Повномасштабне вторгнення застало Мирослава Кур’яніка в Польщі. А вже через три дні приїхав у Рівне, вистоявши у довжелезній черзі добровольців, записався до тероборони і пішов до військкомату. Невдовзі отримав повістку і, як колишній десантник, був зарахований до загону спецпризначення…
А 7 серпня 2023 року 34-річного молодшого сержанта Мирослава Кур’яніка не стало. Він загинув на Херсонщині, повертаючись із побратимами з успішно виконаного бойового завдання на лівому березі Дніпра.
Під час прощання з полеглим Героєм, яке відбулося 13 серпня на багатолюдному майдані Незалежності, його командир майор Михайло Федорчук вручив родині військового відзнаку від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного – грамоту «Пошани та скорботи» та прапор, яких Мирослав Кур’янік удостоєний посмертно. Пізніше, 3 листопада 2023 року, Президент України Володимир Зеленський підписав указ про нагородження молодшого сержанта Мирослава Кур’яніка (посмертно) орденом «За мужність» 3-го ступеня.
За ініціативи рідних ще на початку березня зібрали необхідну кількість голосів під петицією про присвоєння Мирославу Кур’яніку звання Герой України.
Син став для батька взірцем
Від часу загибелі Мирослава Кур’яніка минуло більш як півроку, але його рідні досі не змирилися з непоправною втратою. Не гоїться душевна рана, ниє серце… Якось Івана Кур`яніка, запросили до Рівненського кооперативного коледжу, де навчався Мирослав, на відкритий урок «Герої не вмирають». Свій виступ перед студентами Іван Миколайович розпочав зі зізнання: «Моя душа сповнена двома почуттями: смутку і вдячності тим, хто воював і воює за волю України. Загальне ім’я їхнє – Герої невмирущі. Прикладом для мене і для нас всіх присутніх в залі є мій син Мирослав».
Спілкуючись з молоддю, батько Героя не приховував страждання свого серця: «Незбагненна рокованість подій! Як же боляче, йому вже не бачити, як квітуватимуть вишні, наливатимуться яблука навкруги, як виграватиме вітерець в молодому листі тополь і кленів на батьківській землі…Смерть в одну мить поставила свою чорну крапку на житті мого сина».
– Славік у моїх очах не був якимось особливим, – каже Іван Миколайович. – Я сприймав його таким, яким він був. Іншим і не уявляв. Коли Славік був ще маленьким (народився у Рівному 4 червня 1989 року, – ред.), я часто брав його з собою на мітинги, акції та інші заходи, які на початку 90-х років ми проводили з Народним Рухом України. Він ніколи не нудьгував на велелюдних зібраннях, навпаки – йому завжди було цікаво. Ніхто навіть не намагався прищеплювати Славіку дух патріотизму, він з ним, здається, народився.
Мирослав, зі слів батька, ріс, як усі діти. Вчився у 10-й школі, нарікань на нього не було. Як більшість ровесників, займався спортом, захоплювався комп’ютерними іграми.
– Не раз було, – згадує Іван Миколайович, просив мене: «Тату, не заважай мені, бо в нас тут запекла битва, і я через тебе програю». Він часто приходив до мене на роботу, коли я працював в обласній раді, і відразу сідав за комп’ютер. Славік хоча ще дитиною був, у комп’ютерах розбирався краще, ніж я.
Важливі рішення завжди приймав самостійно
Іван Миколайович був певен, що Мирослав після закінчення школи піде вчитися на програміста, пов’яже своє майбутнє з комп’ютерною технікою. Не склалося. Здобув у Рівненському кооперативному торгово-економічному коледжі спеціальність кухаря. Зрештою, готування, як каже мама Мирослава, це було його другим хобі.
– У дитинстві Мирослав був доброю і щедрою дитиною, – розповідає Галина Кур`янік, – добре вчився в школі, мав гарний голос, закінчив музичну школу за класом сопілки, займався у спортшколі плаванням. Завжди допомагав тим, хто потрапляв у біду. Мирослав взагалі був надзвичайно товариським і гостинним, радо зустрічав друзів у себе в саду, де вони часто разом відпочивали. Його справедливо вважали душею компанії.
Веселим і життєрадісним залишився Мирослав у спогадах своєї тітки Галини. «Він був дуже добрий, спокійний, життєрадісний, – говорить вона. – Любив збирати вдома коло друзів та рідних, готував та частував дуже смачними стравами. Мені особливо смакував приготовлений ним бограч”.
