Єдину систему видачі пакетів допомоги для ВПО, пропонує запровадити у Рівному Сергій Павленко. Війна, яка брутально ввірвалася в життя Сергія Павленка ще у 2014 році, безповоротно поділила його життя на «до» і «після». У минулому залишився успішний бізнес, який він вів до анексії півострова в Криму та до окупації на Донбасі.
Фактично одним з останніх залишивши захоплений сепаратистами Донецьк, Сергій Павленко повернувся у Рівне, де довелося починати по суті усе спочатку. А з перших днів повномасштабного вторгнення рф, створивши згодом Благодійний фонд «Спільна мрія», став одним із перших, хто взявся допомагати переселенцям, які масово ринули з охоплених бойовими діями регіонів. Вже зараз він пропонує запровадити єдину систему видачі пакетів допомоги.
Про те, як йому, західняку, жилося на російськомовному сході, як розвивалися буремні події 2014 року в Донецьку, з чого розпочалася його волонтерська діяльність, директор БФ «Спільна мрія» Сергій Павленко розповів журналістові «Семи днів».
– Сергію Линовичу, як вам велося у Донецьку, де, як подейкують, упереджено ставляться до мешканців Західної України?
– Скажу відверто, ніякого антагонізму не те що не відчував, а навіть не спостерігав. До початку війни керував у Донецьку п’ятьма заводами великого холдингу. Будували на Донбасі ще один великий нафтопереробний завод. Для мене той час був дуже вдалим у плані успішного розвитку бізнесу. Як на мене, байдуже, звідки ти, якою мовою розмовляєш. Важливішим є те, що і як робиш. У мене працювали люди практично з усіх куточків України. Були й з Івано-Франківської, Львівської області. Ніколи в нас не виникало жодних проблем з приводу того, хто якою мовою спілкується. У суботу ми, як правило, працювали, а в неділю вони, західняки, вільно гуляли Донецьком. І ніколи не виникало ніяких проблем. Хоча це стосується центру Донецька. На околицях, на жаль, усе було по-іншому.
– Події 2014 року в Донецьку розгорталися фактично на ваших очах. Що там насправді тоді відбувалося?
– Все, що там творилося, мені відразу не сподобалося. Візьмімо таке: повертаюся ввечері з роботи – автосалон стоїть. Їду зранку на роботу – на тому місці вже все розтрощено, машин немає. Одна назва від автомагазину залишилася. Спокійно по місту неможливо було проїхати через скрізь і всюди виставлені блок-пости. Бувало, пропускали, не прискіпуючись. А могли викинути з машини й забрати все, що заманеться. Одного разу сідаю в готелі у ліфт, щоб піднятися у номер до товариша, який до мене в Донецьк приїхав, а слідом шість озброєних чеченців заходять. Вони гуляли собі з автоматами по місту і ніхто нічого їм ані слова не казав. Хіба це нормально?! Багато було такого, чого я не розумів. Як взагалі все це можна було допустити? Все те мені в голові не вкладалося. Я жив на Університетській, тому часто проїжджав повз облдержадміністрацію, яка десь за триста метрів від мого будинку розташовувалася. Щоразу дивлячись, як на шинах біля обласної адміністрації сидять якісь придурки з капюшонами на головах (їх там чоловік десять, не більше було), не переставав дивуватися: «Куди поділася влада, поліція, силовики?» Якщо лише хтось хотів би навести порядок, то це можна було за хвилин двадцять зробити. І без особливих зусиль. Словом все, що тоді відбувалося, неможливо було здоровим глуздом збагнути. Тому вирішив їхати. І виїхав з Донецька одним з останніх…
– Повномасштабне вторгнення росії стало для вас несподіванкою, чи ви відчували, що Донбасом не закінчиться?
– Торік 23 лютого, за день до повномасштабного вторгнення, до нас у гості зайшов наш приятель Олег Абатуров з дружиною. Сиділи, спілкувалися, я навіть думки не припускав, що може статися те, що сталося. Ще тоді сказав Олегові: «Ну коли вже щось почнеться, то будемо щось робити». А на ранок уже все й розпочалося. Через три дні у Народному домі був організований волонтерський штаб. Ми зустрічали людей, які виїжджали із зони бойових дій, годували їх, розселяли.
– Тобто відразу взялися за волонтерство?
