Легенда рівненської хірургії, один із небагатьох представників фахівців, розквіт діяльності яких припав на 70-90-ті роки минулого століття, – Михайло Антонович Пшеничний вийшов на заслужений відпочинок.
Колектив Рівненської обласної клінічної лікарні віддав шану його багаторічній плідній праці, професійному вмінню та прекрасним людським якостям. Багато теплих, зворушливих слів було сказано того дня, ще більше не було озвучено, але всі розуміли: їхній колега заслуговує на особливу подяку за багато врятованих життів, за вміння створити і підтримувати теплу, довірливу атмосферу у відділенні, яким керував майже двадцять років, за повагу до навколишніх і бережне, терпляче, уважне ставлення до своїх пацієнтів.
“Знаю Михайла Антоновича з дитинства”
– Якщо говорити про Михайла Антоновича Пшеничного, то в обласній лікарні не так багато людей, які знають його давно, – каже голова Асоціації хірургів Рівненської області Олександр Нестеренко. – Я ж фактично виріс у хірургії, ще школярем початкових класів прибігав до батька на роботу, тому знав весь тогочасний колектив хірургів дуже добре. Я зустрічався з ними не тільки у робочий, а й у позаробочий час, на відпочинку, бо всі вони товаришували, часто збиралися разом.
Михайло Антонович Пшеничний, мій батько – Леонтій Миколайович Нестеренко, Іван Васильович Сидорук та Ігор Петрович Ковальчук належали до когорти досить потужних молодих хірургів. Фактично це те, чого я на сьогодні хочу як головний хірург досягти у нашій сучасній хірургії. На жаль, ми маємо зараз дещо вужчу спеціалізацію, тому кваліфікованих хірургів настільки широкого профілю, якими були вони, вкрай мало. Тоді фактично чотири хірурги закривали всю область і по санавіації, і по стаціонару. Очолював цю службу Євген Максимович Боровий. Причому, навантаження були величезні, та й патологія більш занедбана. Але вони давали раду всьому.
Михайло Антонович як професіонал, як вчитель і наставник відіграв вагому та серйозну роль у хірургії Рівненщини.
Про це свідчать величезна кількість пацієнтів, врятованих ним у стінах лікарні й поза нею, і значна плеяда хірургів, вихованих ним у кращих традиціях висококласної хірургічної школи. Причому, це стосувалося не тільки технічних, а й деонтологічних моментів. Тобто він вчив не тільки техніки виконання оперативних втручань, а й основних правил спілкування з персоналом, колегами, пацієнтами.
Михайло Антонович – високопрофесійний хірург і високоінтелігентна людина, з якою завжди було приємно працювати. Він ніколи й нікому не відмовляв у допомозі. А ще він прекрасний сім’янин, люблячий чоловік, батько та дідусь: виховав чудових синів, має прекрасних онуків. Його поважають усі – й родина, і друзі, і колеги, і пацієнти. Я з гордістю називаю себе його учнем, як і переважна більшість рівненських хірургів мого віку. Михайло Антонович – вагома постать, праця якої заслуговує на особливу повагу і достойну оцінку від держави.
Мав бути льотчиком, а став хірургом
Понад півстоліття хірург вищої кваліфікаційної категорії, заслужений лікар України Михайло Пшеничний віддав роботі в обласній клінічній лікарні. Прийшов сюди ще зовсім молодим, недосвідченим лікарем у 1964 році, після закінчення Тернопільського медичного інституту. Але сам шлях у медицину для нього був не простим…
– Моє раннє дитинство припало на важкий період, між голодомором і початком Другої світової війни, – пригадує Михайло Антонович. – Я народився у 1936 році, у місті Старокостянтинів Хмельницької області. Дітей у сім’ї було троє: брат, старший за мене на три роки, я і молодша сестра. Жити було тяжко, але завдяки тому, що батьки дуже любили сім’ю, життя, шанували чесність, вони такими ж виховували нас.
Коли розпочалася війна, батько і дід одразу пішли на фронт. Тато був командиром кулеметного підрозділу, і під час одного з боїв одержав дуже тяжке поранення. Тому після війни вже не міг займатися ковальством, став викладати працю в дитячому будинку. Незважаючи на те, що в повоєнний час ми, як і всі, жили бідно, батько щонеділі приводив додому кількох хлопчиків із сиротинця. Казав мамі: «Готуй картоплю, будемо обідати». От так і жили…
Минав час, ми дорослішали. Я закінчував школу і мав обрати майбутню спеціальність. Треба сказати, що в Старокостянтинові було багато військовослужбовців, яких всі дуже поважали. Не дивно, що ми, на той час вже десятикласники, теж мріяли про військову кар’єру. Тому разом із п’ятьма своїми друзями вирішили поступати до Хмельницького танкового училища.
