Психотерапевтка впевнена, що багатьох треба навчати жити спочатку.
Від 24 лютого 2022 року змінилося багато чого. Через рік від початку повномасштабної війни в Україні журналісти «Української правди. Життя» розпитали психологиню Наталю Підлісну про те, як змінилися українки та українці й що треба робити, аби навіть в умовах війни жити повноцінно.
– Вже майже рік Ви працюєте з тими, хто постраждав від війни. Які зміни помітили?
– Люди дуже погано адаптуються до нових умов. У більшості спостерігається втрата когнітивних навичок – погіршилась пам’ять та увага. Є великі проблеми з відновлюваністю ресурсів. Через це наявні тотальна виснаженість і постійна втома.Усі ми зіштовхуємося з тим, що в суспільстві нині високий рівень агресії. Але також багато аутоагресії, коли люди звинувачують себе за щось, за якісь рішення. Також є ті, хто навпаки прагне бути «вищим» за інших та звинувачувати в усьому їх. Дуже багато людей, які не сплять. З цим треба щось робити й бажано на державному рівні. Відкривати клініки, навчати лікарів-сомнологів, закуповувати препарати для сну, легалізувати медичний канабіс, який допомагає працювати з цими станами… Треба впровадити якусь Національну програму сну. І не після війни, а вже зараз.
– Від літа 2022 року Ви разом з іншими психологами, психіатром та соціальною працівницею трудилися над проєктом для жінок. Чи можна сказати, що саме вони найбільше постраждали від війни?
– Я б могла спершу сказати, що це – жінки у віці. Для них найскладніше було покинути домівку, рідне місто, країну і стати тимчасово переміщеною особою. Але тепер сказати так не можу. В процесі роботи виявилось, що різною мірою постраждали всі. Не можна розкласти по категоріях та виміряти завдану шкоду. Не можна сказати, що той, хто втратив домівку, постраждав більше, ніж той, хто залишився без роботи. До нас зверталися не ті, кому добре. Травмовані не тільки жінки, у яких хтось пішов на фронт чи загинув, а навіть ті, які виглядають цілком благополучними. Наприклад, є настільки чутливі, з такою кількістю дзеркальних нейронів, що їм сняться сни про зґвалтування. Вони мають такий посттравматичний стан, ніби це відбулося в реальності. Відчувають відразу до сексу, у цілком фертильному віці відмовляються від можливості народити дитину. А інколи й від будь-яких соціальних контактів з протилежною статтю.
– Ви також консультували чоловіків. Місяці війни змінили їх: як військових, так і цивільних?
– Чоловіки, які воюють уже рік, безумовно, дуже втомлені. Але також вони бояться забуття. Їм важливо розуміти, що їх чекають, пам’ятають, цінують. Що десь там є їхнє мирне життя, поки вони тут живуть п’ятьма кілометрами, які бачать і контролюють. Багато хто помітив, що інколи спілкування з військовими зводиться до обміну фотографіями, смішними історіями та анекдотами – вони не можуть розповідати про бойові завдання чи локації. А ми не завжди знаємо, що їм сказати. Ці світлини – бажання впевнитися, що ми відбиваємося у дзеркалі. Свого роду нагадування: «Я – тут», «Я – живий», «Я – отакий». Є також страх, що це ще дуже надовго. Є відчуття, що війна у них щось відбирає, що за цей час вони нічого важливого не зможуть зробити в житті, що втрачають родини. Дехто відчуває себе покинутим і зрадженим, хоча зради у прямому сенсі, може, і не було.
Будуть люди, які прийдуть з війни, але ніколи з неї не повернуться, не адаптуються до мирного життя, шукатимуть ворогів та завжди з кимось воюватимуть.
У цивільних чоловіків (як і в жінок) накопичилось почуття провини. Від них зараз є великі очікування – бути воїнами. Проте не всі на це здатні. І от хтось картає себе за те, що він «тиловий щур» і не може воювати. Бо здоров’я не дозволяє чи діти надто малі. Чи інші причини. Хтось вболіває за те, що недостатньо волонтерить чи донатить. Хтось вважає, що мало заробляє і не здатен забезпечити родину. У когось провина за російське походження… Інколи по чоловікові й не скажеш, що у нього є те почуття провини. Але зараз у суспільстві цього дуже багато.
– А чи змінилися запити щодо психотерапії?
