Вижити замало. Як переселенка з Харкова стала опорою для інших у Рівному

Іноді, щоб вижити, треба допомагати іншим.
У новому місті Тетяна не просто шукала опору — вона перенавчилася, почала викладати, відкрила магазин і взяла відповідальність за людей, які в ньому працюють. Каже: коли сплачуєш податки й створюєш робочі місця, з’являється відчуття ґрунту під ногами.

Після вимушеного переїзду з Харкова Тетяна Хаустова опинилася в Рівному з двома дітьми й повною невизначеністю попереду. З часом вона не лише вкорінилася в новому місті, а й стала людиною, до якої звертаються по психологічну підтримку, пораду і відчуття опори — у щоденному житті під час війни.

Для неї це ніколи не було історією про втечу чи порятунок. Радше — про вибір, який доводилося робити щодня.

Вона не вибирала між втечею і тим, щоб залишитися. Вибір був інший: зупинитися чи рухатися далі. Тетяна обрала рух – і поступово перетворила особисту травму на спосіб допомагати іншим.

Це історія жінки, яка виїхала з Харкова з валізою і двома дітьми, а в Рівному вибудувала навколо себе цілу екосистему підтримки. Вона приїхала як переселенка, а стала людиною, до якої йдуть по опору: на консультацію, на розмову, по пораду – як не розсипатися морально, коли тримаєш дітей, роботу і страх в одній руці.

Її рецепт звучить буденно: план не на рік, а на сорок хвилин. Але саме з таких коротких кроків у чужому місті й починається звичайне життя.

Коли зупинка означає смерть

Є люди, для яких зупинка – маленька смерть. Не фізична, ментальна. Тетяна Хаустова – саме така. У неї, як вона каже, «заводські налаштування» на те, що життя швидкоплинне і його не відкладають навіть на пів дня.

24 лютого 2022 року о 4:30 ці налаштування врятували їй життя і життя двох дітей. Коли Харків прокинувся від вибухів, Тетяна дала собі кілька хвилин на шок. Потім – дія.

Вона не збирала речі й не шукала валізу – прибирала підвал у багатоповерхівці, щоб було куди спуститися з дітьми.

«Страх був, адреналін був, нерозуміння, що робити далі, – згадує вона. – Але відчуття, що я не жила, – не було. Я завжди намагалася діяти, робити будь-що».

Сьогодні, майже три роки потому, Тетяна – психологиня, викладачка, підприємиця і одна з найактивніших учасниць громадської організації «Жіноча взаємоДія» у Рівному. Вона консультує людей у хронічному стресі, долучається до освітніх проєктів, підтримує самотніх літніх людей і допомагає військовим.

Але головне – вона стала прикладом того, як можна не просто вижити в новому місті, а стати його частиною. Опорою. Базою підзарядки, як вона сама це називає.

Збирати себе щодня

Перші місяці в Рівному Тетяна пам’ятає уривками. Каже, спогади поводяться дивно: ніби стирають найтемніше, щоб людина могла витримати пережите. Але навіть крізь ці провали вона точно знає – тоді було дуже важко.

Її тримала родина. Діти, які за одну ніч подорослішали на кілька років і ніби втратили право на безтурботність.

«Вони стали усвідомленими, – згадує Тетяна. – Десь зляканими, десь притихлими. Свої дитячі бажання побалуватися зникли. Залишилась якась дорослість. Можливо, це і погано, але в той момент мене підтримала саме вона».

Чоловік залишився в Харкові, і хоча між ними були сотні кілометрів, його присутність усе одно відчувалась – як невидима нитка, що не дає остаточно впасти. А ще було внутрішнє рішення, яке доводилося приймати щодня.

«Кожен день – або збирати себе докупи, або просто щезнути з цього життя. Не фізично – морально. І це найгірший варіант».

Тетяна каже: участь у житті інших стала для неї способом не розчинитися у власному страху. Допомога – моральна, психологічна, інколи матеріальна – давала сенс і точку опори, коли все навколо хиталося.

