Орієнтовний час читання: 7 хвилин
Цього, історичного 2023 року, відзначає своє поважне повноліття – 80-річчя – відомий у нашому краї та й у всій Україні чоловік – Роман Юстинович Омельчук.
Він належить до почесного ряду українських патріотів-першопрохідців, котрі боролися за нашу незалежність наприкінці 1980-х та здобули її в 1991-му.
Початок читайте ТУТ
До Харкова, щоб вивчитись на інженера
Закінчивши Рівненську середню школу № 10, сімнадцятирічний Роман вирішив вступати на інженера з турбінобудування до Харківського політехнічного. Склав усі інші іспити й був зарахований на навчання. Виявився наймолодшим студентом на курсі. Згадує, що з ним навчалися вчорашні військові льотчики віком по 24-25 років, один з яких був парторгом факультету. Проте на його молодість ніхто в той час не зважав. Микита Хрущов увів жорстку норму, щоб студенти навчалися без відриву від виробництва. Тож юний Роман Омельчук працював на Харківському турбогенераторному заводі. Без достатнього сну й відпочинку треба було з роботи йти на заняття або ж навпаки.
Роман був єдиним студентом із західної України. Не зраджував у зрусифікованому Харкові ні українській мові, ні своїм переконанням. Хоч швидко збагнув, що в інституті добре поінформовані, чиїм сином він є. На сільськогосподарських роботах його намагалися послати на найтяжчу або ж невідповідну для нього роботу. Було таке, що один партпрацівник, керівник групи, виставив Романа перед строєм однокурсників за те, що студент-західняк посмів саботувати виконання його вказівки. Перед усіма ганив, назвавши його ворогом, буржуазним націоналістом і грозився посприяти за це відрахуванням з інституту.
На щастя, того блюстителя совітської моралі перевели на інше місце і він не встиг реалізувати обіцяне. Та все ж усі роки навчання Роман відчував за собою негласний контроль і прискіпливе ставлення до нього викладачів. Коли прийшов навчатися в Харківську політехніку до Романа ще й його брат Володимир, то Омельчуків стали пресувати ще більш запопадливо.
У 1964 році раптово помирає батько. Роман дуже тяжко пережив цю втрату. Вважав свого батька великою людиною і вірив, що саме такі особистості, як Юстин Омельчук могли б змінити хід історії поневоленої України.
Якось батько відверто сказав своєму старшому синові: «Якби у нас була наша українська влада, ми б не животіли, як тепер. Я б зі своєю освітою й знаннями міг би бути міністром…» Батькова раптова смерть була для Романа потрясінням.
Розповідає Роман Омельчук:
«Я їхав у поїзді з похорону й невпинно плакав. Не міг заспокоїтися. Сльози градом котилися. Збайдужів до навчання. Я й так недолюблював усі ті партійні дисципліни, як історія КПРС чи марксистсько-ленінська філософія, а викладачі тих предметів мали упереджене ставлення до мене. А тут ще й брат Володимир своєю появою в Харкові «посприяв», щоб нас стали називати дисидентами й вільнодумцями. Брат займався музикою, гарно співав. У нього в голові були Бітли, бугі-вугі, рокен-ролл, за що йому зразу ж прикріпили тавро буржуазного націоналіста».
Декан своїм вольовим рішенням без особливої на те причини зняв у Романа Омельчука стипендію. Була ще надія на конструкторське бюро, де студенти трохи підпрацьовували. Та і там Романові показали на двері. Так одним махом позбавився будь-яких заробітків. Довелося шукати роботи. Старший Омельчук змушений був піти працювати вантажником на тракторний завод «Серп і молот» в третю зміну, де зазвичай доводилося вручну вантажити на машину колінвали вагою по 70 кг і більше. Бувало, що підпрацьовував вночі на ремонті трамвайних колій.
