Вчителька з Дніпрорудного Олена Полянська, як і більшість вимушених переселенців, мріє про перемогу і повернення додому. Сумує за рідними і своїми розкиданими по світу учнями, з якими щодня проводить онлайн-уроки з Рівного. А ще, навчившись на курсах під час канікул шити, взялася реалізувати ідею, котра, з її слів, допоможе дітям, які перебувають на тимчасово окупованій території, відчути тепло України.
Рідні сестри опинилися в одному місті
З Дніпрорудного Олена Полянська з чоловіком і двома дітьми (16-річним сином Дмитром та 12-річною донькою Валерією) виїхали 11 травня 2022 року. Спершу в Запоріжжя, де прожили майже п’ять місяців. Потім, у вересні, коли в місті почалися масові ворожі обстріли, вирушили до знайомих на Львівщину. А через чотири місяці подалися у Рівне, де зупинилася сім’я її сестри – Наталії Кононенко.
– Наталя з рідними торік у вересні із Запоріжжя відразу поїхали до Рівного, – каже Олена. – А згодом і ми перебралися до них. Бо, по-перше, я зрозуміла, що життя в горах – це не для мене. Звичайно, у Карпатах на якийсь час ми знайшли прихисток. Навіть трішечки стабілізували свій психологічний стан. Але ми – люди степові. Гори з часом почали якось «давити», обмежувати мій простір. До того ж усвідомлювали, що нам треба повертатися до реальності. Врешті-решт, шукати роботу. А в гірському селі це виявилося надто складним. Крім того у нас двоє дітей, яким потрібне живе спілкування з однолітками. Тут також виникли проблеми.
У Рівному життя родини почало поволі налагоджуватися. Чоловік знайшов роботу, а Олена, будучи класним керівником 8-А класу Дніпрорудненської гімназії «Софія», продовжила зі своїми учнями онлайн-уроки з рідної мови, української та зарубіжної літератури. Доволі швидко адаптувалися до нового середовища й діти – Дмитро та Валерія. Хоча, як і раніше, обоє дистанційно навчаються в школі, де працює мама, знайшли в Рівному друзів. Син потоваришував з хлопцями, з якими відвідує спортивну секцію з кікбоксингу, а дочка – з сусідськими дівчатами.
Відкрила в собі задатки, які стали хобі
Повсякденні будні переселенки, здавалося, повернулися у звичне русло. Заняття з учнями забирають у вчительки, яка неабияк відповідально ставиться до своєї роботи, практично весь час. Адже, крім самих уроків, на підготовку до них щодня йде не менше 2-3 годин. А ще, звісно, хатні справи. Тому жінці не часто випадає нагода долучитися до заходів, які проводяться для внутрішньо переміщених осіб. Проте користується найменшою нагодою для спілкування, з якого черпає натхнення та енергію.
Аби чимось зайняти себе на літніх канікулах, Олена, яка звикла у вільний час працювати на власній присадибній ділянці, а в Рівному не має її, пішла на безкоштовні курси шиття. Після закінчення навіть трохи попрацювала швачкою, отримавши за це зарплату. Та головне, як вважає, – зрозуміла, що в неї все виходить! Набуті навички знадобилися, коли шила команді Запорізької області уніформу на фестиваль «Молодий борщ» – яскраві фартушки та «солошки».
Опанувавши нову професію, жінка все ж не зрадила своєму педагогічному покликанню. Продовжила працювати за освітнім фахом.
– На новому місці ми прижилися легко, – каже переселенка. – Як на мене, все залежить від самої людини. Телефонуючи, мої колеги-земляки не раз питали, які люди у Рівному. А я щораз відповідаю: «Люди скрізь, як люди. Головне: як ти себе покажеш, так і до тебе будуть ставитися». До речі, спіймала себе на думці, що куди б не поїхала – у Дубно з сином на змагання, у Смигу на благодійний ярмарок, у Млинів на фестиваль «Молодий борщ», чи де-інде, в мене ніколи не було конфліктів, хоча не раз доводилося їх бачити.
Російська тепер асоціюється з агресором
Водночас Олена дедалі частіше помічає, що в неї змінився світогляд. Вона по-іншому почала дивитися на речі, які раніше просто оминали її увагу.
– Якось зауважила, що останнім часом російська мова, хоча я й виросла у російськомовному середовищі, викликає в мене тригерні моменти, – зізналася жінка. – Коли ми жили у туристичному містечку Славське на Львівщині, там було багато переселенців, серед яких російська просто рікою лилася. Мені завжди хотілося прикрити вуха і сказати: «Люди, що ви робите?!» Російська тепер у мене асоціюється з агресором і я з цим нічого не можу зробити. Слава Богу, що в Рівному мінімально чую російську. Це мене дуже надихає: не все втрачено в нашій країні.
А ще Олені Полянській не дають спокою думки про повернення додому. Через них, як зізнається, не може повністю інтегруватися в рівненську громаду.
– У мене з голови не йде рідний дім, – засмучено каже жінка. – Через це відчуваю себе рослинкою, яку вирвали з корінням і забули посадити. Мрії про повернення тішать, але саме вони, мабуть, не дають повноцінно вдихнути в Рівному на повні груди. А повернутися у Дніпрорудне, де залишилися моя мама і батьки чоловіка, наразі не можемо, бо місто знаходиться в окупації. Там поки що всім заправляє «рускій мір». Людей змушують брати російські паспорти. Дуже високі ціни на продукти, а допомогу дають тільки тим, хто має цей паспорт. Там, як розповідають рідні і знайомі, – страх, що твориться. Беззаконня, насильство, мародерство.