У цьому – одна з її головних формул, яку багато переселенців відчувають, але не завжди можуть назвати словами.

«Коли я допомагаю, я перестаю бути жертвою обставин, жертвою війни, жертвою переселення. Я стаю людиною змін, яка хоч трішечки впливає на те, що вважає позитивним».

Для неї це спосіб витримати день.

Точка входу в «свої»

Її вкорінення в Рівному почалося з випадкового оголошення в Telegram-каналі Марини Павлюченко, очільниці Всеукраїнського об’єднання переселенців. Захід із простою назвою «Кава». Багато жінок – переселених і місцевих.

Тетяна прийшла. І сталося те, чого вона не планувала.

«Я не знаю, що мене так підняло. Підійшла до однієї з організаторок і кажу: “Я готова допомогти провести майстер-класи”. Вона відповідає: “Окей, зараз підійдемо до Олі”. А Оля Горкавчук – голова громадської організації “Жіноча взаємоДія”».

З того моменту життя наповнилося людьми, зустрічами і маленькими спільними справами.

«Це відволікало від того, що боліло, – згадує Тетяна. – Не зменшувало і не збільшувало, просто давало можливість переключитися. І там ми спілкувалися».

Знайомства з’являлися ланцюжком – одна людина приводила іншу.

«Я щиро радію цьому, тому що місто перестало бути чужим».

Згодом вона стала частиною ГО «Жіноча взаємоДія» і поступово відчула, що таке спільнота. Поруч з’явилися люди, яким можна написати без пояснень, подзвонити без формальностей, попросити поради або просто побути разом.

«Це двосторонній рух. Не благодійність зверху вниз, а горизонтальна мережа, де кожна – і та, що підтримує, і та, що може потребувати підтримки».

Великдень для однієї бабусі

У діяльності ГО «Жіноча взаємоДія» для Тетяни немає важливих і другорядних справ. Кожну подію вона сприймає однаково – робить так, ніби це потрібно саме зараз.

«Я роблю все, як востаннє. Живи життя так, ніби це останній день», – говорить вона.

Одна великодня ініціатива запам’яталася особливо.

Напередодні свята в організації формували кошики для малозабезпечених родин і сімей із дітьми з особливими потребами. Тетяна згадує: зібралися різні жінки – зайняті, зі своїми справами й турботами, які могли б у той час готуватися до свята вдома.

«А вони всі прийшли. Вивантажували продукти, розкладали, разом формували кошики. І кожна ще з власної ініціативи щось шукала, комусь телефонувала, зверталася до спонсорів», – розповідає вона.

Потім дівчата занесли кошик самотній бабусі. Їй кілька разів пояснювали, навіщо прийшли, а вона впала на коліна і хотіла цілувати чоботи. Казала, що збиралася зустрічати Великдень із чорним хлібом і водою.

«Це я запам’ятаю на все життя, – говорить Тетяна. – І тільки заради таких моментів я не припиню брати участь у цих справах».

Тоді для неї стало очевидно: допомога не в масштабі і не в словах. Вона в одній людині, яка більше не залишиться сама. У простому жесті – у тому, що хтось прийшов.

Діти і правда війни

Тетяна працювала й з дітьми – зокрема в інклюзії. Через ГО «Жіноча взаємоДія» вона організовувала зустрічі для дітей з особливими потребами і каже: це були одні з найсильніших переживань останніх років.

«Їхня щирість, їхня відкритість… Я підходила до кожної і казала: “Боже, яка ти гарна, яка в тебе усмішка”. І вони відповідали так само щиро – просто усміхалися. У них дуже багато доброти й довіри до світу, навіть попри те, що світ не завжди добрий до них».

Війна змінила її уявлення про дитячу стійкість. Колись здавалося, що психіка дитини як пластилін – адаптується і з часом забуде. Тепер вона думає інакше.

«Цей досвід нікуди не зникає. Його треба інтегрувати в особистість із відчуттям сили – “я є, я можу, я здатен керувати своїм життям”».

