Орієнтовний час читання: 7 хвилин
Цього, історичного 2023 року, відзначає своє поважне повноліття – 80-річчя – відомий у нашому краї та й у всій Україні чоловік – Роман Юстинович Омельчук.
Він належить до почесного ряду українських патріотів-першопрохідців, котрі боролися за нашу незалежність наприкінці 1980-х та здобули її в 1991-му.
Початок читайте ТУТ
До Харкова, щоб вивчитись на інженера
Закінчивши Рівненську середню школу № 10, сімнадцятирічний Роман вирішив вступати на інженера з турбінобудування до Харківського політехнічного. Склав усі інші іспити й був зарахований на навчання. Виявився наймолодшим студентом на курсі. Згадує, що з ним навчалися вчорашні військові льотчики віком по 24-25 років, один з яких був парторгом факультету. Проте на його молодість ніхто в той час не зважав. Микита Хрущов увів жорстку норму, щоб студенти навчалися без відриву від виробництва. Тож юний Роман Омельчук працював на Харківському турбогенераторному заводі. Без достатнього сну й відпочинку треба було з роботи йти на заняття або ж навпаки.
Роман був єдиним студентом із західної України. Не зраджував у зрусифікованому Харкові ні українській мові, ні своїм переконанням. Хоч швидко збагнув, що в інституті добре поінформовані, чиїм сином він є. На сільськогосподарських роботах його намагалися послати на найтяжчу або ж невідповідну для нього роботу. Було таке, що один партпрацівник, керівник групи, виставив Романа перед строєм однокурсників за те, що студент-західняк посмів саботувати виконання його вказівки. Перед усіма ганив, назвавши його ворогом, буржуазним націоналістом і грозився посприяти за це відрахуванням з інституту.
На щастя, того блюстителя совітської моралі перевели на інше місце і він не встиг реалізувати обіцяне. Та все ж усі роки навчання Роман відчував за собою негласний контроль і прискіпливе ставлення до нього викладачів. Коли прийшов навчатися в Харківську політехніку до Романа ще й його брат Володимир, то Омельчуків стали пресувати ще більш запопадливо.
У 1964 році раптово помирає батько. Роман дуже тяжко пережив цю втрату. Вважав свого батька великою людиною і вірив, що саме такі особистості, як Юстин Омельчук могли б змінити хід історії поневоленої України.
Якось батько відверто сказав своєму старшому синові: «Якби у нас була наша українська влада, ми б не животіли, як тепер. Я б зі своєю освітою й знаннями міг би бути міністром…» Батькова раптова смерть була для Романа потрясінням.
Розповідає Роман Омельчук:
«Я їхав у поїзді з похорону й невпинно плакав. Не міг заспокоїтися. Сльози градом котилися. Збайдужів до навчання. Я й так недолюблював усі ті партійні дисципліни, як історія КПРС чи марксистсько-ленінська філософія, а викладачі тих предметів мали упереджене ставлення до мене. А тут ще й брат Володимир своєю появою в Харкові «посприяв», щоб нас стали називати дисидентами й вільнодумцями. Брат займався музикою, гарно співав. У нього в голові були Бітли, бугі-вугі, рокен-ролл, за що йому зразу ж прикріпили тавро буржуазного націоналіста».
Декан своїм вольовим рішенням без особливої на те причини зняв у Романа Омельчука стипендію. Була ще надія на конструкторське бюро, де студенти трохи підпрацьовували. Та і там Романові показали на двері. Так одним махом позбавився будь-яких заробітків. Довелося шукати роботи. Старший Омельчук змушений був піти працювати вантажником на тракторний завод «Серп і молот» в третю зміну, де зазвичай доводилося вручну вантажити на машину колінвали вагою по 70 кг і більше. Бувало, що підпрацьовував вночі на ремонті трамвайних колій.