Однокурсники в той же час над дипломними роботами працюють. Роман спізнився. Час втрачено. Керівник диплому викликає його і дає тижневе відрядження в Ставропольський край на газоперекачуючу станцію. Там працювали випускники Харківського політеху, тож дали потрібні матеріали. Роби креслення, вникай і захищайся! А проблема була в тому, що самому таку кількість креслень виконати за короткий час було неможливо. Виручили друзі. Захист відбувся успішно. На «відмінно». Лиш диплома не дали.
«Моє справжнє дисидентство розпочалося в Казахстані…»
В 1965 р. молодий спеціаліст Роман Омельчук потрапив на роботу в той самий непривітний рудий Казахський степ, де у 1950-х роках на мідних рудниках Джезказгану відбував покарання його батько. Вибір був невеликий: Сибір, Далекий Схід або Казахстан. Роман вибрав Казахстан. Хотів побути там, де був колись батько і Тарас Шевченко.
«Моє справжнє дисидентство розпочалося в Казахстані, – згадує Роман Омельчук. – Перед відправкою за призначенням я поїхав додому і випадково познайомився з лікарем Юрієм Кульчинським, з яким ми потоваришували і він дав мені список самвидаву Івана Дзюби. Книга «Інтернаціоналізм чи русифікація» упевнила мене в правильності моїх думок, поглядів і позицій. Тепер я міг проаналізувати все, що бачив у своєму житті вдома й у Харкові та зробити з цього правильні висновки. Чому в Казахські степи відправляли студентів з українськими прізвищами? Натомість ті, в кого прізвища були російські чи якоїсь іншої національності, могли навіть у тому ж Харкові залишитися».
За які гріхи Романові треба було пертися на працю туди, де відбував покарання його батько? Та з його вільнодумством на той час нічого кращого й не світило. (Його брат Володимир Омельчук, аби подалі від лихої долі, перевівся до Рівного, де на той час функціонувала філія Київського технологічного. Став гарним спеціалістом, мотався у службові відрядження по всьому Союзу).
«Всю енергетику Казахстану підняли ми, українці, – розповідає Роман Омельчук. – Мене і там в спокої не залишили. Не раз приходили з обшуком до мене в помешкання, шукаючи там заборонену літературу. Я додумався ховати самвидав у залізну трубу – бильце ліжка. Там шукати ніхто не додумався».
Одного разу провокатор попхався за мною до лазні й мене мало що не вивели звідти голого. Та, благо, провівши шмон у моїх речах, вони нічого такого, окрім рушника й білизни, не виявили».
Не раз викликали і в КДБ. «Вы такой пост высокий занимаете. Надо нам сотрудничать… Чаще нам надо встречаться». Я блазнював. «Мені над цим треба подумати». «Сколько думать будешь?» «Роки зо два…» В спину летіли гидкі нецензурні вислови. Шантажували батьком. Досьє на Юстина Омельчука у них було. Рятувало мене лиш те, що я був кваліфікованим спеціалістом, яких там бракувало. На той час працював із чеськими фахівцями, з якими виконував монтаж турбін».
У Романа Омельчука в Казахстані було багато колег по роботі й майже не було друзів. Бо друг – це той, кому можна довіритися. Таких у тому середовищі практично не було. Хоч монтував турбіни у багатьох містах: Павлодар, Єрмак, Екібастуз, Целіноград, Джезказган, Кокчетав. Гур’єв – останній об’єкт.
Хоч рідко, але іноді все ж траплялися якісь дива. Так Роман Омельчук дуже був здивований тим, що побачив у книгарні «Меч Арея» Івана Білика і зміг цю книжку купити. Книга ця в Радянському Союзі була заборонена. Дуже великий вплив справила тоді на нього ця книга. Так потроху творив собі своє середовище. Хоча рвався в Україну не менше, як колись Тарас Шевченко.