Найважливіше, говорить Тетяна, – дорослий поруч. Стабільний дорослий.

«Коли дорослий спокійний – дитина теж спокійна. У мене з перших днів вторгнення не було паніки. Діти дивилися на мене. Ми говорили чесно: почалась війна, це ворог напав. Ми будемо спускатися в підвал, у нас є їжа і вода. І вони поводилися нормально».

Вона просить не лякатися, коли діти грають у війну.

«Вони грають у блокпости, у ракети. Не треба забороняти. Так діти проживають свої почуття і переходять зі стану жертви в стан того, хто діє – це підтримує психіку».

Агресії теж потрібен вихід – через рух, спорт, малювання, гру. І з дітьми потрібно говорити про те, що відбувається, чесно, але відповідно до віку.

«Бо дитяча фантазія домальовує монстрів. І вони іноді страшніші за реальність».

Поворот із науки в терапію

Тетяна Хаустова – кандидатка технічних наук. У Харкові в неї була наукова кар’єра, підприємництво і проєкти в HoReCa – робота з ресторанами, барами, кафе, гуртова й роздрібна торгівля.

Після переїзду вона вирішила змінити фах. Стати психологинею.

Чому?

«Можливо, це трохи егоїстична мета – допомога собі», – чесно зізнається Тетяна.

Під час навчання в методі позитивної психотерапії вона пройшла багато годин власної терапії, випробувала десятки вправ і підходів, перечитала гори літератури – від Юнга і Фрейда до сучасних досліджень.

«Психологія дала мені дуже багато. І я радію, коли в роботі з людиною – без підказок і без засудження – у спільному просторі довіри раптом з’являється розуміння. Інсайт».

Найбільше її вражає, як людина змінюється наприкінці консультації – навіть фізично.

«Обличчя починає світитися. Навіть якщо надворі немає сонця. З’являється полегшення, ніби щось дуже напружене нарешті відпустило. Заради цього я готова ще більше вчитися».

Сьогодні Тетяна – практикуюча психологиня. Має диплом магістра і сертифікат консультанта з позитивної психотерапії.

Вона говорить про потребу, яку відчуває в суспільстві:

«Нам потрібно відновлювати емпатію. Ми всі тепер різні: хтось не виїжджав, хтось виїхав, хтось воював, хтось ні, хтось втратив дім, а хтось купив новий. У кожного свій біль. І він має право бути. Нам треба навчитися чути один одного».

І ще – про звичку відкладати життя.

«Багато людей кажуть: “Не на часі. Колись зроблю”. А колись може й не настати. Психолог має допомагати перестати відкладати життя: будувати бізнес, народжувати дітей, садити дерева, йти з дітьми валятися в снігу, поки він випав».

Лабораторія, що народжується

Паралельно з психологічною практикою Тетяна почала викладати у Рівненському фаховому коледжі інформаційних технологій. Кандидатка технічних наук із п’ятнадцятирічним досвідом роботи в університетах Харкова тепер працює на циклі харчових технологій і ресторанної індустрії.

Для неї це більше, ніж робота.

«Можливості тут справді великі, – говорить Тетяна. – Є сільське господарство, агробізнес, які дають якісну сировину. Але її ще треба правильно переробити. І тут важливо розуміти не тільки рецепти, а процеси – що відбувається з продуктом, як змінюється його склад, як контролюється якість».

Вона вже долучилася до змін у самому коледжі – допомагала формувати перелік обладнання для майбутньої лабораторії дослідження якості харчової продукції в межах гранту.

«Приємно не просто спостерігати, а бачити, як це з’являється, і бути частиною цього», – каже вона.

Викладання для неї – ще й спосіб закріпитися в громаді.

«Я сплачую податки як підприємець і в Харківській області, і тепер у Рівненській. Тому щодня відчуваю: я потрібна тут, у громаді, яка мене прийняла. І я вдячна за це».

