Олесь Самчук закінчив Навчально-науковий інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Кіно- та телеоператорство». За свою недовгу творчу кар’єру зняв фільми «Архітектон» (2021 р.) та «Life goes on» (2023 р.). А третій фільм – про маму – не встиг, бо дуже рано пішов із життя.
Олесь загинув під час виконання бойового завдання 11 березня 2024 року внаслідок ворожого обстрілу поблизу населеного пункту Терни на Донеччині.
Те, що не цікавило Олеся – відкидав
Олесь Самчук народився в Рівному 1 квітня 2002 року. У 2008-му переїхав жити до Здолбунова. Про той період згадує його вітчим Петро Поліщук: «Олесь з 5 років почав говорити на мене тато. У 6 років пішов у перший клас початкової школи №7, потім перейшов у загальноосвітню школу №6.
Те, що його не цікавило, відкидав. Натомість захоплювався бальними танцями, спортивним туризмом, автомобільним моделюванням. Вчився грати на гітарі в Олександра Кондратенка. Ходив на дитячу залізницю, що в Рівному, здобув навички машиніста потяга. З мамою і зі мною завжди знаходив спільну мову».
Хлопець тяжко переживав втрату матері Вікторії, яка, будучи для нього наставником, другом, розрадою в житті, померла у віці 40 років. Олесь змушений був переїхати жити в Рівне. Його під свою опіку взяла родина: Олександр і його дружина Іванна Самчуки, дідусь Ростислав Ананійович Самчук і двоюрідна бабуся Людмила Ананіївна Ілляшенко. Тут, у Рівному, хлопець пішов навчатися в 10 клас ЗОШ № 9.
«Маючи проблеми з зором, Олесь усвідомлював, що професію машиніста не зможе здобувати, – говорить Іванна Самчук. – Тому почав цікавитися фотосправою. Фотографував усе, що йому було цікаво, світлини показував родині та друзям, щоб оцінили. Я попросила відомого фотомайстра Олександра Харвата висловити свою авторитетну думку, чи варто Олесю займатися далі в цій галузі. Пан Олександр відповів, що побачив у ньому здібності, але їх необхідно розвивати. І хлопець почав активно займатися у школі фотографії під керівництвом вже згаданого маестро».
Ось як пригадує Олесь цей період в інтерв’ю, витяг якого публікуємо з книги «Дванадцять облич радості»: «Оскільки я навчався у школі Олександра Харвата, то його вважаю своїм наставником. Він багато зробив для того, щоб я виріс як фотохудожник, рекомендував мені відвідувати різні заходи. Спершу ми з ним скрізь ходили разом, і лише потім він відправив мене у самостійне плавання».
«Я дуже добре пам’ятаю цього юнака, – відзначив Олександр Харват. – Він мав нестандартний погляд. Умів у буденному житті побачити креатив і зафіксувати його фотоапаратом».
А потім була перша виставка його фоторобіт в обласній бібліотеці на Лебединці, яка пройшла з успіхом
Олесь Самчук закінчив ЗОШ № 9 у 2019 році. З першого разу вступив до Навчально-наукового Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка на спеціальність «Кіно- та телеоператорство».
Після зарахування хлопця в цей заклад, як пригадує Іванна Самчук, їй приснився сон, що Вікторія (мама Олеся, – авт.) переходить дорогу, усміхається сонячно і каже: «Тепер я можу бути спокійна!».
– Запитую, – продовжує жінка, – «Ти що, Віко, бачиш дорогу?». А вона відповідає: «Я тут все бачу!».
Вікторія вклала в Олеся патріотизм
«Наша дружба з Вікторією, – веде далі Іванна Самчук, – розпочалася з літературного об’єднання «Поетарх». Вона мені казала: «Іванна, тобі треба писати. Не залишай творчість!» Взяла з мене обіцянку, що я буду писати. Тобто інших мотивувала. Намагалася всім допомогти.
При житті Вікторія Самчук видала дві поетичні збірки: «Каркаде», «Тобі емоції справжні». А вже після смерті було видано ще одну – «Свічі моєї не гасіть».
