Рік прожив з осколком рівнянин Олег Перебийніс. Він з перших днів повномасштабного вторгнення, без перебільшення, рвався стати на захист України. Він зробив багато спроб долучитися до війська через військкомат.
Його щоразу зупиняли: «У нас людей вистачає, чекайте!». Відповідав: «Мені вже майже піввіку, але я не можу сидіти вдома. На війну пішли двадцятирічні хлопці. Треба йти, щоб ця нечисть (він вживав значно міцніше слово, ми з етичних міркувань не можемо його використовувати, – прим. ред.) не опинилася перед нашими домівками».
Коли почалася війна, відразу повернувся в Україну
1 лютого 2022 року Олег Перебийніс поїхав на заробітки як водій за кордон – треба було фінансово забезпечувати сім’ю. Та коли почалася війна, відразу вирішив повертатися в Україну. І вже 26 лютого був разом із сім’єю. Сказав твердо: «Піду у військкомат!». Тут йому сказали чекати. Але Олег продовжував ходити. Казав: «Хоча мені вже майже 50 років, але я маю і здоров’я, і досвід проходження строкової служби в прикордонних військах. Врешті-решт в який військовий підрозділ направите, туди й піду!».
І коли у військкоматі 31 травня 2022 року йому сказали збирати речі та йти на війну, перевів подих: «Нарешті!». Перш ніж потрапити на фронт, пройшов курси бойових медиків. Хоча в цивільному житті до медицини не мав жодного відношення.
«Так, ця спеціальність була для нього нова, – говорить дружина Римма Андріївна. – Але за яку б справу не брався, намагався нею оволодіти досконало. Мій чоловік швидко став одним із кращих бойових медиків.
Він проходив службу в зоні гарячих бойових дій – Соледар, Виїмка, Білокузьминівка Донецької області, Куп’янськ, Іванівське, Кам’яна Яруга, Петропавлівка, Богуславка, Глушківка, Дворічне Харківської області. Вивозив під обстрілами наших поранених, надавав їм першу медичну допомогу. У чорні поліетиленові мішки пакував тіла загиблих. Казав: ми своїх забираємо з поля бою, живих намагаємося рятувати всіма доступними методами. А окупаційна армія про це не турбується – трупи лежать довго, розкладаються.
Військовий медик надавав допомогу не тільки військовим
Скільки він врятував життів наших хлопців? Я думаю, можна сказати не десятки, а сотні!
Олег надавав медичну допомогу не тільки військовим, а й місцевим жителям. На жаль, не всі вони були прихильні до України; дехто не приховував своєї симпатії до «русского міра», здавав координати наших позицій. Від цього мого чоловіка аж трусило, але він намагався стримувати свої емоції.
Коло його обов’язків не обмежувалося медичною допомогою. Він часто доставляв на «нуль» продукти харчування, подарунки, листи солдатам від рідних, друзів, коханих. Це мали робити інші вояки. Але через страх потрапити під щільний вогонь ворога залишали «передачу» за кілька кілометрів від бойових позицій. До кінцевого пункту, говорили вони, її доставить наш старший бойовий медик! Він нічого не боїться!
Олег неодноразово повторював: «Там, на передку, бійці дуже чекають такі подарунки. Скажімо, напише хлопцеві дівчина, що зізнається в коханні, що буде чекати його, в нього крила виростають. Тому я до них, як до дітей, їздив часто».
Я його запитувала: чи страшно? Говорив, що не страшно тільки дурням. Хоча власний страх він десь глибоко в душі ховав. Бо коли ми спілкувалися по телефону, неодноразово чула вибухи снарядів, залпи реактивної артилерії. І давала йому пораду: «Олеже, чую вибухи, біжи в підвал!». Відповідав: «Та навіщо мені цей підвал, і зрештою де тут його знайдеш?! Усе буде добре!». У цивільному житті він був відчайдухом, і в армії таким залишився.
Український борщ, який готував Олег, смакували всі!
