швидко видавництвом «Клуб сімейного дозвілля» було прийняте рішення видати цей роман. Так воно зазвичай буває. Бо такі закони Всесвіту: коли перестаєш «битися лобом об стіну», зміщуєш фокус і відпускаєш, лише тоді тебе спіткає омріяне…
– Завдяки яким чинникам, старанням чи удачам ваш творчий шлях став шляхом до успіху, до тих вершин, на яких письменник здобуває популярність, визнання, прибутки від реалізації книжок і усвідомлення своєї участі в складному і напруженому сучасному літературному процесі. Що б ви порадили колегам? Зокрема, молодим, амбітним і цілеспрямованим?
– Одверто кажучи, про цей аспект я не замислююся. Фокус уваги тримаю на творчості, а не на зовнішніх обставинах і процесах. Мій шлях – він невпинний, але до якихось вершин ще дуже далеко. Зрештою, кажуть мудреці, коли ти дістаєшся вершини – втрачається сенс. Бо сенс буття саме у ході тим шляхом, у подоланні перепон, вирішенні задач, невпинному особистісному розвитку. Словом, у Рухові. Порада моя єдина: не зупинятися в жодному разі! Навіть якщо весь світ проти тебе, навіть якщо найближчі вмовляють полишити все і зайнятися чимось іншим, на їхню думку, важливішим. Це не сліпа впертість. Усе просто: ніхто, крім нас самих, не може знати порухів нашої душі. А близькі можуть помилятися. Важливо слухати своє серце і йти обраним шляхом. Без варіантів. Коли ми робимо перший крок до омріяного, сам Всесвіт нам починає допомагати і підтримувати. А якщо збиваєшся зі свого шляху, блукаєш манівцями і не використовуєш даровані тобі Небесами можливості, потім з тебе запитають.
– Маєте рацію, пані Алло. Мені імпонують ваші поради. Я теж вважаю, що успіх любить наполегливих і цілеспрямованих. Ви здобули музично-педагогічну освіту. Музика постійно присутня у вашому житті, у творчості, і, мабуть, вона відіграє певну роль у налаштуванні на твір, на тему, на окремі епізоди…
– Музика – не просто частина мене. Це мій життєвий пульс. Без музики ще жодного рядочка не написала. Хіба окрім тих, які прокидають мене посеред ночі й немає часу вмикати ноутбук: занотовую в записник у тиші. Музика зі мною по життю, це мій акумулятор.
– У сюжетах ваших книжок чимало містичного і таємничого. А в реальному житті з вами траплялися містичні, езотеричні пригоди, які неможливо було раціонально пояснити?
– Містика для мене – реальність, лише трішки інша. Та, яку відчувають не всі. Довкола моїх текстів – усіх! – обертається непоясниме і деколи вражаюче, стикаючись з яким думаєш: як? Не може бути! А воно є… Тому атмосфера моїх творів – насправді моя особиста атмосфера, моє світовідчуття, моя реальність. Приміром, коли напишеш щось, а потім виявляєш, що так було, але я про те не знала. Чи навпаки. Описане починає втілюватися в реальність. Якісь деталі, дрібнички, зустрічі, події, люди – все це ланки ланцюжка, які нанизуються одне на одне у непояснимий спосіб. Це для мене диво. Хоч водночас реальність.
Наведу приклад. Коли писала роман «Сни з колодязя», мій персонаж поїхав на хутір (реальний, де провів дитинство мій син). І там, блукаючи у мареві безчасся, натрапив на підземелля, в якому виявив рештки повстанців. Звичайно ж, я вважала це вигадкою затьмареної свідомості, адже пишу переважно пізніми вечорами і ночами. А втім, коли роман був дописаний, син поспілкувався зі старожилами і виявилося, що поблизу хутора справді є підземелля, у якому в часи Другої світової ховалися повстанці. Як це назвати? Магія? Реальність? Як ми з моїм героєм втрапили у це? І таких прикладів можна пригадати багато…
– О, як цікаво працює ваша свідомість! І як ви, пані Алло, ставитеся до магії, езотерично-духовних практик, мольфарства, знахарства, чаклунства – до тих таємничих видів діяльності, які так віддавна ваблять і водночас лякають людей? І що думаєте про застереження, про яке ідеться у давньому вислові: «Коли заглядаєш у безодню, то в якийсь момент безодня зазирне у тебе»?