Чому першу збірку назвала «Каркаде»? Назва пов’язана з її улюбленим чаєм. Олесь також вибрав для себе позивний «Каркаде», бо дуже любив маму. Вибрав те, що їй подобалося. Він відтворив назву з книги татуюванням на своїй руці.
Вікторія вклала в Олеся патріотизм, максимум світлого, бо була сама дуже світлою, доброю та водночас патріоткою, з сильним характером. Мала з сином сильний енергетичний зв’язок. Підтвердженням є вірш «Моєму Олесю», написаний у березні 2015 року:
- Навік пов’язана з тобою
- Я пуповиною тонкою.
- І наш зв’язок ніхто не розірве!
- Ураз відчую твої болі.
- І щастя тебе хай не омине!
- Зустрінь кохання в своїй долі,
- І вірних друзів ще у школі.
- Завжди оберігатиму тебе!
- І як пора мені настане –
- Берізкою в гаєчку стану.
- Любов моя всі біди відведе!
В іншому вірші Вікторія називає свого сина «Мій захисник, моя розрада».
«Шкода, що мало мамі дивився у вічі…»
В інтерв’ю, яке опубліковано в книзі «Дванадцять облич радості», Олесь говорив: «Вона (моя мама, – авт.) … померла. Два роки тому. Хворіла на діабет. У свої тринадцять втратила маму, а у двадцять років вона позбулася зору, бачила дуже погано. Навіть листя дерев на тротуарі не розрізняла, для неї воно було плямами. І людей не бачила, лише силуети. Лікарі їй заборонили мене народжувати, прогнозували, що може стати зовсім незрячою. Але всупереч їхнім заборонам народила. Я на світ з’явився семимісячним.
Мама ніколи не здавалася. Завжди боролася, писала вірші, друкувала книги, раділа життю. Багато мене обіймала, бо для неї дотик став очима. Згодом цукровий діабет «з’їв» її нирки…Вони відмовили. Мама ніколи нічого не просила, була оптимісткою. Часто здорові люди телефонували до неї чи питали поради, такою вона була у мене мудрою.
Шкода, що так мало дивився їй у вічі…Зрозумів це зараз, коли втратив маму».
Олесь писав листи до матері після її смерті. Читаючи їх, ще більше відкриваєш для себе внутрішній світ хлопця. І вкотре переконуєшся, що його любов до неньки була безмежною. Ось один із них:
«Сьомий рік як тебе немає.
Час йде швидко та непомітно. Біль та пам’ять завжди залишаються в моєму серці.
Але знову я пишу тобі цей лист. Два роки пройшло. З того часу багато що змінилось. Війна показала, хто є хто. Хто був «Патріотом» – залишився на «Економічному фронті». Від кого взагалі не очікуєш – взяв до рук зброю і поїхав в один кінець…За цих два роки я втратив багато друзів та побратимів.
Твоя книга стала моїм позивним, сенс якого дізнається не кожен. Зрозумів, що проблеми, які були в цивільному житті, абсолютно нічого не варті.
І найкраще, що я пам’ятаю – це твоє виховання. Я ніколи не був найкращим сином, але той фундамент, який ти мені дала з малих літ, дозволяє мені ставати тим, ким ти мене хотіла бачити – Людиною.
Твій Лесь».
За словами Іванни Самчук, юнак дуже хотів зняти фільм про маму. Це була його найбільша мрія. В університеті почав писати сценарій, продумував його до деталей.
– І коли я запитувала: «Як справи?», – зауважує жінка, – відповідав: «Ще треба допрацювати!».
На війну пішов добровольцем
Після навчання в університеті, здобувши лише ступінь бакалавра, хоча і мріяв закінчити магістратуру, влітку 2023 року Олесь Самчук підписав контракт із ЗСУ і влився в 12-у бригаду «Азов». Став аеророзвідником.
– Коли він їхав на військову службу, – каже Іванна Самчук, – то подарував нашому синочкові Богданчику на пам’ять шеврон. Він любив повторювати: «Слабкі шукають виправдання, а сильні – можливості».
Ось що писали бійці підрозділу, в якому служив Олесь, у фейсбуці: «Безперервні штурми ворога вдень поблизу населеного пункту Тернів на Кремінському напрямку припинилися у тому числі завдяки ефективній роботі FPV-дронів.
