Вчителька з Дніпрорудного Олена Полянська, як і більшість вимушених переселенців, мріє про перемогу і повернення додому. Сумує за рідними і своїми розкиданими по світу учнями, з якими щодня проводить онлайн-уроки з Рівного. А ще, навчившись на курсах під час канікул шити, взялася реалізувати ідею, котра, з її слів, допоможе дітям, які перебувають на тимчасово окупованій території, відчути тепло України.
Рідні сестри опинилися в одному місті
З Дніпрорудного Олена Полянська з чоловіком і двома дітьми (16-річним сином Дмитром та 12-річною донькою Валерією) виїхали 11 травня 2022 року. Спершу в Запоріжжя, де прожили майже п’ять місяців. Потім, у вересні, коли в місті почалися масові ворожі обстріли, вирушили до знайомих на Львівщину. А через чотири місяці подалися у Рівне, де зупинилася сім’я її сестри – Наталії Кононенко.
– Наталя з рідними торік у вересні із Запоріжжя відразу поїхали до Рівного, – каже Олена. – А згодом і ми перебралися до них. Бо, по-перше, я зрозуміла, що життя в горах – це не для мене. Звичайно, у Карпатах на якийсь час ми знайшли прихисток. Навіть трішечки стабілізували свій психологічний стан. Але ми – люди степові. Гори з часом почали якось «давити», обмежувати мій простір. До того ж усвідомлювали, що нам треба повертатися до реальності. Врешті-решт, шукати роботу. А в гірському селі це виявилося надто складним. Крім того у нас двоє дітей, яким потрібне живе спілкування з однолітками. Тут також виникли проблеми.

У Рівному життя родини почало поволі налагоджуватися. Чоловік знайшов роботу, а Олена, будучи класним керівником 8-А класу Дніпрорудненської гімназії «Софія», продовжила зі своїми учнями онлайн-уроки з рідної мови, української та зарубіжної літератури. Доволі швидко адаптувалися до нового середовища й діти – Дмитро та Валерія. Хоча, як і раніше, обоє дистанційно навчаються в школі, де працює мама, знайшли в Рівному друзів. Син потоваришував з хлопцями, з якими відвідує спортивну секцію з кікбоксингу, а дочка – з сусідськими дівчатами.
Відкрила в собі задатки, які стали хобі
Повсякденні будні переселенки, здавалося, повернулися у звичне русло. Заняття з учнями забирають у вчительки, яка неабияк відповідально ставиться до своєї роботи, практично весь час. Адже, крім самих уроків, на підготовку до них щодня йде не менше 2-3 годин. А ще, звісно, хатні справи. Тому жінці не часто випадає нагода долучитися до заходів, які проводяться для внутрішньо переміщених осіб. Проте користується найменшою нагодою для спілкування, з якого черпає натхнення та енергію.

Аби чимось зайняти себе на літніх канікулах, Олена, яка звикла у вільний час працювати на власній присадибній ділянці, а в Рівному не має її, пішла на безкоштовні курси шиття. Після закінчення навіть трохи попрацювала швачкою, отримавши за це зарплату. Та головне, як вважає, – зрозуміла, що в неї все виходить! Набуті навички знадобилися, коли шила команді Запорізької області уніформу на фестиваль «Молодий борщ» – яскраві фартушки та «солошки».
Опанувавши нову професію, жінка все ж не зрадила своєму педагогічному покликанню. Продовжила працювати за освітнім фахом.
– На новому місці ми прижилися легко, – каже переселенка. – Як на мене, все залежить від самої людини. Телефонуючи, мої колеги-земляки не раз питали, які люди у Рівному. А я щораз відповідаю: «Люди скрізь, як люди. Головне: як ти себе покажеш, так і до тебе будуть ставитися». До речі, спіймала себе на думці, що куди б не поїхала – у Дубно з сином на змагання, у Смигу на благодійний ярмарок, у Млинів на фестиваль «Молодий борщ», чи де-інде, в мене ніколи не було конфліктів, хоча не раз доводилося їх бачити.
Російська тепер асоціюється з агресором
Водночас Олена дедалі частіше помічає, що в неї змінився світогляд. Вона по-іншому почала дивитися на речі, які раніше просто оминали її увагу.
– Якось зауважила, що останнім часом російська мова, хоча я й виросла у російськомовному середовищі, викликає в мене тригерні моменти, – зізналася жінка. – Коли ми жили у туристичному містечку Славське на Львівщині, там було багато переселенців, серед яких російська просто рікою лилася. Мені завжди хотілося прикрити вуха і сказати: «Люди, що ви робите?!» Російська тепер у мене асоціюється з агресором і я з цим нічого не можу зробити. Слава Богу, що в Рівному мінімально чую російську. Це мене дуже надихає: не все втрачено в нашій країні.
А ще Олені Полянській не дають спокою думки про повернення додому. Через них, як зізнається, не може повністю інтегруватися в рівненську громаду.
– У мене з голови не йде рідний дім, – засмучено каже жінка. – Через це відчуваю себе рослинкою, яку вирвали з корінням і забули посадити. Мрії про повернення тішать, але саме вони, мабуть, не дають повноцінно вдихнути в Рівному на повні груди. А повернутися у Дніпрорудне, де залишилися моя мама і батьки чоловіка, наразі не можемо, бо місто знаходиться в окупації. Там поки що всім заправляє «рускій мір». Людей змушують брати російські паспорти. Дуже високі ціни на продукти, а допомогу дають тільки тим, хто має цей паспорт. Там, як розповідають рідні і знайомі, – страх, що твориться. Беззаконня, насильство, мародерство.