Але реальність виявилася не такою романтичною. Ми всі дні проводили на танкодромі, жили у палатках, страшенно втомлювалися, щодня змиваючи з машин тонни грязюки. Через шість місяців навчань, коли до прийняття присяги залишалося не так багато часу, батьки порадили мені кидати військову кар’єру і повертатися додому.
Із війська я пішов, та військо мене не обминуло. Через кілька місяців мене забрали до армії й направили служити аж у Читинську область.
До кінцевого пункту призначення, станції Антипіха, їхали 17 днів товарними вагонами. Коли виїздили із Шепетівки, була ще тепла осінь, а коли прибули в Маньчжурію, за вікном стояв 30-градусний мороз.
Я знову потрапив у танкові війська, де благополучно прослужив 5 чи 6 місяців. І тут… новий поворот долі – мені, як солдату із завершеною середньою освітою, запропонували стати курсантом Іркутського училища авіаційної геодезії. Так я із танкових військ перейшов у авіацію. На той час думав, що саме вона й буде справою мого життя…
“У мене були прекрасні вчителі”
Але й авіатором нашому герою бути, як бачимо, не судилося. Вже наприкінці навчання внаслідок невдалого приземлення літак, у складі екіпажу якого він був, розбився. Михайло Пшеничний отримав численні травми і довго лікувався в Іркутському військовому госпіталі. Із армії його комісували.
– Я став інвалідом Радянської армії, хоча мав всі шанси стати пілотом. Мені подобалося літати, крім того, мій старший брат все життя пропрацював у авіації, щоправда, цивільній, дядько був військовим льотчиком, – розповідає Михайло Антонович. – Та від долі не втечеш. Хоча про медицину я раніше навіть і не думав, але пролежавши чотири місяці у госпіталі й спостерігаючи за роботою лікарів, зрозумів – це те, що мене цікавить. У 1964 році я закінчив Тернопільський медінститут, приїхав на практику до Рівненської обласної лікарні й відтоді працюю тут.
Після проходження інтернатури Віктор Михайлович Вельський, який на той час очолював обласну лікарню, запропонував мені залишитися у Рівному. Ніколи не шкодував про це, адже тут працювали найкращі лікарі, які ділилися з нами своїм величезним досвідом. Крім Віктора Михайловича Вельського і Євгена Максимовича Борового, нами опікувалися Петро Григорович Андерман, Віра Миколаївна Красномовець, Марк Пінхусович Шейнбаум. Це були дуже цікаві, надзвичайно інтелігентні особистості, лікарі широкого профілю, глибоко освічені люди з колосальним досвідом, які тактовно підказували нам, молодим спеціалістам, що і як краще зробити.
У той час обладнання для діагностики майже не було, але це компенсувалося знаннями та досвідом, а інколи й інтуїцією лікаря, який самостійно мусив детально вивчити історію хвороби, багато віддати обстеженню та розмові з пацієнтом, аби розібратися, що саме є причиною тієї чи іншої недуги.
Мені колись теж дорікали, чому я годину спілкуюся з одним хворим, а я відповів: «Інакше не можна». Причому спілкування з хворим має бути максимально коректним, доброзичливим, до його проблем потрібно ставитися із співчуттям і розумінням – так мене вчили. Та я й сам, пройшовши через серйозні фізичні й психологічні страждання, зрозумів важливу річ: я ніколи не можу дозволити собі передати частину свого поганого настрою, роздратування, грубості пацієнту. Це для мене недопустимо.
Робота чергувалася з навчанням
Звичайно, робота хірурга передбачає постійне навчання. Для Михайла Антоновича це було в радість, він завжди із задоволенням відвідував курси підвищення кваліфікації, конференції, семінари, бо мав можливість отримати новий досвід та впровадити його на робочому місці.
– Коли я тільки починав працювати в обласній лікарні, у нас було одне відділення загальної хірургії. Я прекрасно розумів, що треба розширюватися і переходити до більш потужних структур. А для цього необхідно опановувати нові знання, вивчати досвід колег із столичних медичних центрів.
Якось порахував, що в цілому провів більше року тільки на курсах у Москві. А були ще й Київ, Санкт-Петербург, Харків, Одеса, Єреван.