Водночас, зі слів мами, син відзначався неабиякою відповідальністю, дисциплінованістю, працьовитістю та чесністю. Він, не вагаючись, кидався захищати слабшого, не боявся сильнішого. Одного разу, було, врятував сусідку від нападу бандитів…
Мирослав, як твердять його батьки, завжди був цілеспрямованим, самостійно обираючи свою життєву дорогу. Так було, коли після школи вирішив вчитися на кухаря. А потім, попрацювавши трохи за фахом, вирішив змінити цивільну спеціальність на військову – підписав контракт зі Збройними силами України. Відтак, протягом 2010-2013 років служив, як і старший брат Роман, у десантних військах. Мирослав, як розповіла мама, був командиром підрозділу, мав грамоти від командування. Усе, за що б не брався, робив по совісті.
Кохання з першої зустрічі
Після звільнення з армії Мирослав працював на будівництві в Рівному і за кордоном. Тоді ж знайшов «свою половинку».
З Мирославом Ірина познайомився через інтернет. У соціальних мережах спілкувалися недовго – протягом двох місяців. Першим, зі слів дружини, не витримав Мирослав, запропонував: «Давай зустрінемося, запрошую тебе на побачення!». Дівчина погодилася, бо також мріяла побачитися віч-на-віч зі своїм кавалером. Зустріч відбулася в одному із закладів Рівного.
– Це була щаслива мить, – пригадує Ірина. – Я побачила перед собою статного, серйозного хлопця. Він доброзичливо посміхнувся: «Іринко, ми нарешті зустрілися!». Зменшено-пестливе ім’я Іринка мені дуже сподобалося. Я теж не залишилася в «боргу»: «Ти мій джентельмен!».
Приблизно через півтора року справили весілля – не пишне, скромне. Прийшли привітати близько пів сотні людей. Головними гостями на цьому святі були батьки Мирослава і Ірини, які поблагословили їх на щасливе сімейне життя.
Через деякий час з любові батьків народився первісток.
– Ми дуже хотіли сина, – ділиться сокровенним Ірина. – І коли дізналися, що на світ з’явиться саме хлопчик, не могли стримати радості. Почали думати, яке ім’я йому дати. Я пропонувала різні варіанти, а вже остаточне рішення приймав чоловік. Зупинилися на імені Ярослав. Воно відразу нам обом припало до душі. Мирослав тоді сказав: «Це буде наш Ярославчик!». Син з’явився на світ 14 квітня 2017 року.
Мирослав слідом за братом пішов боронити Україну
…Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росіян, Мирослав зателефонував дружині з Польщі: «Я не можу тут залишатися, повинен бути зі своєю сім’єю. Якщо всі будуть ховатися за кордоном, тоді хто буде захищати Україну?!».
І вже 27 лютого 2022 року разом з друзями повернувся в Україну. Відразу пішов у штаб територіальної оборони. Його внесли у список і сказали чекати. За словами дружини, чоловіка це не влаштовувало – не знаходив собі місця.
– Як ми вже згодом дізналися, він став на облік у військкоматі і чекав на виклик, – каже Ірина. – Про те, що отримав повістку, дізналися напередодні його відправки у військову частину, яка у той час дислокувалася на Хмельниччині. Майор Михайло Федорчук зараховує його в загін спеціального призначення.
Так, обидва брати – Роман і Мирослав Кур’яніки – зі зброєю в руках стали на захист України. Часто зідзвонювалися, зі слів Івана Миколайовича, хотіли бути разом, але не судилося.
Про військові будні Мирослав розповідав рідним неохоче, скупо. Усе тримав у собі. Жодних подробиць, ніяких деталей. «Про якісь моменти я дізнавалася випадково, – згадує дружина, – коли чула його розмову з кимось чи з повідомлень в його телефоні. Сміючись, він наголошував, що мені це не потрібно знати. Мовляв, служба як служба, все йде по бойовому плану».
Мирослава більше цікавило, як там дружина, синок Ярослав. Хлопчик теж з татом спілкувався, запитував: «Коли вже ця війна закінчиться?!». Заспокоював сина, як міг. Маючи хвилину вільного часу, молодший сержант роздумував, як продовжити навчання, хотів пов’язати своє життя з армією.
Чи не найбільшим потрясінням після початку повномасштабного вторгнення для Мирослава, як розповіла Ірина, стали розкопки братської могили в місті Ізюм Харківської області – звідти діставали тіла цивільних із зв’язаними руками, з слідами тортур. Він тоді зробив кілька моторошних фото, але швидко видалив їх зі свого телефону.