– Не кажу, що нам вдалося зробити щось неймовірне. Просто зібрали знайомих хлопців, поговорили, домовилися хто і що має робити. І робили… А вже пізніше вирішили з Олегом Абатуровим налагодити харчування для переселенців. Зробили це у 1-й школі. Оскільки не по днях, а по годинах росло число людей. Серед друзів – знайомих і незнайомих, які, проживаючи за кордоном, хотіли допомогти та не знали куди й що везти, організував у Жешуві перевалочний склад. Треба віддати належне синові мого друга Олега Гуца – Андрієві, який працює у тамтешньому університеті. Без його допомоги у мене, мабуть, нічого не вийшло б. Туди, у Жешув, зі всієї Європи привозили все необхідне, а вже звідти ми доправляли гуманітарку в Україну.
– Не важко було справлятися з таким напливом переселенців, які приїздили до Рівного?
– А хто тоді зважав на втому чи труднощі? Якщо виникали якісь запитання, миттєво вирішували їх. А згодом з Департаментом соціальної політики напрацювали систему, створили електронну базу всіх переселенців. І все було нормально. Щодня ми видавали до 150 продуктових пакетів, які формували на 98 відсотків за свої кошти.
– А нині, коли вже спала напруга, чим займається БФ «Спільна мрія»?
– Продовжуємо забезпечувати внутрішньо переміщених осіб продуктовими пакетами та предметами першої необхідності. Але відійшли від принципу: всім і все. Перейшли з Департаментом соціальної політики на таку систему: коли люди приїжджають – спершу реєструються, отримують талан, з яким приходять до нас, а ми вже забезпечуємо їх першим пакетом допомоги. Там є все – продукти, предмети гігієни, товари для дітей і т. д. Вартість кожного – десь до тисячі гривень. Раніше було більше переселенців, а зараз за день у середньому звертається по 15 осіб. Оскільки працювати в благодійному фонді стало легше, багато функцій передав своїй дружині Світлані, яка, маючи туристичну фірму, наразі залишилася без роботи. А сам більше часу почав відводити бізнесу. Адже, якщо зважити на те, що на процентів 60 я все, що входить до пакетів, купую за свої гроші (інколи допомагає Олег Абатуров), то потрібні кошти. От і заробляю.
– Сергію Линовичу, з усього видно, що ресурси благодійників теж мають певну межу, тобто – не нескінченні. Який ви бачите вихід із ситуації?
– Поділюся особистим баченням. А треба, щоб воно стало ще й позицією місцевої, а то й центральної влади. На мою думку, треба, аби люди хотіли щось робити. Все дуже просто. По-перше, маємо зробити одну річ – розділити всіх людей, які приїхали в Рівне, по категоріях. Наприклад, до однієї категорії занести переселенців, котрі приїхали ще минулого року. Отож за цей час уже мали можливість десь влаштуватися чи знайти якесь зайняття. До другої – жінок з дітьми. Третю, скажімо, можуть складати інваліди. Четверту – пенсіонери 65+, яким вкрай важко знайти якусь роботу. І так далі. Відтак усіх, хто може працювати, але впродовж тривалого часу палець об палець не вдарив, щоб знайти роботу, вилучити зі списків осіб, яким видають пакет. Тепер далі. Необхідно налагодити єдину систему видачі пакетів допомоги. Адже у Рівному є деякі переселенці (і це не секрет), які перетворили свої помешкання на склади гуманітарки. Що з нею роблять, ніхто не знає. Хтось, можливо, відправляє отримані продукти на схід рідним чи знайомим, у когось вони просто псуються. Так неправильно! Ми за все це платимо свої гроші, а вони перетворюють нашу допомогу на сміття. Щоб не допустити подібних ситуацій, ми домовилися з Департаментом соціальної політики про запровадження такої «дорожньої карти». Переселенці, які зупинилися в Рівному, приходять до нас за першим пакетом гуманітарної допомоги. На зворотній стороні їхньої посвідки робимо запис: такого-то числа отримане те і те, фонд такий-то. Такі ж записи робляться при отриманні наступних пакетів. Це для того, аби не було так: прийшов до нас, через три дні пішов у якийсь інший фонд, далі в одну-другу церкву, які видають гуманітарну допомогу. Обходять всіх, і ніхто не знає, хто і що бере. А чим усе це закінчується, я вже розповідав.
Розмову вів Василь ГЕРУС