Наприклад, для того, аби виділити проктологію як окрему структуру, я двічі їздив до провідних клінік Москви, вивчав методику проведення складних операцій на товстому кишечнику. Був і в столиці Вірменії, де працює потужний проктологічний центр. Тільки після того як ми успішно почали проводити такі операції у Рівному, запропонував адміністрації лікарні відкрити Центр проктології. Мені дали “добро” і створили центр на 10 ліжок. Так продовжувалося й надалі. Через якийсь час настала черга відділення серцево-судинної хірургії, Центру шлунково-кишкових кровотеч та ендоскопії і так далі. Але все це, звичайно, відбувалося тоді, коли я вже завідував відділенням, тобто мав достатньо досвіду і можливості доводити власну точку зору.
Посаду завідувача відділення хірургії органів травлення та ендокринології Михайло Пшеничний обійняв у 1983 році. Приблизно в той час відбувся суттєвий прорив і в поповненні підрозділу новою діагностичною апаратурою.
– Для того, щоб створити Центр ендоскопії, необхідно було сучасне обладнання, – продовжує розповідь хірург. – З великими труднощами ми отримали три японських фіброскопи, завдяки яким можна було швидко поставити точний діагноз. До речі, один із цих фіброскопів працює у лікарні ще й зараз. І до сьогодні у нас проводяться реконструктивні, органозберігаючі операції на тонкому кишечнику і шлунку, які впровадили після мого стажування у засновника української хірургічної школи Олександра Шалімова.
Першим в Україні працював із лазерним скальпелем
Цікаво, що саме Михайло Антонович Пшеничний був першим хірургом в Україні, який почав працювати з лазерним скальпелем.
– Цей апарат виготовляли на військовому заводі у Куйбишеві, на той час він був надсучасним і абсолютно недоступним звичайним лікарям, – усміхається він. – До нас лазерний скальпель потрапив випадково. Так сталося, що головний інженер заводу був нашим земляком і під час відвідин рідного міста потрапив до мене на операційний стіл. Операція пройшла вдало, і він вирішив на знак подяки зробити нам такий подарунок.
Лазерний скальпель – дуже потужний і цікавий апарат. Для того, щоб почати з ним працювати, мені потрібно було пройти двомісячне навчання в Московському інституті вдосконалення лікарів. Була ще одна суттєва проблема: до апарата потрібен був спеціально тонований у чорний колір інструментарій і хороший захист для очей.
Інструменти нам виготовили на високовольтному заводі, але все одно вони не тонувалися як слід, тому під час однієї з операцій лазерний промінь відбився і спалив мені сітківку ока.
У результаті після кількох років успішного використання лазерного скальпеля ми змушені були відмовитися від нього. Що цікаво, академік Шалімов приїздив до нас подивитися, як працює це обладнання, а пізніше теж придбав його у свій центр. Це був вже другий лазерний скальпель в Україні.
Михайло Пшеничний очолював відділення шлунково-кишкового тракту і ендокринології до 2000 року, за цей час підрозділ досяг загальноукраїнського визнання – його було нагороджено грамотою Міністерства охорони здоров’я України як одне з кращих хірургічних відділень країни.
– У мене був чудовий колектив, проводилося дуже багато операцій, і до сьогодні наш центр (зараз обласний Центр планової хірургії та трансплантології імені Юрія Семенюка) єдиний в області, де проводять операції на щитоподібній залозі за розробленою мною методикою, – з гордістю повідомляє хірург.
Михайло Антонович запровадив і низку сучасних оперативних методик, які використовуються при захворюваннях органів травлення. Серед них – діагностична лапароскопія, методики органозберігаючих операцій при виразковій хворобі шлунка та дванадцятипалої кишки (ДПК), реконструктивні операції на шлунку та ДПК. Запропонував нову методику вшивання холедоху при його операційних ушкодженнях, після ваготомій. Він є автором багатьох наукових статей і рацпропозиції. За багаторічну, плідну роботу нагороджений багатьма відзнаками, серед яких і медаль «Ветеран праці».
«Сину, я поряд»
– Ми завжди намагалися переймати досвід колег, – каже Михайло Антонович. – Часто їздили у сусідні обласні центри: Луцьк, Житомир, Тернопіль, Хмельницький, Вінницю, запрошували їхніх хірургів до себе. Коли вони робили щось цікаве, то хотілося це впровадити і в себе. На жаль, зараз все змінилося. Для того, щоб пройти стажування, лікар має заплатити, не завжди ці суми прийнятні для хірурга-початківця. І це серйозна проблема.