– Ґрунтовна індивідуальна психотерапія зараз для українців не працює. Я це бачу по своїх консультаціях і знаю від колег. Справа в тому, що пролонгований стрес, у якому ми живемо рік, дуже знизив наші когнітивні здібності. Психотерапія – це постійний аналіз. А люди зараз мають недостатньо уваги та пам’яті.
Для психотерапії треба жити стабільним життям, щоб проживати історії, які ти хочеш змінити. А це теж неможливо. Дехто не може покращити взаємини з людьми, з якими вони зовсім не спілкуються, або лише зідзвонюються здалеку.Зараз психотерапією можуть займатися ті, хто має дуже вузьке завдання. Для прикладу, доросла жінка знову почала жити зі своєю мамою і «вилізли» всі проблеми дитинства. Таке можна вирішити. Або, наприклад, діти виїхали за кордон і це породило певні страхи – з цим теж можна працювати.
У реабілітаційних центрах Рівненщини відновлюють психологічний баланс дітей
Наразі більш ефективними є психологічні групи взаємодопомоги та самопомочі. Це дієвий варіант у ситуації, коли людина не може зосередитися на індивідуальній психотерапії. Групова терапія, де багато людей мають плюс-мінус однакові проблеми і запити, закриває базову потребу в безпеці, позбавляє відчуття самотності та надає відчуття опори.
– Зараз є запит: не виживати, а повноцінно жити. Чи дійсно його можна реалізувати і що для цього варто робити?
– Ми не можемо не виживати, тому що знаходимось в умовах, коли всі колишні зв’язки та процеси порушені. Саме через це майже через рік війни люди у повній депресії. Вони відчувають порожнечу. Від того, що старий лад не працює – державний, соціальний, родинний, професійний. Змінилися міста, бізнеси, оточення… Ми можемо все починати спочатку на старому місці, а можемо переїхати і там теж починати спочатку. Що треба робити в цій ситуації? Шукати нових друзів. І спершу необхідно зізнатися собі, що друзі, які виїхали, будуть лишатися друзями на відстані. Але це зовсім інша дружба. Це варто усвідомлювати, приймати та шукати нове оточення – оновити коло знайомств. Можливо, навіть знайти нову роботу і колег, а також інших лікарів, учителів тощо.
– Пам’ятаю, як на початку війни психологи говорили з точністю до навпаки: важливо триматися за звичне, вибудовувати стабільність. Що змінилося?
– Час. Дійсно, на початку війни ми з колегами радили хапатися за звички та знайоме, бо це стабілізує. Але дуже довго це практикувати не можна, бо з часом це перестає працювати і виникає дизадаптаційна ситуація. Яскраво ми це побачили у роботі з жіночими групами. Було помітно, що жінки ще борються за старе життя, не хочуть змінюватися. Вони копирсаються у старих сценаріях. Не хочуть залишити щось позаду, змінити звички, хоча нічого з цього вже не виходить. Багатьох зараз треба навчати жити спочатку. У нас в групах було дуже багато жінок, які зараз тимчасово мешкають за кордоном. Зараз у них стан «свій серед чужих, чужий серед своїх». У них немає відчуття групи, приналежності себе до соціуму. Ці люди всюди тепер у меншості. Це жінки, відірвані від коріння.
Всі вони хочуть повернутися. Та мало хто з них розуміє, що життя, яким воно було до війни, у них не буде. Вони й тут будуть у меншості, постійно щось доводитимуть собі та іншим. Повинні будуть адаптуватися. А на це їм потрібен буде час. Чим довше триває війна, тим більше часу.
– А чи залишимося ми назавжди людьми війни, якими були наші бабусі і дідусі?
– Так, ми будемо людьми війни, бо досвід уже нікуди не дінеш. Головною подією нашого життя, хочемо ми того чи ні, буде пережита війна. Це не можна порівнювати за силою почуттів з жодною іншою мирною подією – ні з одруженням, ні з народженням дітей, кар’єрами, поїздками за кордон чи купівлею будинку. Війна перевершує все за своїм масштабом. Ми будемо завжди розповідати про війну як про дуже сильні відчуття. Це не ПТСР, не розлад, це – норма. Просто ми будемо мати такі шаблони поведінки. Будемо «жити за тих, хто загинув» і будемо повсякчас нагадувати своїм дітям і внукам, що хтось за них загинув. І коли нам хтось казатиме: «Давайте не про війну», ми будемо ображатися, бо тим самим він казатиме: «Давайте не про вас».
Ольга СИТНІК, спеціально для «Української правди. Життя»