– Власне, це майже те, про що я говорила вище. Все це – частина Всесвіту, все це посеред нас чи то пак, ми посеред усього цього таємничого і для нас незбагненного, яке ми силкуємося осягнути. Та лиш на мізерну крихточку іноді вдається доторкнутися до того – і це неймовірно… Мене надзвичайно захоплюють видячі люди. Ми – звичайні, дивимося, а вони – видять. Лякатися немає чого, якщо всередині Світло і чисті, щирі наміри. А тінь… Без тіні ми би не бачили Світла. Ніцше дуже добре сказав. Бо направду те, на чому ми фіксуємо свою увагу, поволі поглинає нас.
– Все ж, коли мовити про техніку написання художнього твору, то, вважаю, містика, езотерика – це радше засіб, прийом. А крім того у ваших творах багато романтики, історичного краєзнавства, любовних почуттів… І, певна річ, ви, як письменниця глибокої філософії і серйозних смислів, найперше вкладаєте у свої твори важливі думки та моральні ідеї. У чому ви хочете переконати читачів, навчити, застерегти?
– У жодному разі не маю наміру когось у чомусь переконувати чи вчити. Сама досі проходжу різні життєві уроки. І це нормально, вважаю. До того ж у кожного – власний шлях, власні уроки, які людина мусить проходити самотужки. У переосмисленні, прийнятті та усвідомленні. Все, що закладається в мої тексти – закладається мимоволі. Позаяк пишу я лише в потоках натхнення, то вже по тому, коли перечитую, сама відчитую і розумію посили, які мимоволі заклалися в текст.
Зрештою кожен, хто читає мої тексти, для себе відчитує щось своє – те, що йому найважливіше і найпотрібніше в той чи інший життєвий проміжок. До того ж кожен з нас зчитує будь-яку інформацію крізь призму власного світовідчуття. Один і той самий шматок тексту дві різні людини можуть сприйняти по-різному, хоч там узагалі може бути закладено зовсім інше. Так буває…
– Безперечно… І де ви, пані Алло, берете сюжети для своїх творів?
– Радше ідеї. Бо сюжети я ніколи в житті не прописувала і не планувала. Ідеї мимоволі виникають з якоїсь дрібнички. Це може бути якесь відчуття, життєвий епізод, сновидіння, а вже потім вони починають поволі обростати сюжетними лініями, подіями і смислами. Я блукаю в туманній імлі разом зі своїми персонажами і уявлення не маю, що на них чекає. Іноді буває, наближаючись до фіналу, виникає думка, як можна закінчити твір і що буде з героями. Але вони все одно вирішують по-своєму. І на те нема ради.
– Он як! І на завершення нам було б цікаво традиційно дізнатися про рукопис, над яким працюєте, про ваші життєві і творчі плани.
– Сьомий роман «Містеріум» пишеться вже третій рік. Як і в усіх попередніх моїх романах, події розвиваються у двох часових проміжках – минуле і теперішнє, які переплетені поміж собою в магічний спосіб. Єдине, що вирізняє цей роман – тут немає навіть натяку на романтику. Оце направду, здається, я запланувала. Бо зараз згадала, як у фейсбуку якось була написала, що в наступному романі не буде кохання. Але це радше програмування, а не планування. Слова, що ми промовляємо, і навіть подумки… – вони перетворюються на матерію і вмент починають існувати у тонкому, незримому плані. Питання лише в тому, коли вони втіляться у фізичну реальність.
Розмову вела Неоніла ДИБ’ЯК