24 лютого Україна прокинулася у новій дійсності. На мирну, суверенну нашу державу підступно напала зграя скажених російських виродків, збоченців, убивць. Кожному українцю потрібно було якнайшвидше мобілізуватися, бо на кону стояло саме існування України.
Нестримне бажання до героїчного спротиву, долучитися до спільної праці задля перемоги огорнуло і мій розум. Вже наступного дня занесла в Народний дім певну суму коштів, у дві сумки спакувала ліки, їжу, одяг, пригадує рівнянка Тетяна Піар.
Від подруги дізналася, що адміністрація Рівненського театру ляльок люб’язно надала ошатний вестибюль для виготовлення маскувальних сіток. Прийшовши у цей храм мистецтва, побачила, як чоловіки і жінки – патріоти-волонтери, яких об’єднала ненависть до московських мародерів, роблять і свій скромний внесок, виготовляючи сітки для захисту наших воїнів.
Спало на думку написати про цих старанних та сумлінних трудівників, щоб про них дізналася Рівненщина. Скажу принагідно, що виготовлення ажурних кількаметрових сіток – то є таки нелегка праця. Вона під силу тільки молоді, бо зведені уверх тендітні руки часто-густо мліють від напруги та втоми. Та з цим на «відмінно» справляються Вікторія Гарбарук, Анна Шарабура, Ірина Нітовська.
– Як і вся країна, відчуваю потребу долучитися до надважливої справи: у будь-який спосіб допомагати ЗСУ здобувати перемогу. А маскувальна сітка – це збереження життів наших солдатів! Бліндажі, окопи, інженерні споруди, військова техніка, укріплення – все це надійно прикриває сітка. Вона дозволяє солдатам переміщатися окопами і між позиціями, бути непомітними для очей ворога. Цей рукотворний захист рятує від підступної снайперської кулі, – ділиться волонтерка Євгенія Мосіюк. – Оскільки через активні бойові дії на фронті постійною є потреба у маскувальних сітках, їх вручну в’яже вся Україна. Все, що може бути замаскованим, треба ховати, бо це рятує життя. Саме тому я тут разом з іншими небайдужими людьми. Наші воїни просять сітки. Вони вдячні нам і цінують нашу працю…
Щоб виготовити отой маскувальний «килим», потрібно нарізати сотні смужок із тканин, старого одягу, принесених небайдужими рівнянами. Часто від цієї одноманітної роботи у волонтерів терпнуть руки, тупляться ножиці. Але в очах Світлани Хоми, Ольги Зіневич, Івана Столярука, Василя Находи, Світлани Шнайдер, Людмили Броварської, Галини Мотової смутку не побачите.
Посеред вестибюлю стоять метрові каркаси. Старанно, з любов’ю, відганяючи втому, вплітають патріоти оті кольорові смужки в сітки, щоб через 4-5 годин віддати готові маскувальні «килими» хлопцям-волонтерам. Над тим каркасом без утоми «ворожать»: Ольга Троян, Олена Макієвська з сином Андрієм, Галина Кагарлицька, Ірина Вишневська, Ірина Столярчук, Ірина Сидорович, Олена Степанова, подружжя Еліна та Олег Давиденки із Сєвєродонецька. У цій своєрідній толоці беруть участь і переселенці з Київщини, Харківщини, Донеччини, які на собі відчули «ласку старших братів».
Щоб вселити іскорку радості, на якийсь час забути важкі випробування, завдані «путінськими посіпаками», до волонтерів приходять бандуристи, піаністи, гітаристи, співаки. Це, зокрема, Мирослава Очеретяна, Тетяна Леус, Ольга Бартосевич.
Зачаровує красою виконання високомистецька гра на фортепіано Юлії Вишницької, яка також знайшла прихисток на час воєнних дій на гостинній Рівненщині. З нетерпінням ця своєрідна волонтерська сім’я чекає й на Максима Бережнюка, котрий володіє грою на 50 народних інструментах.
Не стоїть осторонь і дружний колектив театру. Він пригощає смаколиками, в’яже сітки, кличе на дитячі вистави. То Оксана Куляниця, Анжела Симончук, Наталія Тутевич, Тамара Смикало, Ніна Богачова.
Отже, не може програти нація, яка має тисячі героїв України, цих скромних трудівників тилу.
Тетяна Піяр, просвітянка