Початок війни. Перші дні. Спроба захопити Київ… Неможливо бути вдома. Мусово хоч би щось робити, допомагати, протистояти злу. Як осягнути цей факт? Як зрозуміти те, що відштовхується від тебе, як м’ячик? Росія все-таки почала війну проти нашого народу…
Ноги самі несуть кудись. Прийшла в місто. Біля театру – величезна черга. Найбільше приймають медикаменти, джгути, кровоспинні препарати. Дорога в аптеку. З аптеки до театру. А в аптеках важко щось віднайти. Прийшла в свою греко-католицьку церкву. У нас там ще з 2015 року стояла рама, на якій плели сітки. Дві невеликих кімнати заповнені жінками. У той дуже неспокійний, незрозумілий час майже ніхто не працював. Тому багато хто, шукаючи прихистку душі, прийшов саме сюди.
Ті сітки плелися не руками – серцем. Вони покриті молитвами, піснями нашими, українськими. Хтось нарізає смужки, хтось плете. Почали вже тоді готувати батончики із сухофруктів. Постійно приходили біженці, яким видавали гуманітарку. Було нас дуже багато. Тулилися одна до одної. Хтось навіть залазив під раму, всередину. Не зважали на пил, що стовпом стояв у кімнатах, вкривав наші одяг, руки, обличчя. Почали одягати маски. Комусь це заважало, але відразу хтось казав: «Ми не в окопах. Нам не падають на голову снаряди. В нас не стріляють. Ми не під уламками. Ми не в холоді. Ми не стоїмо посеред руїн. Ми фізично не відчуваємо на собі страшного подиху війни».
Ця спільна робота, ці щоденні зустрічі об’єднали нас в міцний кулак. І на сьогодні для нас, як і для всіх українців, пройшов рік війни. Звичайно, нас уже не так багато, як було спочатку. Залишились лише немолоді пані, які вже не працюють і не бачать себе без цієї роботи, яка дає нам відчуття причетності до здобуття перемоги. Дуже незначної, не надто важливої, але щирої і потрібної. Плетемо щодня: за винятком неділь, першого дня Паски, Різдва, Трійці.
Ми прожили вже чотири пори року. І колір сіток теж міняється залежно від сезону. Різні кольори в осені, літа, весни, зими. От і сітки мають їхню гаму. Кожен в ту сітку заплітає свою думу, але спільну молитву, спільні подяки і спільні прохання: «Господи, збережи наших хлопців, збережи Україну, можливість розмовляти і співати рідною мовою. Чомусь лише тепер розумієш, як це важливо – безборонно і спокійно робити це. Ні! Це не фанатизм, не примус усім розмовляти лише українською. Це лиш відчуття свого права на своїй землі говорити і молитися своєю мовою. Образливо і боляче чути від молоді (а особливо від дівчат – майбутніх матерів) грубу нецензурну лайку. Незрозуміло, коли, ідучи по Києву, чуєш суцільну російську мову, та віриш, що це лише відгуки минулого. Просто наше поки що несвідоме ставлення до самого життя.
Віриш, адже не залишається вибору. Реальність саме так розставила акценти. Поважаєш себе, цінуєш дні свого життя, шануєш і любиш свою землю. Запитай у себе і дай відповідь собі і Богу: хто ти, для чого ти і чому так живеш?
Валентина МИХАЙЛИШИНА
Читайте також: Життєва позиція – волонтер: першокласник з Рівненщини допомагає ЗСУ