Раз і назавжди категорично вирішив 24 лютого навідріз відмовитися від російських пісень народний артист України співак і композитор Микола Свидюк.
Так бере за душу «Пісня про рушник», що навіть міцні, як криця, військові вже, дивися, прикладають до очей хустинки… Бо кожен, коли вирушав на захист Вітчизни, отримав від мами оберіг – український рушник.Тут, на одній із баз, де проходять бойове злагодження, наші бійці мали можливість зануритися в зорепад українських пісень у виконанні народного артиста України співака та композитора Миколи Свидюка. Він залюбки відгукнувся на пропозицію виступити для тих, кому вже завтра вирушати на передову. Ми ж скористалися можливістю поспілкуватися з артистом, який гідно тримає свій надважливий мистецький фронт.
– Пане Миколо, то, мабуть, особливі відчуття, коли виступаєш перед нашими захисниками?
– Безперечно! Ви ж самі бачили відвертість і щирість, які панували в нашій імпровізованій залі. Попри те, що хлопці й дівчата різного віку, різних мирних професій, вони припадають до рідної пісні, як до цілющого джерела, залюбки підспівують. Особливо – «Червону калину». 24 лютого, коли росія напала на нас, я навідріз відмовився від пісень мовою окупанта. Вважаю, що в цей буремний час позиція для митця має важливе значення. Тому разом із друзями поїхали в концертні тури Польщею: виручені кошти переказували для наших військових. Зосередився і на виступах для захисників.Часто виступаю в госпіталях. Зокрема, в рідній Одесі, у Вінниці, звідки родом моя дружина. Просто беру клавішний інструмент і заходжу в палати до хлопців, аби вони відволіклися від жахів пережитого і щоб подарувати їм естетичну насолоду. Адже пісня – той бальзам, який зцілює душі й дарує натхнення. Хто ж і сам співає, потроює цей цілющий ефект.
– Та ще й такі, сказати б, сакральні для українців пісні, які ви виконуєте для захисників: «Пісня про рушник», «Два кольори», «Знов зозулі голос чути в лісі», «Ця весна для тебе». І, звісно ж, ваша візитівка – «Доню ж моя, донечко»…
– Знаєте, є, так би мовити, наш недоторканий «золотий» репертуар, без якого українці себе не мислять. Та ще й у ці буремні часи. Але щоразу доповнюю його чимось новеньким. От, до прикладу, з початком війни моя старша донька з онуками поїхала до Польщі, де живе і працює й зараз. Там, у невеличкому містечку Кельце, їх гостинно прийняла польська сім’я – Войтек і Анна. Ми з дружиною їздили до них, познайомилися. Так народилася пісня «Сонце в долонях». Галина, яка має псевдонім Ксенія Точицька, написала слова, я тут-таки поклав їх на музику. Пісня присвячена полякам, які відкрили серця і двері для українців.
Войтек і Анна, його кохана,
Сонце в долонях – сонце в душі…
Польща, як мати, у своїй хаті
Нас прихистила, – замало слів…
Тепер у серці назавжди Кельце –
Маленьке місто з великим серцем!
Люди сприймають ці рядки, бо усвідомлюють, що понад рік тому зробила для українців Польща. І все це складається з душевності сотень тисяч таких родин, як у Войтека та Анни.
– Справді, ваш спів зворушує. А ось відкрився для мене секрет, що Ксенія Точицька – це ваша дружина Галина. Розкажіть про ваш творчий тандем.
– Ми познайомилися в далеких вісімдесятих у Всеукраїнському дитячому центрі «Молода гвардія» в Одесі. Я працював там музичним керівником – п’ять років на постійній основі. Затим приїздив на літо. Діти з кожної зміни везли додому по три десятки творів, – адже ми розучували по пісні, а то й по дві щодня! Саме там доля звела мене з Галиною, яка приїхала з Вінниці попрацювати вожатою. Там народилося наше кохання. Як бачите, воно тримає нас у своїх обіймах ось уже (не повірите!)… понад чотири десятиліття. У нас дві донечки: старша, яка зараз у Польщі – дизайнер, молодша – юрист. І двоє чарівних онуків – Софійка та Олекса. Чому Точицька? Це прізвище бабусі Галини, яка була полькою. Як на мене, нині воно надзвичайно актуальне. До речі, останнім часом працюю виключно з її віршами. Приміром, ще одне наше спільне дітище «Квітка любов» – одне з найулюбленіших.