Війна – це не тільки стрільба. Моральний дух солдата, який воює, залежить і від побуту. Треба добре харчуватися, змивати з тіла бруд і піт війни. Де в польових умовах це можна зробити? Олег Перебийніс і тут знайшов вихід – заготовляв пляшки з водою і мився. Примітивна «банька», але тіло щодня було чистим. Його приклад підхоплювали бойові побратими.
І щоранку голився. Друзі запитували: «Навіщо це робити на війні щодня?». З усмішкою відповідав: «Я це роблю для себе. Одеколоном також кроплюся, щоб війну приємним запахом розбавити!».
Хлопці, які приходили після бою в бліндаж, зазвичай відразу поринали в сон. Їм не до їжі було. Тому в ролі військового кухаря часто виступав Олег Перебийніс. Дуже смачний готував український борщ. Він розповідав дружині, що під час їди солдатські ложки дружно брязкали, дехто навіть просив добавки!
І після поранення продовжував виконувати обов’язки медика
Олег Перебийніс отримав вогнепальне осколкове поранення спини внаслідок артилерійського обстрілу противника поблизу населеного пункту Спірне Бахмутського району. Але і після поранення продовжував виконувати обов’язки старшого бойового медика. Хоча залізо в тілі з часом усе сильніше дошкуляло, почав втрачати вагу – було 110 кілограмів, стало 80! Поранення його не підкосило. У розмові з дружиною він жодного разу не поскаржився на те, що пішов на війну.
У Римми Перебийніс вдома зберігається великий осколок. «Це залізо сиділо в нього в тілі близько року, аж поки лікарі його не видалили, – каже жінка. – Можливо, якби операцію зробили раніше, все обійшлося б. Але терпів до останнього. Цей осколок йому під ребра підходив. Казав, коли я лягаю спати, особливо відчуваю це залізо.
Ще в нього вся спина була попечена. Зверталася до нього: «Хто це так тебе «обсмажив»? Відповідав: «Не знаю! Лікарі теж про це мене запитували. Мабуть, якимось фосфором нас закидали бусурмани!».
19 місяців війни й осколок у тілі призвели до того, що в Олега Перебийноса обірвався тромб. Сталося це 29 лютого 2024 року.
«Я асоціюю свого чоловіка з Кузьмою Скрябіним»
«Олега я асоціюю зі співаком Кузьмою Скрябіним, – продовжує Римма. – Такий же чесний, правильний, справедливий. Він ніколи не говорив поза очі. Але якщо ти зелений, так і скаже.
Був такий випадок. Олега мали поза штат вивести. Пропоную йому з цього приводу зателефонувати до командира, щоб прискорити питання. Він попросив не втручатися в цю справу. Бо треба, за його словами, щоб усе було по-чесному, по-людськи!».
Я і донечки були для Олега талісманом
Сім’я в Олега Перебийноса завжди була на першому плані. «Я і донечки почувалися за ним, як за кам’яною стіною, – сумно зітхає пані Римма. – Він – це мої очі, вуха, руки. А для нього я та наші донечки були талісманом. Ми разом прожили душа в душу 34 роки.
Всі нагальні справи обговорювали на сімейних нарадах. До нього прислухалися всі. Коли виникала якась проблема, ми телефонували Олегу, який уже був на фронті, й просили в нього поради.
Він дуже любив своїх доньок – Калерію, яка ще школярка, закінчила 7 класів, та 26-річну Елеонору. Щоразу, коли розмова заходить про найріднішу людину, старша донька повторює: «Як нам тебе не вистачає, татусю!». І її очі наповнюються слізьми.
Елеонора ініціювала збір підписів за присвоєння батьку Олегові Валерійовичу Перебийносу звання Героя України. Вона просить долучитися до цього всіх небайдужих рівнян.
Прощання з героєм відбулося 2 березня 2024 року на майдані Незалежності в Рівному. Нині Олег Перебийніс дивиться на Рівне з меморіального щита.
Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ
Матеріал підготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
- Сарненські поліцейські затримали нападника
Завдав ножових поранень зятю. 69-річному жителю міста Сарни загрожує від 7 до 15 років позбавлення волі.
Читайте також: Втратив сина, але не віру в людей