Пережиті з початку великої війни поневіряння зараз Ірині Сумятіній видаються нічим іншим, як жахливим сном. Пройшовши по гострому лезу по суті між життям і смертю, мати двох малолітніх дітей з Маріуполя навчилася цінувати кожен дарований їй день. А подолані жінкою нелюдські випробування лише загартували, зробили її міцнішою та впевненішою.
– Народилась я у Волноваському районі, в селі Урожайному, – розпочала свою розповідь Ірина, – а з 17 років жила у Маріуполі. Там здобула першу вищу освіту, отримавши у Маріупольському державному університеті диплом журналіста. Працювала у пресцентрі «Азовсталі», в газеті «Новий азовсталець».
Втративши фактично все, що мала у рідному місті, вона зберегла головне – віру в себе. А відтак зуміла не лише доволі швидко обжитися на новому місці, а й втілити в Рівному свою давню мрію. До початку повномасштабного вторгнення росії Ірина Сумятіна 8 років працювала вихователем у дитячому садочку в Маріуполі. Жила в Східному мікрорайоні. Оскільки після того, як чоловік ще до великої війни поїхав на роботу до Польщі, стосунки з ним практично припинилися. Cама виховує двох донечок – Аліну та Вікторію – 15 і 6 років.
Аудіо версію інтерв’ю ви можете послухати в нашому подкасті.
Попри те, що робота в газеті дуже подобалася, вона змушена була залишити її через, як висловилася, сімейні обставини. Просто було важкувато поєднувати журналістські відрядження з вихованням дитини, яку народила ще під час навчання в університеті. Отож молода мама перейшла на фрілансерську роботу. А коли дочка готувалася до випускного в дитсадку, Ірина вирішила здобути ще одну освіту – психологія дошкільного виховання.
– Ця професія дозволяла більше часу приділяти сім’ї, – ділиться жінка. – Та й сама робота з дітьми приносила мені велике задоволення. Втім я і за журналістикою сумувала. Мені подобалося писати історії про людей, робочі династії. Поєднувати дві роботи було важко, але це було моєю мрією.
«Війна показала мені, що я сильна і можу практично все»
Найстрашнішою була абсолютна невідомість. Все змінилося в один день. Війна знову впритул наблизилася до Маріуполя.
– Все почалося 23 лютого, – зітхаючи, каже Ірина. – Ми виходили з дітьми на прогулянку і вже чули вибухи. Щоправда, нічого дивного в цьому не було, адже мікрорайон Східний знаходиться до лінії розмежування найближче. Його ще в 2014 році обстрілювали, були руйнування. Але все відбудували. Маріуполь став сучасним, гарним, комфортним і затишним містом. Не віриться, що це все було і вже немає… А 24 лютого адміністрація дитсадка відпустила всіх працівників з роботи. До слова, трудова книжка Ірини Сумятіної так і залишилася в дитсадку окупованого Маріуполя.
Далі почалося найстрашніше. На блок-пості, який було видно з вікон їхньої квартири, дедалі частіше лунали постріли, вибухи… Діти весь час ховались у ванній. Поступившись настирливим наполяганням рідних, Ірина все ж таки вирішила перебратися з дочками в центр міста до знайомих свого брата. Хоча вже тоді виїхати зі Східного було непросто через відсутність транспорту. Вдалося вмовити за чималу суму таксиста. І то лише завдяки тому, що йому було по дорозі. З дня на день напруга наростала. Ворог почав обстрілювати не лише східну окраїну, а все місто. Ситуація для матері з дітьми, які знайшли, було, прихисток у центрі Маріуполя, ускладнювалася тим, що вони не могли сховатися у промерзлому підвалі, бо не мали ніяких теплих речей. Адже взяли з собою по рюкзаку з мінімальним набором речей, смаколиками і документами. Однак, коли над містом з’явилися російські літаки, вони все-таки спустилися в укриття в чому були.
– До 15 березня ми знаходились у підвалі. Коли вийшли, то побачили, що довкола все вигоріло, почорніло, – згадує жінка. – А 16 березня (саме в цей день розбомбили драмтеатр) рашисти почали зачищати підвали. Спустилися і в наш. Було дуже важко морально, бо не мали ніякої інформації про те, що відбувається. Старша донька вирішила, що ми програли, якщо росіяни ходять по підвалам. Опинившись на вулиці без зв’язку, знайомих, їжі та води, Ірина прийняла рішення йти пішки подалі за місто.