– А які ще пісні ваші улюблені?
– Є ще дві, з «довгожителів». Це «І люблю, і сміюсь, і печалюсь…» на вірші Андрія Демиденка та «Доню ж моя, донечко», що народилася у співпраці з Олексієм Кононенком. Обидві звучать практично на кожному концерті, – так хочуть люди. Роблю зараз тур Західною Україною. Частину коштів уже традиційно спрямовую на потреби військових, з якими на постійному контакті.
– Знаю, що до древнього Острога у вас особливе ставлення…
– Ну, по-перше, там працює директором дитячого оздоровчого комплексу «Країна мрій» мій щирий друг, теж молодогвардієць, а нині заслужений працівник освіти України Іван Дячук. І досі тепло називаю його Іванком: це людина з великої літери, яка понад усе любить дітей і для якої, власне, чужих дітей не буває. Аж до пандемії коронавірусу практично щороку приїздив виступати до діток. У нас із дружиною є окремий концерт для дітей. По-друге, там є Острозька академія з її неперевершеним ректором – Героєм України і моїм добрим приятелем Ігорем Пасічником. Та й загалом ця земля надихає: де й береться та сила. І фізична, й сила духу!
– Ви згадали про внутрішню силу, якої чимало потрібно артистові, щоб упевнено почуватися на сцені. Звідки черпаєте її?
– Артист повинен бути загартованим і бодай трішки спортсменом. Тому тримаю форму: тренування, прогулянки, постійний рух. Усе це приправляю неповторним одеським гумором – допомагає! Добре запам’ятав слова Василя Зінкевича, який сказав: «Живу без зайвого ковтка повітря» – тобто бере його рівно стільки, скільки треба. Так і я.
– До речі, якщо не помиляюся, Василь Зінкевич і досі має в репертуарі пісні на вашу музику.
– Не помиляєтесь. І я цим пишаюся. Ми познайомилися з ним та Назарієм Яремчуком на «Червоній руті» в Чернівцях. Я поїхав туди з вокально-інструментальним ансамблем «Рідний край», який створив, коли був студентом Одеського музичного училища. Згодом цей ансамбль отримав звання народного, мав нагороду від Ради Міністрів. Але на професійну дорогу мене вивела саме «Червона рута». Відтоді почав співпрацю з Миколою Сингаївським, Вадимом Крищенком, Миколою Луківим, Михайлом Ткачем, Віктором Герасимовим. Мої пісні ставали лауреатами конкурсів «Пісенний вернісаж» – пригадуєте, були такі? Мене запрошували з концертами до різних країн Європи, двічі – до Канади.
– Уславлений керівник хору імені Григорія Верьовки, Герой України Анатолій Авдієвський сказав, що такі баритональні баси народжуються переважно на Кіровоградщині. Проте вас вважають одеситом…
– У мене справді баритональний бас, і я пишаюся такою, сказати б, географічно визначальною оцінкою Анатолія Авдієвського. Ми обидва народилися на Кіровоградщині, в селі Березівка Голованівського району. Коли мені сповнилося шість років, батьки переїхали до Одеси. Тато пішов працювати на завод, отримав ділянку біля моря в селищі Котовського й почав зводити хатинку. Саме там народилися мої брат та сестра. Батьки, звісно, вже служать Господу. Але той 12-кілограмовий акордеон, який вони мені купили, і з яким я їздив до музичної школи одеським трамваєм, і досі перед очима. Такими були мої перші кроки в музику…
– А звідки у вас ці здібності – хтось у родині був музикантом?
– Один рідний дядько грав на скрипці, інший – на гармошці. Я підспівував. Батьки теж любили співати. З раннього дитинства врізалося в пам’ять: батьки, вже стомлені після довгого дня, сідають під старою крислатою грушею і заводять пісню… А бабуся пригощає нас її соковитими плодами. Смачніших я в своєму житті не їв. А навколо квітнуть чорнобривці. Їх так багато і пахнуть вони Україною. Немає вже, на жаль, тієї хати на Кіровоградщині. Шкодую, що не зберіг першої малої батьківщини. Друга, що в селищі Котовського, звісно, є. Отакі мої витоки…
Спілкувалася Інна ОМЕЛЯНЧУК