Росіяни змінили тактику і почали проводити штурмові дії вночі. Днями бійці РУБпАК 12-ї бригади «Азов» застосували перші зразки FPV-дронів, оснащених тепловізійними камерами. Тепер оператори знищують ворожу техніку та особовий склад у будь-який час доби.
Перші польоти нічних FPV-дронів стали можливими завдяки фондам «КОЛО» та «ПОВЕРНИСЬ ЖИВИМ». Ми цінуємо вашу підтримку!
Більше таких ударних дронів – більше зруйнованих планів ворога».
Про свої плани говоритиму тоді, коли буде Перемога України!
– Ми спілкувалися з ним тільки по захищеному зв’язку, – продовжує Іванна Самчук. – Олесь, коли ходив на завдання, кілька днів не телефонував. Коли вдавалося додзвонитися, цікавилися, яка там ситуація. Відповідав: «Дуже тяжко. Їх тут багато, як нечисті!». Запитували і про його плани на майбутнє. Казав: «Про свої плани говоритиму тоді, коли буде Перемога України!
Олесь дуже дружив із товаришем дитинства Єгором Мухою. Коли друг загинув, дуже боляче переживав його втрату. Казав: «За нього буду мститися ворогам!».
«Я останній раз розмовляв з онуком 8 березня, – розповідає Ростислав Самчук. – Сказав він мені: «Діду, іду на завдання». А 11 березня його не стало.
Олесь у той день перебував у бліндажі, за ноутбуком – заносив до нього зібрані матеріали аеророзвідки. Все це писалося на відео, яке зафіксувало й останні слова в його житті: «Все збережено! Видно чітко!». Після цього бліндаж струсонув потужний удар від керованої авіаційної бомби. Мого внука придавило плитою, засипало землею. Його відкопали в той же день, ще одного бійця знайшли на наступний. Інші троє військовослужбовців, які знаходилися в цьому бліндажі, але в іншому його кінці, не постраждали. Вони приїжджали на похорон Олеся».
Спогади, спогади, спогади
Своїми спогадами поділилася завідувачка кафедри Інституту журналістики Віта Гоян: «Олесь пішов на війну добровольцем, одразу після успішного завершення навчання.
Фільмував. Захоплювався грою на гітарі. Про маму, про життя, про мрії говорив Олесь під час своєї першої короткої відпустки, коли приїхав до нас в інститут. Чаювали на кафедрі. Мріяли разом».
«Сумно і боляче… В бою загинув мій випускник, кінооператор, воїн Олесь Самчук. Світла пам’ять герою!», – написав у фейсбуці кінооператор, доцент кафедри кіно- та телемистецтва Інституту журналістики Володимир Галицький.
«Це був один із найкращих бійців, – сказав командир Олеся. – Швидко вчився технічній справі керувати дронами. Був позитивний, мотивований. Він інших бійців мотивував».
Іванна Самчук присвятила Олесю і всім Героям України власний вірш (Стиль авторки збережено):
Ти білим птахом в небо полетів
до мами обійняти і сказати
пробач що стільки мало я прожив
що журавлем у небо з зброєю в руках
в небесне військо захищати з неба
пробач що мамо стільки не зробив
війна не жде й не милує нікого
а лиш щодня у небо журавлі
і кличе клекотом лелечим горе
чому найкращі з прапором ідуть
бо стільки на землі сьогодні болю
що ангели розстріляних ведуть
а бомби з літаків у землю
і плаче Матір Божа за синів
Герої не вмирають ми всі знаємо
але чому у небі так багато журавлів
які за нас із вами помирають
болить душа болять всі рвані рани
як жити далі чи куди іти
в молитві просим щоб війна скінчилась
щоб миром небо мирували матері
щоб не летіли більше в небо білі журавлі…
Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ
Матеріал підготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Читайте також: Вони загинули, щоб ми стали українцями
- Закон про добровільне повернення з СЗЧ прийняли у Верховній Раді
Рада прийняла в цілому #12095 про добровільне повернення на службу для тих, хто вперше самовільно залишили військові частини або дезертували. “За” проголосували 253 народних депутати.