Діти надихають своєю вірою
Болить серце вчительки і за її учнів, яких війна порозкидала по всій Україні. Дехто з них виїхав за кордон. Та найбільше переймається тими, хто живе на окупованій території.
– Діти, які залишилися в Дніпрорудному і щодня, якщо немає перебоїв зі зв’язком і світлом, долучаються до наших онлайн-уроків, – ділиться Олена, – люблять Україну і чекають на наше повернення. Ми з ними не раз про це говорили. Хоча, на жаль, чимало дітей пішли в російську школу.
Інколи діти розповідають про своїх однолітків, які перестали з ними вітатися через їхню проукраїнську позицію. І вони щиро дивуються, що ті не розуміють: коли повернеться українська влада, то їм доведеться разом жити і спілкуватися далі.
Причини різні. Звичайно, дається взнаки відсутність правдивої інформації про все, що відбувається. Але здебільшого все залежить від рішення батьків. Якщо дітей не вивезли на підконтрольну Україні територію, значить є якась причина. Одним просто подобається «рускій мір». А інші залишилися в окупації через стареньких бабусь і дідусів, яких не можуть покинути. Та тих, хто не зневірився – більшість. І мене це надихає.
Я сильна, з усім справлюся
Втім ні-ні, та й жінку опановує депресія, яку наразі намагається подолати самотужки. Хоча й розуміє, що не можна нічого повернути, інколи порівнює своє минуле і нинішнє життя. До повномасштабного вторгнення росії чоловік Олени працював на шахті. У них було достойне життя: мали хороші доходи, комфортну квартиру в Дніпрорудному, затишний будиночок за містом і невеликий фермерський бізнес, під який почали закуповувати сільгосптехніку. А в одну мить все це довелося покинути і поїхати світ за очі у невідомість.
– Деколи пригнічує не тільки те, що сумуєш за рідними, – не приховуючи відчаю, ділиться жінка, – а й ситуація, в якій вимушено опинилися. Тебе просто насильно виперли з дому, не давши взяти з собою навіть найнеобхіднішого. Ті умови, в яких ми живемо зараз, не йдуть ні в яке порівняння з тими, які мали до війни. Це як небо і земля. Ми однозначно жили краще.
Зараз дуже важко. Раніше у нас було своє житло, а зараз щомісяця доводиться платити 10 тисяч за орендоване. А ще психологічно тисне те, що в тебе немає ні каструлі, ні блендера, ні інших звичних для господині речей. Чотири вилки і чотири пластмасові тарілки – це й весь посуд…
Помовчавши якусь хвилину-другу, Олена, глибоко зітхнувши, продовжила далі.
– Через напади відчаю мені рекомендували звернутися за консультацією до психолога індивідуально. Але, думаю, я – сильна жінка і з усім справлюся сама. А ще брак часу не дає можливості спланувати візит до психолога. Хоча, якщо відверто, то із задоволенням пішла б уже хоча б тому, що люблю і спілкування, і навчання, і викладання. Гадаю, я й сама вже можу проводити майстер-класи, маючи викладацький досвід, навички швачки і невеличкий досвід з виготовлення прикрас. Впевнена, що добре справилася б із цим завданням.
Не полишаючи мрій про повернення додому, в Дніпрорудне, Олена Полянська виношує плани, які має намір реалізувати в Рівному. Наразі подала заявку на участь у грантовій програмі. Якщо її проєкт пройде відбір і вона отримає кошти на втілення ідеї, то планує купити швейну машинку і шити світшоти для своїх учнів, котрі знаходяться на окупованій території.
– Щоб вони відчули тепло України, – каже Олена.
А поки плани залишаються планами, вчителька-переселенка погодилася провести майстер-клас у конференц-залі редакції «Сім днів».
Наталя ЯГУЩИНА
Консультація психолога грошей не коштує
Коли людину починає «накривати» депресія, Олена СТАВИЦЬКА, яка працює психологом у БФ «Рокада», радить звернутися до фахівця. Адже, запустивши проблему, можна потрапити у складнішу ситуацію.
«Не варто затягувати і чекати, коли пройде, – переконує психолог. – Це психологічна травматизація, тож потрібна консультація фахівця. Він допоможе розібратися, чому так є, щоб не отримати додаткову травматизацію. Стрес впливає на фізичний і психічний стан, на когнітивний рівень людини. Психолог допоможе розібратися, що саме тригерить людину і в чому конкретно проблема. А ще допоможе знайти шлях виходу із такого стану.
Всі ми, не тільки переселенці, отримали через війну травматизацію. Є певний період реагування на гострий стрес. Організм кожної людини по-різному справляється з ним. Люди можуть мати розлади харчування, сну, агресивну поведінку, відчути апатію чи депресію, які переходять у пригнічений стан. Тому чим пізніше звернутися до спеціаліста, тим важче вирішити проблему. І тим більша ймовірність медакаментозного лікування».
У будь-якому випадку, зі слів Олени Ставицької, можна звернутися в БФ «Рокада», де працює 5 кваліфікованих фахівців, які надають безплатні консультації по запису на телефоні «гарячої» лінії 067 447 3840.
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції «Сім днів» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
Читайте також: Проєкт «єРобота» допоміг стоматологині з Рівненщини здійснити мрію
- Корецька громада передала допомогу захисникам на понад 169 тисяч гривеньКорецька громада продовжує підтримувати українських військових. Нещодавно для військової частини було передано необхідне технічне та побутове обладнання на загальну суму 169 009 грн.