Жінка, яку переселенці називають ангелом-охоронцем, сама переїхала у Рівне на початку війни.
Марина Павлюченко навіть приблизно не може сказати, скільком переселенцям у Рівному допомогла від початку повномасштабного вторгнення рф. Натомість досі з болем згадує очі вбитих горем жінок і переляканих дітей. Координуючи роботу обласного волонтерського штабу, вона пропустила через серце тисячі й тисячі історій знедолених людей… Співпереживала. Бо ж не з чужих слів знає, як це втратити фактично все і опинитися на роздоріжжі відчаю і невідомості. Поїхала з сім’єю на кілька днів на море. Та повернутися в рідний Донецьк їй уже не судилося. Марині довелося починати все спочатку у невідомому на той час Рівному.
Переїхали лише з двома дорожніми сумками
Марина Павлюченко народилася і до 36 років жила в Донецьку. Після закінчення з відзнакою Одеської національної академії зв’язку ім. О. С. Попова з 2001 року працювала в «Укртелекомі». Спершу інженером з організації виробничих процесів електрозв’язку, потім – начальником цеху продажу послуг, маючи в підпорядкуванні 78 співробітників. А пізніше стала керівником групи прямих продаж. З цієї посади наприкінці 2012 року Марина пішла у другу декретну відпустку. На роботу в «Укртелекомі» вона так і не повернулась, адже через війну перебралася з родиною у Рівне.
– Моя історія як переселенки, – розповідає жінка, – розпочалася в 2014 році. Все відбувалося, як у тумані. Коли в Донецьку зав’язалися бої, почали гинути цивільні люди, ми з двома малолітніми дочками виїхали з міста. Сподівалися, що ось-ось все скінчиться. Уже навіть квитки додому мали на руках. Та не судилося. Донецьк, коли вже мали повертатися, окупували. Отож не знали, що робити. На щастя, в ту скрутну годину нас неабияк підтримали співробітники чоловіка і його безпосередній начальник Вадим Горваль. Запропонували їхати до Рівного, де знаходився центральний офіс фірми, в якій Дмитро працював у Донецьку.
У незнайоме місто приїхали з двома сумками речей у 2014 році
У незнайоме місто родина приїхала лише з двома сумками речей. Тут їм відразу допомогли винайняти квартиру, зібрати все, що було необхідно на перший час. Співробітники чоловіка принесли деякий одяг для дітей, дитячий візочок для меншої дочки – півторарічної Аделіни. До слова, все це Марина згодом віддала тим, кому воно було не менш потрібне.
– Думали, що приїхали на місяць. Потім налаштувалися, що потерпимо ще пів місяця, – зітхаючи, каже переселенка. – Та минуло пів року і ми зрозуміли, що назад (принаймні поки що) не повернемося. Тож купили диван, письмовий стіл, бо старша донька Катерина, якій на той час було 11 років, збиралася у Рівному до школи. Почали обживатися. Перших пів року я жила по суті лише подіями в Донецьку. Щодня телефонувала сусідці, яка доглядала за нашим котом.
А одного дня, коли ніхто не відповідав на дзвінки, дуже переживала, бо побачила в інтернеті, що в нашому мікрорайоні були сильні обстріли. Вже потім дільнична лікарка розповіла, що того дня під час прильотів загинуло пів сотні цивільних людей, більшість з яких вона знала особисто. Саме тоді сказала собі: «Все, вистачить! Я не можу нічого ні змінити, ні вплинути на те, що відбувається. Треба думати, як жити далі та робити щось корисне там, де я є».
Коли відмовилася від постійних переглядів новин, стало легше. З того часу новини я майже не дивлюся. Усвідомила, що насамперед треба піклуватися про дітей: старша пішла в 5-й клас, а меншу настав час до дитсадка готувати.
Знайшла в чужому місті свою нішу
Взявши себе в руки, як каже Марина, вона з головою поринула у нове незвідане життя. Звільнилася з Донецького «Укртелекому», де ще чекали на її повернення, і стала на облік у Рівненському міському центрі зайнятості. А повертаючись того дня додому, вона зустріла знайому, яка запропонувала звернутися в Агентство нерухомості, де були вільні вакансії.
– Відверто кажучи, давно мріяла спробувати себе в ролі ріелтора, – каже жінка, – тому пішла. Мені сподобалося. Міста, правда, тоді ще не знала. Але швидко вивчила тільки завдяки тому, що працювала в Агентстві нерухомості. Першу квартиру продала за два тижні. Усі здивувалися, адже вона вже рік «чекала» на продаж.