Двоє працівників – теж стабільність

У Рівному Тетяна відкрила магазин. Це була ще харківська мрія – простір, куди люди приходять не лише за покупками, а й за розмовою, порадою, рецептом. Вона любить готувати і знає десятки способів приготування, особливо морепродуктів.

Про сам бізнес говорить стримано – у будь-якій справі, каже, є свої «тіньові сторони». Але для неї він давно став більшим, ніж заробіток.

«Це спосіб тримати себе. У мене офіційно працюють дві людини, за яких сплачуються податки. Вони впевнені у своїй роботі, не думають щодня, чи матимуть завтра заробіток. Є ставка, нормальні умови, тепле приміщення. Можуть захворіти чи відпроситися – і це нормально. Для мене це важливо».

Колись їй здавалося, що справжня допомога – це десятки працівників. Згодом прийшло інше розуміння: навіть двоє – вже відповідальність і порядок у житті.

«Коли люди працюють, вони відчувають ґрунт під ногами. Знають, що завтра є куди йти».

Тетяна називає себе лояльним керівником. І бізнес для неї – ще один спосіб не втрачати стійкість.

«Я не маю права здатися, бо є графік, постійні клієнти і люди, які на мене розраховують. Бізнес формує внутрішній стрижень».

Опора для тих, хто тримає

Тетяна долучається до зборів і допомоги військовим. У «Жіночій взаємоДії» багато жінок живуть війною щодня – у когось чоловік чи брат на фронті, хтось постійно організовує передачі. Коли організація просить про участь, вона зазвичай поруч.

«Це справа кожного, – каже вона. – Завдяки тим хлопцям і дівчатам ми можемо зранку пити каву, працювати, відкривати бізнес і просто спати вдома».

Для неї допомога армії давно стала частиною буднів – такою ж звичною, як робота чи турбота про дітей.

Своїм дітям вона пояснює тил просто:

«Воїни тримають оборону. Вони сильні, але навіть найсильнішим треба десь поїсти й відновитися. Тил – це місце, де ми збираємо сили і передаємо їх туди, де найважче».

І додає:

«Ми відповідаємо за те, щоб ті, хто нас захищає, не виснажилися. Бо це і про них, і про нашу безпеку».

Перевантаження без вихідних

Як війна змінила роль жінки в громаді? Тетяна відповідає з власного досвіду – без однозначності.

«Стало дуже важко. Я прокидаюся і одразу розкладаю день по годинах: що зробити з десятої до одинадцятої, до дванадцятої… І там безліч справ – діти, робота, організація, люди. Це не закінчується».

Разом із навантаженням з’явилося інше відчуття – жінки стали помітнішими.

«Наче щось висвітлило те, що раніше було в тіні. У моєму оточенні багато розумних, сильних жінок, які ведуть бізнес, беруть відповідальність, працюють для громади. Тепер вони займають справді вагомі ролі. І я цим пишаюся».

Вона припускає: війна просто не залишила вибору – довелося брати більше, ніж раніше.

Але довго тримати такий темп важко.

«Іноді мені потрібно просто взяти день і нікуди не виходити. Є гостра потреба відгородитися від кількості спілкування, відповідальності, постійних рішень. Навіть пересування по місту – уже тригер».

Жести, які вкорінюють

Коли Тетяну запитують, хто в Рівному підтримав її найбільше, вона називає кілька імен: Марина Павлюченко, Ольга Горкавчук, Ганна Дмитришина, Віка. А потім додає: і всі дівчата з ГО «Жіноча взаємоДія».

«Спочатку я дивувалась, – згадує вона. – Ми ж не дружили з дитинства, не мали спільної історії. І мене вражало, що люди можуть просто бути поруч».

Іноді для неї це важливіше за будь-яку практичну допомогу.

«Коли я відкривала магазин, вони прийшли – із піснями, сміхом, побажаннями, квітами. Просто прийшли підтримати».

З таких жестів і з’являється відчуття свого місця. Не коли справляєшся сам, а коли є кому подзвонити і знати, що відповідь буде.