Дорога крізь справжнє пекло
Жінка досі з жахом згадує, як вона з двома малолітніми дітьми вибиралася з окупованого рашистами Маріуполя. Здавалося, її враз напружений голос відтворює реальну картину: над головою – моторошне ревіння літаків, довкола – пронизливий свист куль і громоподібні вибухи снарядів і бомб.
– Дуже хотілося пити, але води не було, – каже жінка. – Ми навіть не йшли, а поспіхом перебігали від стіни до стіни, намагаючись знайти хоч якесь укриття. Дорогою я ще робила фото – намагалася документувати все, що бачу. Видно, моє журналістське єство взяло гору. Бо навіть не злякалася застережень людей, що за такі знімки мене можуть розстріляти. І не тільки за фото, а за все, що не сподобалося б рашистам у телефоні. Вже потім, будучи за кордоном, я виставила ці фото в соцмережі і підписала «Наш шлях». Хоча те, що творилося тоді в Маріуполі, могло сміливо дати фору кінострічці з найстрашнішим сюжетом.
Так, долаючи неймовірні труднощі, Ірина з дітьми вирушила пішки до Володарська, що за понад 20 кілометрів від Маріуполя. Виснажена дорогою старша дочка ледь перебирала ногами. Далося взнаки недоїдання. Адже за весь день вони з’їли по печиву, мізерний запас якого намагалися розтягти якомога на довше.
– Повз нас проїжджали машини. Кожна з них була вщент заповнена людьми, – каже жінка. – Але сталося диво: біля нас зупинилось авто, в якому сиділи тільки водій і його дружина. Вони їздили шукати свою доньку, а натомість врятували мене з дітьми. Ці добродії так і сказали: «Можливо, хтось врятує нашу доньку».
До більш-менш безпечного Запоріжжя, минувши 25 блокпостів, добралися аж 28 березня. Пощастило потрапити в «зелений коридор», яким пропускали колону із 5000 людей, з яких 1000 – діти.
Дочка заявила, що хоче бути тільки українською акторкою
А вже із Запоріжжя Ірина Сумятіна виїхала з дочками в Польщу, де прожили там, під кордоном з Німеччиною, 7 місяців. Прийняли їх добре. Польська мова давалася Ірині неважко, дітей влаштували в школу і садочок. Щоб не сидіти вдома, жінка почала шукати заняття. Спершу допомагала займатися з українськими дітьми на волонтерських засадах – їздила на велосипеді у так званий мобільний садочок, де працювала психологом. А з часом влаштувалася в школі на посаду асистента вчителя. Знову ж таки займаючись з малолітніми українцями.
– Робота дуже допомагала переключитись від надокучливих думок, – розповідає Ірина. – Я розуміла, що потрібна своїм дітям здорова. Тому по максимуму завантажувала себе роботою, щоб менше думати про жахи війни.
Втім, життя в Польщі не склалося. І не тому, що зароблених коштів вистачало фактично лише на те, щоб заплатити за житло. А через дітей. Зокрема – старшу дочку, яка дуже нудьгувала за Україною.
– Аліна була юною акторкою. У лютому вдома у неї ще була остання вистава. Невдовзі мало відбутися відкриття кіношколи, в якій вона планувала навчатися. У Польщі також знайшлися акторські курси, але там треба було добре володіти польською мовою. Однак дочка сказала, що вона не хоче бути польською акторкою, а тільки українською. Готова, мовляв, грати на руїнах Маріупольского театру, але українського.
У Рівному збулася давня мрія
Отож Ірина вирішила повертатися з дітьми в Україну. В жовтні до них приєдналась мама, яка через росію змогла виїхати з окупованого Урожайного, де до війни працювала директором школи. А в листопаді вони поїхали в Україну: мама – в Моршин, де нині працює, а Ірина Сумятіна з дочками – у Рівне.
– Я була в групі освітян Маріуполя, – каже жінка, – і мені Маріупольска міська рада запропонувала роботу вихователя в центрі підтримки «Я – Маріуполь. Рівне». Були пропозиції й в інших містах України, але у Рівному – доступніші ціни на проживання. А ще так співпало, що старша дочка, навчаючись у Польщі, вже на той час паралельно була ученицею рівненської онлайн-школи.
Рівне зустріло Ірину з дітьми сиреною.
Досі вони її ніколи не чули. А тут щойно 4 листопада затемна о 5-й ранку приїхали на автовокзал, як заревів пронизливий сигнал повітряної тривоги. Але не було ніякого страху, хоча й опинилися в темряві посеред чужого міста, де не мали жодного знайомого.