Влітку 2015-го, коли Аделіні виповнилося два з половиною роки, вона почала відвідувати дитсадок. Марину Павлюченко невдовзі обрали головою батьківського комітету групи. Тут вона відразу проявила всі свої організаторські здібності, не раз настирливо відстоюючи свою позицію у владних кабінетах. З Марининої ініціативи обладнали в садочку дитячий майданчик. Завдяки спільним зусиллям голів батьківських комітетів інших груп відремонтували за бюджетні гроші дах, до якого понад 50 років ніхто ніякого діла не мав. Багато добрих справ було зроблено, які досі з вдячністю згадують як батьки, так і працівники дитсадка.
А от з роботою в Агентстві нерухомості, хоча вона й подобалася Марині, не склалося. Складно було, маючи малу дитину, ходити на покази квартир, які нерідко доводилося проводити у вихідні або вечірні години. Отож, пропрацювавши ріелтором два роки, звільнилася. Натомість долучилася до діяльності ГО «Жіноча взаємоДія», беручи активну участь у різних освітніх і волонтерських проєктах. Це дозволило їй завести нові знайомства, краще пізнати місто. А ще, з її слів, стало новим поштовхом для саморозвитку.
– Поблизу нашого будинку відкрився «Гончаренко центр», куди зайшла через цікавість, – усміхаючись, ділиться переселенка.– А потім почала разом з дитиною відвідувати заняття з англійської мови та різні майстер-класи, які там проводили. Згодом вирішила, що хочу стати дизайнером. Отримавши направлення з Центру зайнятості, три місяці провчилася на курсах веб-дизайну. Зрештою, я постійно вчилася. Бо зрозуміла, що навчатися і розвиватися, особливо під час війни – це впевненість у завтрашньому дні та віра в нашу перемогу. Та й просто хочеться, як кажуть, іти в ногу з часом.
24 лютого війна знову постукала у двері
Життя родини поволі налагодилося. Старша дочка закінчила школу із «золотою» медаллю та поїхала на навчання до Польщі. Молодша без проблем навчалася в школі. Марина з 1 лютого 2022 року влаштувалася на роботу в КЗ «Ветеранський простір» РОР. Продовжувала займатися громадською діяльністю. Все пливло спокійним руслом, аж поки 24 лютого війна знову не постукала у двері переселенки.
– Паніки не було, – зізнається жінка. – Я вже пережила подібне 9 років тому в Донецьку. Отож набрала води, купила ліки, зняла гроші, бо знала, що банкомати не будуть працювати. Ще «тривожний рюкзак» одразу склала: поклала документи, гроші та теплі речі. З тим рюкзаком потім ходила, певно, місяці зо два щодня. Та головне було старшу дочку, яка тоді в Рівне на канікули приїхала, зібрати і відправити до Польщі. Квитки, як гарячі пиріжки на базарі розліталися. Вдалося лише на вечір взяти. Щоправда, вони не знадобилися, бо Катерину забрала з собою знайома, яка до Польщі машиною їхала. Три доби вони тоді добиралися. Загальна атмосфера нагадувала картину з кінофільму про війну, де люди прощаються, можливо, назавжди.
Наступного дня, щоб якось відволіктися від думок, Марина вирішила зробити генеральне прибирання вдома. Але зателефонувала Ольга Іванівна Яковлєва (керівниця КЗ «Ветеранський простір» РОР) і попросила її взяти на себе координацію роботи обласного волонтерського штабу, який вирішили створити на базі Обласного драмтеатру.
– Ми тоді з Іреною Богинською з драмтеатру в парі працювали, – каже переселенка. – Дали оголошення у соцмережах та фейсбуці й із 26 лютого люди масово почали нести все необхідне – теплі речі, одяг, продукти, готову їжу, ліки… Була неймовірна згуртованість. Спершу ми забезпечували потреби військовослужбовців, бійців Тероборони, доправляли допомогу в зони бойових дій. А десь 5 березня почали приїжджати переселенці. Чому запам’ятала цю дату? Бо в той день їх доволі багато прибуло. Хтось був босим, інші майже голі. Пригадую жінку з Краматорська, яка приїхала із закривавленою ногою… П’ять діб вона добиралася до Рівного, вже була в такому шоковому стані, що не могла нічого ні сказати, ні пригадати.
