Орієнтовний час читання: 9 хвилин
Цього, історичного 2023 року, відзначає своє поважне повноліття – 80-річчя – відомий у нашому краї та й у всій Україні чоловік – Роман Юстинович Омельчук.
Він належить до почесного ряду українських патріотів-першопрохідців, котрі боролися за нашу незалежність наприкінці 1980-х та здобули її в 1991-му.
Народний Рух України, Товариство української мови, згодом «Просвіта», ряд інших патріотичних організацій немислимі без братів Омельчуків – Романа та Володимира.
Романа Юстиновича Омельчука пам’ятають у Вараші (Кузнецовську), на РАЕС, де він працював інженером на монтажі тепломеханічного обладнання Рівненської АЕС, а за тим став головою виконкому міста енергетиків. Поважають за його високий професіоналізм, компетентність на виробництві, а у житті – за комунікабельність, людяність та щирий патріотизм. Саме він, ставши головою Кузнецовського виконкому, українізував це зрусифіковане місто енергетиків на Рівненщині. Вже тоді ратував повернути містечку його первісну назву Вараш. Однак керівництво області не було готовим на той час схвалити таку сміливу ініціативу.
Українці пам’ятають Романа Омельчука як народного депутата другого скликання, якому випала почесна місія працювати над становленням української державності. Він укупі з такими нашими земляками-депутатами, як Василь Червоній, Володимир Ковтунець, Володимир Пилипчук та іншими брав активну участь у формуванні та прийнятті головного державного документа – Конституції України.
Рівняни та жителі Вараша, які голосували за Романа Омельчука, пам’ятають його з часу підняття першого державного прапора у Вараші й у Рівному. Пам’ятають як одного з чільних рушіїв цілого ряду буремних революційних подій, коли все свідоме українство постало в єдиному пориві, щоб повалити прогнилого наскрізь колоса на глиняних ногах, яким був наприкінці 1980-х Радянський Союз. І нарешті здобути омріяну самостійну, соборну, незалежну Україну, за яку колись воював, карався у неволі та поклав життя його батько.
Минуло з часу проголошення Україною незалежності вже понад тридцять літ. А Роман Юстинович все ще в строю. Дивлячись на нього, можна сказати, що літа до нього милосердні. І секрету тут нема ніякого. Хто знайомий з паном Романом, той знає, як він щоденно невтомно працює над собою. Його все ще можна зустріти на ранковій пробіжці. Він не цурається будь-якої посильної фізичної праці. Із пилкою, сокирою чи лопатою працює у своєму саду чи на городі. Виплеканими власноруч відбірними яблуками, грушами чи вишнями щедро пригощає своїх друзів та родичів.
Важко повірити в його поважне, нині вже восьме десятиліття. Бо цей чоловік, як і колись, активний, бадьорий та стрункий. Він дає фору молодим, бо й нині у перших рядах тих, хто подає розумні ініціативи, виступає на різних заходах, сміливо відчиняє двері владних кабінетів.
До його розумних і компетентних порад дослухаються. Його просять сказати слово. Він такий же безкомпромісний, коли йдеться про Україну або ж про її мову, історію, вшанування її Героїв, збереження головних наших українських цінностей.
Незабутні «Повстанські ночі» в Оржівському лісі
Знаю пана Романа Омельчука особисто ось уже понад три десятки років. Бачила його та чула на велелюдних мітингах на початку 1990-х. Познайомитись особисто випало під час пісенного фестивалю в Оржівському лісі у 1992 році.
Уперше в незалежній державі Україні відбувся цей зініційований Романом Омельчуком на честь 50-річчя УПА пісенний захід із гарною поетичною назвою «Повстанські ночі». На той час було фантастикою згадати про УПА чи січових стрільців, а ще щоби вільно звучали давно забуті, заборонені комуністичною владою наші повстанські та стрілецькі пісні.