Діти надихають своєю вірою
Болить серце вчительки і за її учнів, яких війна порозкидала по всій Україні. Дехто з них виїхав за кордон. Та найбільше переймається тими, хто живе на окупованій території.
– Діти, які залишилися в Дніпрорудному і щодня, якщо немає перебоїв зі зв’язком і світлом, долучаються до наших онлайн-уроків, – ділиться Олена, – люблять Україну і чекають на наше повернення. Ми з ними не раз про це говорили. Хоча, на жаль, чимало дітей пішли в російську школу.
Інколи діти розповідають про своїх однолітків, які перестали з ними вітатися через їхню проукраїнську позицію. І вони щиро дивуються, що ті не розуміють: коли повернеться українська влада, то їм доведеться разом жити і спілкуватися далі.
Причини різні. Звичайно, дається взнаки відсутність правдивої інформації про все, що відбувається. Але здебільшого все залежить від рішення батьків. Якщо дітей не вивезли на підконтрольну Україні територію, значить є якась причина. Одним просто подобається «рускій мір». А інші залишилися в окупації через стареньких бабусь і дідусів, яких не можуть покинути. Та тих, хто не зневірився – більшість. І мене це надихає.
Я сильна, з усім справлюся
Втім ні-ні, та й жінку опановує депресія, яку наразі намагається подолати самотужки. Хоча й розуміє, що не можна нічого повернути, інколи порівнює своє минуле і нинішнє життя. До повномасштабного вторгнення росії чоловік Олени працював на шахті. У них було достойне життя: мали хороші доходи, комфортну квартиру в Дніпрорудному, затишний будиночок за містом і невеликий фермерський бізнес, під який почали закуповувати сільгосптехніку. А в одну мить все це довелося покинути і поїхати світ за очі у невідомість.
– Деколи пригнічує не тільки те, що сумуєш за рідними, – не приховуючи відчаю, ділиться жінка, – а й ситуація, в якій вимушено опинилися. Тебе просто насильно виперли з дому, не давши взяти з собою навіть найнеобхіднішого. Ті умови, в яких ми живемо зараз, не йдуть ні в яке порівняння з тими, які мали до війни. Це як небо і земля. Ми однозначно жили краще.
Зараз дуже важко. Раніше у нас було своє житло, а зараз щомісяця доводиться платити 10 тисяч за орендоване. А ще психологічно тисне те, що в тебе немає ні каструлі, ні блендера, ні інших звичних для господині речей. Чотири вилки і чотири пластмасові тарілки – це й весь посуд…
Помовчавши якусь хвилину-другу, Олена, глибоко зітхнувши, продовжила далі.
– Через напади відчаю мені рекомендували звернутися за консультацією до психолога індивідуально. Але, думаю, я – сильна жінка і з усім справлюся сама. А ще брак часу не дає можливості спланувати візит до психолога. Хоча, якщо відверто, то із задоволенням пішла б уже хоча б тому, що люблю і спілкування, і навчання, і викладання. Гадаю, я й сама вже можу проводити майстер-класи, маючи викладацький досвід, навички швачки і невеличкий досвід з виготовлення прикрас. Впевнена, що добре справилася б із цим завданням.
Не полишаючи мрій про повернення додому, в Дніпрорудне, Олена Полянська виношує плани, які має намір реалізувати в Рівному. Наразі подала заявку на участь у грантовій програмі. Якщо її проєкт пройде відбір і вона отримає кошти на втілення ідеї, то планує купити швейну машинку і шити світшоти для своїх учнів, котрі знаходяться на окупованій території.
– Щоб вони відчули тепло України, – каже Олена.
А поки плани залишаються планами, вчителька-переселенка погодилася провести майстер-клас у конференц-залі редакції «Сім днів».
Наталя ЯГУЩИНА
Консультація психолога грошей не коштує
Коли людину починає «накривати» депресія, Олена СТАВИЦЬКА, яка працює психологом у БФ «Рокада», радить звернутися до фахівця. Адже, запустивши проблему, можна потрапити у складнішу ситуацію.
«Не варто затягувати і чекати, коли пройде, – переконує психолог. – Це психологічна травматизація, тож потрібна консультація фахівця. Він допоможе розібратися, чому так є, щоб не отримати додаткову травматизацію. Стрес впливає на фізичний і психічний стан, на когнітивний рівень людини. Психолог допоможе розібратися, що саме тригерить людину і в чому конкретно проблема. А ще допоможе знайти шлях виходу із такого стану.
Всі ми, не тільки переселенці, отримали через війну травматизацію. Є певний період реагування на гострий стрес. Організм кожної людини по-різному справляється з ним. Люди можуть мати розлади харчування, сну, агресивну поведінку, відчути апатію чи депресію, які переходять у пригнічений стан. Тому чим пізніше звернутися до спеціаліста, тим важче вирішити проблему. І тим більша ймовірність медакаментозного лікування».
У будь-якому випадку, зі слів Олени Ставицької, можна звернутися в БФ «Рокада», де працює 5 кваліфікованих фахівців, які надають безплатні консультації по запису на телефоні «гарячої» лінії 067 447 3840.
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції «Сім днів» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
Читайте також: Проєкт «єРобота» допоміг стоматологині з Рівненщини здійснити мрію
- Сарненські поліцейські затримали нападника
Завдав ножових поранень зятю. 69-річному жителю міста Сарни загрожує від 7 до 15 років позбавлення волі.