– Я ж була в Україні, – усміхаючись каже жінка, – і вірила, що з усім справлюся. Адже опинилася серед своїх, маріупольців. Та й робота мені до душі. Почала працювати вихователькою в центрі підтримки. Мені так хотілось, щоб зустрівся хтось із мого маріупольского дитсадка! І він з’явився. Це був Володя – хлопчик з моєї групи. Він упізнав мене! Це неймовірно зворушливо.
Потім, коли відбулося офіційне відкриття центру (11 листопада 2022 року), з’ясувалося, що там був потрібен фахівець для зв’язків із громадськістю. Ось тут стала в нагоді журналістська освіта Ірини Сумятіної, якій запропонували цю посаду.
– Спершу я боялась, що не зможу поєднувати роботу з дітьми і журналістську, – зізналася жінка. – Але все вийшло і тепер я займаюся двома справами, які мені подобаються. Так збулася моя давня, ще довоєнна мрія.
Рівне, зі слів Ірини, стало для неї дуже комфортним для життя містом. Воно чимось нагадує їй дитинство, яке вона провела в невеличкому селищі. Багато зелені, парків, річки та озера. Та головне, що на новому місці знайшли себе її діти. Старша донька закінчила дев’ятий клас і вже зробила перший крок до своєї мрії. Вона записалася в акторський гурток і навіть побула з Театром ляльок на гастролях. А директор Рівненського облмуздрамтеатру Володимир Петрів допомагав дівчині готуватися до вступу в коледж при Київській академії мистецтв, куди вона вже поїхала на навчання. Менша дочка, яка теж легко адаптувалася в Рівному, пішла в перший клас. «Щасливі діти – щаслива мама», – резюмує маріупольчанка.
А кілька днів тому до Ірини приїхав її батько, який після окупації пішки вибрався з рідного села, донедавна перебував у родичів на Сумщині. Тепер вони разом житимуть у Рівному. Бо у визволеному 16 серпня Урожайному не залишилося жодної вцілілої хати.
Втім ні-ні та жінка з ностальгією згадує рідне місто. Особливо не вистачає моря.
– Хочеться повернутися в український Маріуполь, – зізнається Ірина. – Звісно, ми за ним сумуємо і нам болить те, що з ним зробили окупанти. Маріуполь для мене – це тепер місце пам’яті, меморіал. Я бачила і знаю, скільки там загинуло людей і в тому числі дітей. Хочу приїхати туди і помовчати. Якщо потрібна буде моя допомога, коли відбудовуватимуть місто, то я поїду. Але зараз у Рівному я дома. Мрію про нашу Перемогу і власне житло. Щоб могли зібратися всі разом – і батьки мої, і діти, й інші родичі.
Коли стає нестерпно важко – співає
У житті Ірини було чимало випробувань, що її лише загартувало.
– Нині нерідко доводиться зустрічати людей, – каже маріупольчанка, – які дуже важко переживають труднощі. Я ж намагаюся знайти у будь-якій ситуації щось добре. В першу чергу заради своїх дітей. Коли зовсім важко, я співаю. Мене навіть почали запрошувати виступати на різноманітних заходах. І я цим надихаюсь. Якщо людям подобається мій спів і їм стає легше, то й мені кращає на душі.
Працюючи в центрі підтримки, Ірина часто спілкується зі своїми земляками, намагається допомогти слушною порадою чи обнадійливим словом.
– З власного досвіду вже знаю, що не варто просто сидіти, склавши руки, і чекати. На перших порах після 24 лютого я лягала спати і думала, що от зранку хтось прийде і допоможе нам. Чи мама, чи ще хтось зі знайомих. Але саме війна показала мені, що я сильна і можу практично все. Навіть іти під літаками, які бомблять місто. Варто згадати, хто ти є, що можеш робити доброго, когось підтримати, допомогти.
До речі, останнім часом Ірина почала писати вірші. Вірніше, перші поетичні спроби з’явилися, коли ще навчалася на факультеті журналістики. Але зараз вони інші. Думки самі складаються в рядки поезії, які вона записує. Був період, коли писала на замовлення для хлопців-військових у якості подяки і відправляла їм аудіозапис. Це неабияк надихало авторку і піднімало настрій Захисникам.
– Зараз вірші – це моя терапія. Я, можна сказати, виговорюю свій біль. Це як емоція, імпульс. Поезії народжуються, і їх треба записати відразу. Інакше забуваються. Можливо, свій досвід колись опишу в книзі.
Наталя ЯГУЩИНА
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю сайту «7 днів» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
- На Волині священнику ПЦУ повісили гранату на паркан будинку
На Волині священнику Роману Гулі на паркан приватного будинку повісили гранату. Там припускають, що це залякують прихильники московського патріархату.