На фоні зелені лісу миготіло від вишиваних розмаїтих народних строїв учасників патріотичних хорів, ансамблів та сольних виконавців, які прибули з усієї України. І, може, навіть з-за кордону. Хоч найбільше, звісно, із західних теренів. Запам’ятався потужний хор сліпих чоловіків. Здається, зі Львова. І в тому всьому заслуга пана Романа. Хто-хто, а він добре знає ціну нашій пісні, бо й сам співає знаменито!
Обіймаючи на той час посаду першого заступника голови обласної адміністрації (головою тоді був Роман Василишин), доклав неабияких зусиль до українізації області.
Усі ці тридцять з гаком літ наші з паном Романом Омельчуком дороги перетиналися. Я працювала у виданнях, за якими стояли патріотичні сили Рівненщини, бувала на різних заходах, адже в пам’ятних 1990-х також брала участь в патріотичному русі за українську Україну. Як журналіст, не раз згадувала про Романа Юстиновича у різних ЗМІ, починаючи із газети «Дзвін» (1996-1998 рр.), «Рівне-Час» (2005-2008 рр.), «Сім днів», пишучи про події, які відбувалися за його участі.
Листи батька
Кілька років тому пан Роман Омельчук довірив мені найсокровенніше – приніс листи свого батька з таборів, писані в 1952-1956 роках, довірив і свої непрості родинні спогади. Адже за участь в УПА та причетність до національно-визвольного руху в 1940-х роках зазнала репресій уся родина. Моя книга про Юстина Михайловича Омельчука наразі ще в роботі (гадаю, що вийде друком у 2024-му). Однак матеріали до біографії, його багата літературна епістолярна спадщина та частково літературна творчість уже побачили світ. І, можна сказати, що з моєї легкої руки. З поради це зробити. І Роман Омельчук разом зі своєю дочкою Лесею – філологом зі вченим ступенем кандидата наук – упорядкували та у 2020 році видали книгу «Юстин Омельчук – сотник «Журба». Матеріали до біографії. Листи. Спогади». Книга вийшла у видавництві «Симфонія-форте». В основі (окрім листування) – спогади про Юстина Михайловича Омельчука та частково його літературна творчість – вірші, які він надсилав дружині з таборів.
Наразі у співпраці з Рівненською обласною науковою бібліотекою працюю ще й над озвученням цього прегарного видання. Аудіокнига буде розміщена на сайті бібліотеки і доступна усім, хто бажатиме її послухати. Читаючи листи батька до малих синів і дружини та листи до батька у відповідь, надихаюся й наснажуюсь теплими почуттями їхньої взаємної любові й роздумую про недолю всього нашого народу.
Юстин Михайлович Омельчук був воістину великим українцем і педагогом. І те виховання, передане через листи, проросло в свідомості синів, які гідно продовжили справу свого батька, котрий боровся за Україну у лавах «Просвіти» та ОУН в 1930-х, карався за те у польському концтаборі «Береза Картузька». А затим був серед військового керівництва (сотник «Журба») в лавах УПА, діставши за те покарання окупаційної влади.
Міг би не народитися, або загинути малим…
Народився Роман Юстинович Омельчук на Рівненщині в селі Лопавше Демидівського району в не менш буремні воєнні роки, які ми переживаємо нині. Страшно подумати, що міг би й не народитися. Адже вагітна ним мама Надія Андріївна наприкінці квітня 1943 року дивом не потрапила в Дубні до рук гестапо. Німецькі посіпаки прийшли на дубенську квартиру за її чоловіком, якого, на щастя, на той час удома не було. А Надія, перебуваючи в селі, не дочекавшись від чоловіка звістки, ризикнула відвідати його в Дубні. Попереджена господинею квартири, жінка бігла, не чуючи під собою ніг. На стрімкому березі Ікви не втримавшись, упала й скотилася донизу. Проте Бог зберіг її і дитину.