Однокурсники в той же час над дипломними роботами працюють. Роман спізнився. Час втрачено. Керівник диплому викликає його і дає тижневе відрядження в Ставропольський край на газоперекачуючу станцію. Там працювали випускники Харківського політеху, тож дали потрібні матеріали. Роби креслення, вникай і захищайся! А проблема була в тому, що самому таку кількість креслень виконати за короткий час було неможливо. Виручили друзі. Захист відбувся успішно. На «відмінно». Лиш диплома не дали.
«Моє справжнє дисидентство розпочалося в Казахстані…»
В 1965 р. молодий спеціаліст Роман Омельчук потрапив на роботу в той самий непривітний рудий Казахський степ, де у 1950-х роках на мідних рудниках Джезказгану відбував покарання його батько. Вибір був невеликий: Сибір, Далекий Схід або Казахстан. Роман вибрав Казахстан. Хотів побути там, де був колись батько і Тарас Шевченко.
«Моє справжнє дисидентство розпочалося в Казахстані, – згадує Роман Омельчук. – Перед відправкою за призначенням я поїхав додому і випадково познайомився з лікарем Юрієм Кульчинським, з яким ми потоваришували і він дав мені список самвидаву Івана Дзюби. Книга «Інтернаціоналізм чи русифікація» упевнила мене в правильності моїх думок, поглядів і позицій. Тепер я міг проаналізувати все, що бачив у своєму житті вдома й у Харкові та зробити з цього правильні висновки. Чому в Казахські степи відправляли студентів з українськими прізвищами? Натомість ті, в кого прізвища були російські чи якоїсь іншої національності, могли навіть у тому ж Харкові залишитися».
За які гріхи Романові треба було пертися на працю туди, де відбував покарання його батько? Та з його вільнодумством на той час нічого кращого й не світило. (Його брат Володимир Омельчук, аби подалі від лихої долі, перевівся до Рівного, де на той час функціонувала філія Київського технологічного. Став гарним спеціалістом, мотався у службові відрядження по всьому Союзу).
«Всю енергетику Казахстану підняли ми, українці, – розповідає Роман Омельчук. – Мене і там в спокої не залишили. Не раз приходили з обшуком до мене в помешкання, шукаючи там заборонену літературу. Я додумався ховати самвидав у залізну трубу – бильце ліжка. Там шукати ніхто не додумався».
Одного разу провокатор попхався за мною до лазні й мене мало що не вивели звідти голого. Та, благо, провівши шмон у моїх речах, вони нічого такого, окрім рушника й білизни, не виявили».
Не раз викликали і в КДБ. «Вы такой пост высокий занимаете. Надо нам сотрудничать… Чаще нам надо встречаться». Я блазнював. «Мені над цим треба подумати». «Сколько думать будешь?» «Роки зо два…» В спину летіли гидкі нецензурні вислови. Шантажували батьком. Досьє на Юстина Омельчука у них було. Рятувало мене лиш те, що я був кваліфікованим спеціалістом, яких там бракувало. На той час працював із чеськими фахівцями, з якими виконував монтаж турбін».
У Романа Омельчука в Казахстані було багато колег по роботі й майже не було друзів. Бо друг – це той, кому можна довіритися. Таких у тому середовищі практично не було. Хоч монтував турбіни у багатьох містах: Павлодар, Єрмак, Екібастуз, Целіноград, Джезказган, Кокчетав. Гур’єв – останній об’єкт.
Хоч рідко, але іноді все ж траплялися якісь дива. Так Роман Омельчук дуже був здивований тим, що побачив у книгарні «Меч Арея» Івана Білика і зміг цю книжку купити. Книга ця в Радянському Союзі була заборонена. Дуже великий вплив справила тоді на нього ця книга. Так потроху творив собі своє середовище. Хоча рвався в Україну не менше, як колись Тарас Шевченко.