Волонтери одягали, взували, годували переселенців. А тим, хто приїхав без документів, допомагали отримати нові. Відновлювали банківські картки. Поселяли у квартирах рівнян, багато з яких тоді безкоштовно надавали свої помешкання. Різні були випадки…
Налагодивши зв’язок з різними службами, зі слів Марини, знаходили виходи навіть із, здавалося, тупикових ситуацій. Допомагали всім, бо одні просто нічого не знали в чужому місті, а інші через пережитий стрес перебували між небом і землею.
Перший вихідний взяла тільки через кілька місяців
– На перших порах у штабі десь до 400 волонтерів було, – каже співрозмовниця. – Виготовляли турнікети, плели сітки, «кікімори», опікувалися переселенцями. Найважливіше, що треба було робити, – це повертати людей до життя. Цією роботою ми допомагали не тільки іншим, а й собі. Бо ж не було коли дивитися новини, заглиблюватися у роздуми про те, що сталося, що буде далі… Коли ти зайнятий, ніколи думати про погане. Працювали зранку до вечора, а нерідко навіть уночі. Ніхто не стомлювався, бо всі були в неймовірно зарядженому стані. Лише через кілька місяців вперше неділю зробили вихідним днем.
Оскільки до обласного волонтерського штабу щодня з різними проблемами зверталося дедалі більше внутрішньо переміщених осіб, Марина Павлюченко вирішила створити телеграм-канал для ВПО.
– Адже згадала, чого мені не вистачало в свій час, коли ми приїхали в Рівне, – пояснює жінка. – Тоді я нічого не знала: ні куди піти, ні де що знаходиться, ні телефонів, до кого можна звернутися. Створивши у березні 2022-го телеграм-канал «ВПО Рівне», почала в одному місці акумулювати з різних джерел інформацію, щоб можна було знайти необхідне. Ми в штабі зробили QR-коди каналів «Волонтерський ШТАБ РІВНЕ» та «ВПО Рівне» і людям казали, щоб долучалися, знаходили для себе корисну інформацію. Зараз на каналі «ВПО Рівне» понад 2500 учасників групи.
Стимул, що надихає робити більше
З часом Рівне призвичаїлося до життя в умовах військового стану. Багато волонтерів повернулися до своїх звичних справ, драмтеатр відновив свою роботу. А обласний волонтерський штаб, перебравшись у приміщення КП «Рівнекнига» на вул. Покровська, 16, зосередив свою діяльність на підтримці військовослужбовців та внутрішньо переміщених осіб.
– Коли стало зрозуміло, що війна завершиться не так скоро, як сподівалися, переселенці почали поволі адаптуватися на новому місці, – каже Марина. – Змінилися пріоритети і запити людей. Хоча вони й досі щодня приходять до нашого штабу, беруть потрібний одяг, взуття, хліб. Втім, люди хочуть інтегруватися в громаду: вивчати традиції та культуру Рівненщини, бачити її красу, відвідувати концерти та вистави. Вони почали повертатися до життя. Найбільше їм бракувало спілкування. Тому ми й взялися за організацію різних безкоштовних заходів для переселенців.
Почали проводити різні семінари, тренінги, майстер-класи, екскурсії, походи дітей у зоопарк, музеї. Ще з 5 грудня минулого року разом з БФ «Рокада» започаткували тренінги з психологічної підтримки, які раніше були по четвергах, а зараз по неділях в Обласній науковій бібліотеці. Погодившись на пропозицію голови ГО «Жіноча взаємоДія» Ольги Горкавчук, Марина Павлюченко очолила проєкт K.A.V.A., спрямований на інтеграцію жінок ВПО в громаду Рівненщини.
– Бажаючих взяти в ньому участь виявилося значно більше, ніж у нас було можливостей, – зізнається волонтерка. – На окремі тренінги, до прикладу, психологічний, приходило до 90 переселенок. Упродовж п’яти місяців вони навчалися психологічної стійкості, медіаграмотності, написанню проєктів і бізнес-планів, креативному мисленню тощо. Та головне, що реалізований проєкт дав хороші результати: багато учасниць знайшли для себе цікаву роботу, розширили коло спілкування, стали членкинями громадської організації. Ці жінки не просто самі повернулися до життя. Своїм прикладом вони вже ведуть за собою інших.
Робота в Обласному волонтерському штабі не припиняється
Марина Павлюченко, яка очолює ГО «Всеукраїнське об’єднання переселенців», є водночас членкинею ГО «Жіноча взаємоДія» та фасилітаторкою від ГО «КримСОС», продовжує невтомно працювати в Обласному волонтерському штабі.