Первісток патріотичного подружжя народився 3 серпня 1943 року. Іронія долі в тому, що у тяжкі часи, коли українці не мали доступу до медичної допомоги, хлопчик сильно застудився, отримав запалення легень і, вочевидь, міг загинути. Та доля розпорядилася так, що дитину врятував окупант – німецький лікар з військової частини, до якого в розпачі звернулася Надія Омельчук.
Малий Ромцьо, як називав його тато, був переслідуваний разом зі своїми батьками з перших місяців життя. Адже вслід за німецьким окупантом повернувся в 1943-44 роках на наші землі окупант совітсько-російський, який полював за його батьком Юстином Омельчуком ще в 1941 році. Тепер же він, оунівець та сотник УПА, був ще більше загрожений перед спецслужбістами НКВС. Щоб вийти на його слід, енкаведисти стали шукати дружину з немовлям. Надія ходила з маленьким сином від села до села, ночувала по клунях та інших сховках… І про це також у Романа Юстиновича є чимало спогадів.
Спомин дитинства – рівненська тюрма, де не дали побачити батька
Пам’ятним спомином дитинства у Романа Омельчука є 1949 рік. Він, шестирічний хлопчина, пішки йде з мамою із села до рівненської тюрми. «Несемо передачу татові. Людей багато. Як дочекалися черги, нашої передачі не приймають: «Нет такого! На курорт уехал!» – зневажливий регіт нахабного охоронця на мамине намагання зрозуміти, де знаходиться її чоловік і чому не приймають передачу, – розповідає Роман Юстинович. – Лише згодом ми дізналися, що батька перевезли у Сарни…»
Довго довелося чекати. Адже Юстин Омельчук як особливо злісний український націоналіст був засуджений на 25 років виправно-трудових таборів.
Батькове виховання через листи було дійовим
Про те, як тужив за дружиною й синами, можна прочитати в листах Юстина до дружини й синів Ромця і Володі. І про їхнє життя також можна прочитати у рядках (і поміж рядків) їхніх з братом щирих і наївних дитячих листів до батька. Яким щастям було отримати від татка рукотворні шахи з шахівницею або ж «Кобзар» Тараса Шевченка!
А жили вони з мамою та молодшим братом Володимиром у сирому напівпідвальному приміщенні в Рівному на Млинівській на мамину скромну зарплатню простої робітниці – прибиральниці-«істопніка». Батько недарма в листах чимало часу приділяв вихованню синів. Вчив, як брати мають дбати один про одного, турбуватися про маму, як будувати свій день, яким шкільним дисциплінам більше приділяти увагу, які книжки читати.
Навчав здоровому способу життя: як уберегти себе від застуди, як важливо дихати свіжим повітрям, правильно харчуватись, загартовуватись та займатися спортом. Не раз обговорював із синами різні життєві теми та ситуації, наказував добре вчитися, щоб обов’язково здобути вищу освіту. Наполягав, що ліпше обрати фах, пов’язаний із технікою, оскільки в цій сфері більше свободи.
«Те, що Ромцьо інтересується летунством, це непогано, – писав у листі батько. – Одначе повинен зрозуміти: бути летуном-солдатом не інтересно, а бути летуном-інженером-конструктором – це діло хороше! А тому треба дуже добре учити математичні точні науки: арифметику, алгебру, геометрію, тригонометрію та фізику».
«Взагалі батько привчав нас до думки, що ліпше купити книгу, аніж кусок сала з хлібом. Як повернувся, то вечорами часто читав нам Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка, Степана Руданського. Стефаника любив, «Тараса Бульбу» Гоголя», – згадує Роман Юстинович. Тож були вони з молодшим на три роки братом Володимиром кращими учнями.
Людмила МАРЧУК
Читайте закінчення в наступні вихідні
Читайте також: Бригада ЗСУ отримала потужне підсилення: 25 одиниць військової техніки
- Пожежа знищила господарську будівлю на Рівненщині
Пожежу в приватному домогосподарстві у Вараському районі на Рівненщині рятувальники ліквідували.