Компас замість паніки

Чи було страшно починати майже з нуля? Тетяна усміхається і відповідає чесно: страх нікуди не зник.

«Він і досі зі мною. Ми разом. Я живу з ним і щоразу його долаю. І це нормально».

Для неї боятися – не означає бути слабкою. Це про ясність: бачити ризики, розуміти можливі втрати й не втрачати ґрунт під ногами.

«Я не вірю, що люди можуть жити без страху, – каже вона. – А безстрашність – це вже щось небезпечне».

Якщо страх не паралізує, він навіть допомагає – змушує бути уважнішою і діяти точніше, і в роботі, і в повсякденних речах.

Вона не намагається його позбутися – просто не дозволяє йому керувати.

Пом’яте – не зламане

Наприкінці розмови Тетяна згадує притчу, яка, здається, найточніше пояснює її ставлення до життя.

Психолог на семінарі підняв угору 50-доларову купюру і запитав, хто хотів би її отримати. Руки підняли всі. Тоді він зім’яв банкноту, кинув на підлогу і наступив на неї. Вона стала брудною і пом’ятою. Але коли запитав знову, руки піднялися так само.

«Вона не втратила цінності. Що б із нею не сталося, це все одно 50 доларів».

Тетяна наводить цю історію не як урок, а як нагадування: війна, переїзд чи втрата дому можуть «пом’яти» людину, але не забрати її вартості.

«Я в це вірю. І тому роблю – усе, що для мене має значення».

Якби до неї прийшла жінка, яка щойно опинилася в новому місті і не знає, з чого почати, вона не говорила б про великі плани. Вона б заварила чай і сказала: не потрібно одразу будувати життя заново. Достатньо прожити цей день, не загубивши себе в ньому.

«Склади план хвилин на сорок. Не на рік і не на тиждень – на сорок хвилин. Щось просте: вибрати гарну чашку, купити необхідне, поставити фото родини на тумбочку».

Потім – знайти маленький маршрут: від дому до парку, до кав’ярні, до бібліотеки. Ходити ним щодня, щоб дерева і будівлі ставали знайомими, а місто потроху переставало бути чужим.

І ще – йти до людей.

«Не за гуманітаркою, а за середовищем. Шукати своїх – у центрі підтримки, у бібліотеці, серед інших. Там завжди знайдуться ті, з ким стане трохи легше. А далі підтягнеться все інше: документи, справи, побут».

Із таких сорока хвилин починається повернення до життя.

Тихі способи не зникати

Що дає Тетяні надію сьогодні? Вона каже просто: те, що завтра настане. Є свої сенси і речі, за які тримаєшся – і цього вистачає, щоб рухатися далі.

Вона згадує дідуся, який на кожне свято бажав «мирного неба». Колись це звучало звично, тепер – зовсім інакше. Колись, каже вона, ми знову говоритимемо ці слова онукам.

Після перемоги вона хоче працювати поруч із родинами військових – із людьми, які втомилися і втратили опору. Не пояснювати, як треба, а допомагати повертати внутрішню рівновагу.

Ментальне здоров’я для неї – це коли день знову помітний: коли розумієш, що з тобою відбувається, а не дієш на автоматі.

Вона уявляє невеликий кабінет і тиху розмову, в якій можна сказати більше, ніж зазвичай дозволяєш собі вголос. Каже, їй близька думка, що психотерапія – це діалог двох душ.

Свій шлях вона пояснює коротко: йти туди, де страшно, і робити те, що має значення.

Це про повернення власної цінності – навіть після втрат і переїзду, навіть коли довелося починати спочатку.

Історія Тетяни – не про подолання. Швидше про поступове збирання себе: через людей поруч, через роботу, через щоденні маленькі рішення. Іноді достатньо просто не зупинятися.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Фонду польсько-німецької співпраці в межах стипендіальної програми для журналістів. Зміст публікації є повною відповідальністю редакції «Сім днів» і не обов’язково відображає погляди Фонду.