Після того як у 2000 році Михайло Антонович перейшов на посаду лікаря-хірурга Центру, він продовжував навчатися і навчати інших. Його золоті руки цінували, його досвід переймали. Серед учнів Михайла Пшеничного був і один із його синів. Сергій Михайлович вже тривалий час працює поряд із батьком, і хоча на сьогодні він і сам уже досвідчений і шанований хірург, чітко пригадує свої перші кроки в професії.
– У шкільні часи я часто приходив до батька у лікарню, – розповідає він. – Тато мені екскурсії проводив, показував, зацікавлював. І це суттєво вплинуло на мій подальший вибір професії. Хоча одразу після школи я не потрапив до медичного інституту. Почав із політехнічного. Але після армії вирішив все-таки поступати у медичний, щоб, як кажуть, продовжити хірургічну династію. Головне, мене було кому навчити. Так, я працював поруч із батьком. Це, з одного боку, добре, бо він мене вчив, підказував, розказував, а з іншого – дуже важко, тому що відчуваєш величезну відповідальність.
– Це було нелегко й для мене, – додає Михайло Антонович, – бо поки Сергій оперував, я сидів у передопераційній кімнаті і хвилювався. Але перед операцією завжди казав: «Сину, я поряд, але ти маєш думати, що мене нема». Переконаний, щоб відчути себе повноцінним хірургом, не можна сподіватися на постійну опіку та вказівки.
У сім’ї лікарів, як правило, виростають дуже відповідальні діти. Дружина Михайла Антоновича Алла Іванівна теж медик з великим стажем, вона тільки кілька років як вийшла на пенсію. До цього працювала лікарем-лаборантом відділення клінічної лабораторної діагностики РОКЛ. Старший син Пшеничних Валерій, щоправда, не обрав цю професію, він знайшов покликання в іншому напрямку, закінчив політехнічний інститут, зараз – успішний підприємець, мешкає у Луцьку. Та головне не ким ти став, а яким. Внуки Михайла Антоновича вже дорослі. Наталя (донька Валерія) працює вчителем іноземної мови, син Сергія Олександр у цьому році завершив навчання у Львівському політехнічному інституті, де вивчав ІТ-технології.
Головна особливість цієї дружної родини – тут розуміють одне одного, цінують теплі стосунки та родинний затишок.
А от розповідаючи по свої захоплення, Михайло Антонович у першу чергу говорить про велику бібліотеку.
Література, історія для нього – важлива складова життя, а ще він із радістю говорить про спорт, без якого також не мислить свого існування.
– Звичайно, зараз вже вік не той, – зауважує він, – але спорт я завжди любив, причому різні види. В армії була важлива фізична підготовка, тому ще навчаючись в училищі в Іркутську, на змаганнях за Кубок армії з боксу посів третє місце. У медвузі виступав за збірну України з волейболу. Маю звання майстра спорту. Загалом я займався спортом все життя, і це додавало сил у роботі. Тому й синів заохотив до фізичних вправ. Все це тільки на користь.
– У житті буває по-різному, – стверджує Сергій Михайлович. – Є щасливі моменти, є й невдачі, і горе. Та підтримка і розуміння долають усе. Я вдячний батькові за те, що він мене вчив, передавав свій досвід, свою майстерність. І не тільки у професійному плані, а й у багатьох сферах. Справді, він з дитинства привчав нас до спорту, і я до сьогодні бігаю на лижах, займаюся ковзанами, їжджу на велосипеді. Ми багато подорожували разом, незважаючи на постійну зайнятість тата, всі вихідні й відпустки він проводив із нами, завжди був і є для нас прикладом чоловіка, захисника, порадника. А мама – жінки-берегині. Саме вона об’єднує нашу родину, піклується про всіх, любить і охороняє від бід.
За час роботи в обласній клінічній лікарні Михайло Пшеничний провів понад десять тисяч операцій, врятував сотні життів, навчив ціле покоління хірургів. Йому є що згадати і є чим гордитися. Нехай же й заслужений відпочинок, як і улюблена робота, приносить Михайлу Антоновичу багато задоволення! Ми щиро зичимо йому здоров’я, наснаги, незмінної поваги від друзів, колег, а ще – здійснення мрій та планів, нових відкриттів і досягнень.
Неля ЗАБОЛОТНА
Джерело: газета “Медичний вісник”