«Просила, щоб Мирослав пообіцяв повернутися з війни»
Влітку 2023 року Мирослав Кур’янік приїхав додому у відпустку – напередодні свого дня народження. На своє 34-річчя зібрав у кафе друзів, знайомих, навіть тих, з ким мав непорозуміння.
– Він був надзвичайно доброю людиною, – зауважує Ірина, – до всіх ставився з повагою, думав про людей лише хороше. І це я говорю не просто як дружина. Так було насправді. Коли приїжджав на два дні, старався всім допомогти, хто б не звертався. Знаєте, коли мова заходила, що всіх в росії треба знищити, Мирослав заперечував: знищити треба тих, хто прийшов загарбати нашу землю.
Ірині найсильніше закарбувався в пам’яті момент, коли на чоловікове 34-річчя виголошували тости. Дружина попросила, щоб Мирослав пообіцяв їй повернутися з війни. На що він відповів: «Я не можу так сказати!».
Херсонський плацдарм
Саме він став для молодшого сержанта Мирослава Кур’яніка роковим. 9 серпня 2023 року дружині Ірині повідомили з військової частини: ваш чоловік зник безвісти. А вже наступного дня сказали, що знайшли його тіло поблизу села Козачі Лагері Херсонської області.
– Це вже пізніше ми дізналися деталі загибелі Славіка, – веде далі Іван Миколайович. – Про всі обставини трагедії розповів Роман Коваль, хлопці якого тоді теж там брали участь у боях. Так-от, будучи командиром групи бійців спецпризначення, Славік з побратимами 7 серпня після виконання бойового завдання на лівому березі Дніпра мали повертатися назад. За ними прислали катер, щоб забрати групу. Коли пливли по річці Конка (одна з приток Дніпра), натрапили на ворожу міну. Мирослав був біля стерна човна – загинув відразу. Взяв на себе всі осколки і пішов під воду. Ще одного воїна контузило, інших порозкидало, але їх вдалося врятувати. А тіло Славіка знайшли на третій день… Я їздив на впізнання. Впізнав сина по татуюванню. У нього з Романом подібне татуювання, єдине – у Романа воно на лівій, а в Славіка на праві руці було.
Закінчивши свою розповідь, Іван Миколайович хвилину-другу просидів мовчки, мабуть, щось перебирав у пам’яті. А потім додав:
– Славік дуже любив мати справу з комп’ютером. Він міг би, скажімо, дронами управляти, але його вадила жива боротьба зі зброєю в руках. Він ще в дитинстві постійно грався в стрілянки і танчики… Я ніколи не нав’язував йому своєї думки. Єдине, до чого спонукав Славіка, – щоб він іноземні мови вчив. Вони завжди в нагоді можуть стати. Він непогано польську та чеську знав, зі мною англійську вчив. Дружина в Славіка – вчителька німецької та англійської мов. Голова у нього на плечах була. Він, було, навіть почав збирати документи для вступу до Острозької академії. Наша сім’я пов’язана з Острозькою академією – там вчилися і дід Мирослава, і я, і кузина Лариса. Не судилося…
Син не вірить в загибель тата
Тяжко на серці батькам Мирослава Кур’яніка. Не може змиритися із смертю чоловіка й Ірина. Всі очі виплакала. Сльози, каже, самі горошинами котяться, коли приходить до могили. Раніше брала з собою шестирічного Ярослава. Але хлопчик якось одного разу сказав: «Я не хочу сюди йти, тут похований якийсь інший дядя». Син не вірить, що тата більше немає.
… Мирослав Кур’янік, зі слів рідних, мріяв найближчим часом таки повернутися з війни до рідного краю. Збирався обзавестися господарством, підправити свій будиночок, прикрасити його садочком. Повести в перший клас свого сина Ярослава.
Зрадлива доля розпорядилася жорстоко і непоправно, обірвавши земний шлях Мирослава Кур`яніка, якому виповнилось 34 роки. Та він продовжує жити вічно в пам’яті рідних і близьких.
Василь ГЕРУС, Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ
Матеріал підготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Читайте також: Пророчі слова старшого лейтенанта з Рівного викарбовані на муралі
- Завдяки народним традиціям у Рівному підсилюють питання української ідентичності
«Ясла нашої перемоги»: перформанс про народження сучасних месій. Гастрономічно-поетичний перформанс письменниці Ірини Рачковської-Баковецької «Ясла нашої перемоги», який відбувся в рамках Міжнародного театрального фестивалю «Скрудж-фест», викликав аншлаг.