Спеціально поїхав до форту Шевченка. Туманний сірий день. Глухий забитий аул, степ. Кругом пустеля. Убогі хатинки без дахів. Профіль, що був видний здалеку й Роман Омельчук прийняв його за профіль Шевченка, виявився Ульяновим-Лєніним. Маленька скромна хатинка, де розташований музей. Вразило лиш те, що казахи знають і люблять нашого Тараса Шевченка.
Переведення на Рівненщину стало можливим лише з початком будівництва Рівненської АЕС
Відпрацював Роман Омельчук у Казахстані цілих тринадцять років. Здобув там добрий життєвий гарт і професійний досвід, починаючи роботу від звичайного майстра. Виріс на будівництві електростанцій у Казахстані до головного інженера управління. Рвався в Україну. Але оскільки спеціалістів у Казахстані завжди бракувало, повернутися було нелегко. Все ж знайшлася людина, яка допомогла. Переведення на Рівненщину стало можливим лише з початком будівництва Рівненської АЕС. Були потрібні такого рівня спеціалісти, як Омельчук.
Тож із 1978 року 35-річний Роман Омельчук працює на будівництві Рівненської, а згодом і Хмельницької АЕС на посаді старшого виконроба Західноукраїнського монтажного управління тресту «Південтеплоенергомонтаж».
На посаді начальника турбінного цеху Р. Ю. Омельчук працює до 1990 року. Що там побачив і зауважив для себе? Край глухий. Нарід замордований і нещасний. Скрізь відчутне засилля росіян. Директор Владімір Коровкін веде себе як російський барин, його «велікорусскій» шовінізм зашкалює.
Високваліфікований інженер – очільник руху за незалежну Україну
І ось цей висококваліфікований інженер, керівник високого рангу, який займає високооплачувану посаду, їздить на добротному авто, наприкінці 1980-х стає засновником того руху, який радянська влада називає націоналістичним. І це у зрусифікованому і навіть режимному місті Кузнецовськ (де скрізь засилля керівних кадрів з Росії та представників спецорганів). На початку 1989 року з Товариства української мови, яке організували Роман Омельчук з Володимиром Веремчуком, утворилася «Просвіта». А за тим і Народний Рух.
«Роман Юстинович! Ты же высококвалифицированный инженер. Ну зачем тебе этот Рух? Даю голову наотрез, что еще лет двадцать, а может и пятьдесят Рух к власти не придет…»
Такими словами привітав Романа Омельчука директор Рівненської атомної електростанції Владімір Коровкін після його повернення з І-го З’їзду Народного Руху України, який відбувся 8-10 вересня 1989 року у Києві. Та через кілька місяців рухівці пройшли до влади, посіли чільні місця і відтоді розпочалася тотальна українізація.
Без таких людей, як Роман Омельчук, котрим їхнє статусне становище давало і відповідний матеріальний ресурс, і певний рівень свободи, навряд чи могли б прості українці підняти боротьбу на той рівень, на якому Україна могла здолати спротив системи, яка для придушення протестного руху мала і силу, і ресурс. Роман Омельчук згадує, як у 2000-х роках при зустрічі зізнався в сокровенному колишній другий секретар Володимирецького райкому Яків Сиволап:
«Романе Юстиновичу, щойно ви появились на атомній (1978 р.) і зробили перший надпис українською мовою, як вже наступного дня нам був сигнал й відтоді розпочався за вами контроль…»
Про те, яким був період національного самовизначення, в якому лідером думок і очільником дій був Народний Рух України, вже чимало написано. І на шпальтах нашого видання в тому числі. Період нашого національного визвольного зриву у 1989-1991 роках був непростим. Про це можна написати не одну статтю. І навіть не одну книгу.
Був цей час важким і вирішальним. І в ньому були свої лідери. Свої герої, в перших рядах яких були і наші земляки – брати Омельчуки.
- Чехія отримує більше від українських біженців, ніж витрачає на них
Станом на кінець третього кварталу 2024 року Чехія відзначає позитивні тенденції у соціально-економічній інтеграції українських біженців, що отримали тимчасовий захист.