– Найцінніше, – ділиться волонтерка, – коли ти розумієш, що твоя робота приносить людям користь. Коли чуєш від людей: «Завдяки вам ми знайшли своє коло спілкування, гуртки для дітей, курси потрібні. Дякуємо, що ви нас підштовхуєте, бо ми оживаємо, щось хочемо, кудись рухаємось, відволікаємось від тривожних новин». Мені часто кажуть: «Ви – наш янгол-охоронець». То чи не це ті найважливіші слова, заради яких ти щоденно ідеш допомагати і розумієш, що твій внесок важливий і твоя поміч потрібна? І це дає стимул продовжувати допомагати.
Василь ГЕРУС
Пряма мова
Таких людей не часто можна зустріти
Олександр БОРДЮГОВ, який приїхав у Рівне з м. Кремінна Луганської області.
– Коли приїхали до Рівного, прийшли у гуманітарний хаб на Покровській 16, де познайомилися з Мариною Павлюченко. Вона постійно нам допомагала, консультувала, запрошувала на корисні заходи. Марина Вікторівна знайшла для нас холодильник і мікрохвильову піч. І все це безкоштовно. Я на своєму віку не часто зустрічав таких доброзичливих людей, як Марина. Вона ще й від природи дуже хороший психолог. Легко знаходить підхід до кожного співрозмовника. Вислухає, поспівчуває, порадить. Дуже допомогли нам організовані нею тренінги та ресурсні зустрічі, на яких отримали багато корисної інформації. Марина Вікторівна стала для нас не просто незамінимою помічницею, а справжнім ангелом-охоронцем.
Олена ПУСТОВІТ з м. Костянтинівка Донецької області.
– Через війну нашій сім’ї довелося двічі залишати обжиті місця. У 2014-му з рідного Донецька ми виїхала до міста Костянтинівка, яке зараз також потерпає від обстрілів окупантів. Адже місто знаходиться за 25 кілометрів від Бахмута. Коли все почалося, 22 лютого, ми ще до березня посиділи-подивилися на все те, що відбувається. А потім, зрозумівши, що чекати нічого, зірвалися з місця. Поїхали з трьома дітьми в нікуди. Спершу до Львова. Там прожили місяць. А пізніше чоловікові запропонували роботу в Рівному. Переїхали і залишилися тут, де проживаємо вже півтора року. Дуже задоволені, що потрапили в це невеличке, але таке затишне місто. Вже навіть обжилися у Рівному. А на перших порах адаптуватися на новому місці неабияк допомогла, як потім виявилося, моя землячка Марина Павлюченко. Ми з нею вперше зустрілися у волонтерському штабі, що знаходиться на вулиці Покровська, 16 («Рівнекнига»). Вона привернула мою увагу тим, що до неї підходило дуже багато людей. Кожен зі своєю історією, скаргами, болем… Марина уважно вислуховувала всіх без винятку. Пізніше я не раз приходила туди і щоразу думала: «У цієї людини своє життя, свої емоції, переживання, а вона щиро переймається бідами інших». І робить це від щирого серця. Я й сама, спілкуючись з нею, відчувала, як від неї струменить тепло. Взагалі важко переоцінити допомогу, яку Марина мені надала. Приєднала до групи «ВПО Рівне» у телеграм-каналі, де дуже багато корисної для нас інформації. Тут розміщуються повідомлення про різні заходи. На жаль, не завжди можу взяти в них участь, бо мої дівчатка-двійнятка, яким по 4,5 року, часом хворіють.
Вона дуже виручила, коли старший син, який займався воркаутом, невдало стрибнув з перекладини і зламав ногу. Написала Марині. Вона буквально за хвилин двадцять зателефонувала і сказала, щоб прийшла за милицями. Марина завжди – душа компанії на будь-якому заході. Особливо яскраві враження, коли на її запрошення їздили з дітьми на організований ГО «Жіноча взаємоДія» фестиваль «Молодий борщ», де було встановлено Національний рекорд. Та будь-яке спілкування з Мариною – одне задоволення і заряд позитивною енергією.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю газети “Сім днів” і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
Читайте також: Проєкт «єРобота» допоміг стоматологині з Рівненщини здійснити мрію
- Метеозалежність. Як боротись з перепадами температури й тиску
Зміна пір року, перепади температур, вологість повітря, тиск та інші чинники впливають на людей щомиті, при цьому здорова людина не звертає увагу на їх зміни. В деяких людей це проявляється метеочутливістю. Метеочутливість – це не захворювання, а всього лише симптом,…