Спеціально поїхав до форту Шевченка. Туманний сірий день. Глухий забитий аул, степ. Кругом пустеля. Убогі хатинки без дахів. Профіль, що був видний здалеку й Роман Омельчук прийняв його за профіль Шевченка, виявився Ульяновим-Лєніним. Маленька скромна хатинка, де розташований музей. Вразило лиш те, що казахи знають і люблять нашого Тараса Шевченка.
Переведення на Рівненщину стало можливим лише з початком будівництва Рівненської АЕС
Відпрацював Роман Омельчук у Казахстані цілих тринадцять років. Здобув там добрий життєвий гарт і професійний досвід, починаючи роботу від звичайного майстра. Виріс на будівництві електростанцій у Казахстані до головного інженера управління. Рвався в Україну. Але оскільки спеціалістів у Казахстані завжди бракувало, повернутися було нелегко. Все ж знайшлася людина, яка допомогла. Переведення на Рівненщину стало можливим лише з початком будівництва Рівненської АЕС. Були потрібні такого рівня спеціалісти, як Омельчук.
Тож із 1978 року 35-річний Роман Омельчук працює на будівництві Рівненської, а згодом і Хмельницької АЕС на посаді старшого виконроба Західноукраїнського монтажного управління тресту «Південтеплоенергомонтаж».
На посаді начальника турбінного цеху Р. Ю. Омельчук працює до 1990 року. Що там побачив і зауважив для себе? Край глухий. Нарід замордований і нещасний. Скрізь відчутне засилля росіян. Директор Владімір Коровкін веде себе як російський барин, його «велікорусскій» шовінізм зашкалює.
Високваліфікований інженер – очільник руху за незалежну Україну
І ось цей висококваліфікований інженер, керівник високого рангу, який займає високооплачувану посаду, їздить на добротному авто, наприкінці 1980-х стає засновником того руху, який радянська влада називає націоналістичним. І це у зрусифікованому і навіть режимному місті Кузнецовськ (де скрізь засилля керівних кадрів з Росії та представників спецорганів). На початку 1989 року з Товариства української мови, яке організували Роман Омельчук з Володимиром Веремчуком, утворилася «Просвіта». А за тим і Народний Рух.
«Роман Юстинович! Ты же высококвалифицированный инженер. Ну зачем тебе этот Рух? Даю голову наотрез, что еще лет двадцать, а может и пятьдесят Рух к власти не придет…»
Такими словами привітав Романа Омельчука директор Рівненської атомної електростанції Владімір Коровкін після його повернення з І-го З’їзду Народного Руху України, який відбувся 8-10 вересня 1989 року у Києві. Та через кілька місяців рухівці пройшли до влади, посіли чільні місця і відтоді розпочалася тотальна українізація.
Без таких людей, як Роман Омельчук, котрим їхнє статусне становище давало і відповідний матеріальний ресурс, і певний рівень свободи, навряд чи могли б прості українці підняти боротьбу на той рівень, на якому Україна могла здолати спротив системи, яка для придушення протестного руху мала і силу, і ресурс. Роман Омельчук згадує, як у 2000-х роках при зустрічі зізнався в сокровенному колишній другий секретар Володимирецького райкому Яків Сиволап:
«Романе Юстиновичу, щойно ви появились на атомній (1978 р.) і зробили перший надпис українською мовою, як вже наступного дня нам був сигнал й відтоді розпочався за вами контроль…»
Про те, яким був період національного самовизначення, в якому лідером думок і очільником дій був Народний Рух України, вже чимало написано. І на шпальтах нашого видання в тому числі. Період нашого національного визвольного зриву у 1989-1991 роках був непростим. Про це можна написати не одну статтю. І навіть не одну книгу.
Був цей час важким і вирішальним. І в ньому були свої лідери. Свої герої, в перших рядах яких були і наші земляки – брати Омельчуки.
- Які БАДи можна “призначити” самостійно. Лікар назвала безпечні дозування
Вживання біологічно активних добавок без призначення лікаря для багатьох українців стало нормою. Чи можна так робити? Які БАДи можна призначати собі самостійно без лікаря?