Звідки вона взялася в їхньому селі, про те достеменно ніхто не відав. Одні балакали, що Лялька – вихованка міського дитячого будинку, сирота без роду й племені, прибилася на їхній куток у пошуках роботи. Інші стверджували, що дівчина – колишня коханка підприємця Ілька, власника барка, в якому Лялька нині працювала. Дехто теревенив про те, що нова барменша з багатої родини, але втекла від деспотичних батьків світ за очі, щоб досхочу насолодитися волею.
Як би там не було, але вже місяців зо два, як Лялька мешкала в хатині тітки Варки, що неподалік від сільського барка з поетичною назвою «Серпанок». На вигляд дівчині було не більше як двадцять років. Худенька постать, карі оченята, вибілене волосся, тугенько сплетене колосочком. І над усім цим – широка, тепла посмішка.
Невдовзі дівчина звиклася зі своїм новим становищем і почувалася досить непогано. І хоч відвідувачів у барі завжди вистачало (а з ними роботи та всіляких клопотів), Лялька утоми не відчувала. Жартувала до залицяльників, подружилася з сільськими дівчатами. Залюбки приймала запрошення завітати у вільну хвилину до тієї чи іншої подруги в гості. Теревенила безугавно на всілякі теми. Та коли мова заходила про її минуле, Лялька переводила балачку в інше русло. Ні, таки була в дівчини якась таємниця. А ось яка?..
Того вечора у барку було напівпорожньо. За вікном невтішно плакав дощ. Лялька вже вдесяте протирала серветкою й без того чисті келихи для вина. Навпроти бару загальмувало авто. Певне, хтось із заїжджих заскочить прикупити мінералки або цигарок.
Розчахнулися вхідні двері. До зали прошкував кремезний молодий чоловік. Щось в тій ході було таке до болю знайоме. Лялька раптом зойкнула. Серце дівчини здавило сталевими лещатами, у голові запаморочилось і, ніби крізь сон, вона почула.
– Нарешті я тебе знайшов.
…У хаті тітки Варки густо пахне валер’янкою. Заклопотана господиня рихтує гарячий чай. Бліда, мов смерть, Лялька ковтає терпкі сльози і, спотикаючись на словах, знову й знову перепитує:
– На-в-ві-що-о ти-и при-ї-х-хав? –
зазирає йому в очі й раптом застигає від здивування. Бо в тих очах ані граминки злоби, ні крихти жорстокості. Лиш тиха чоловіча безпорадність: як вгамувати її сльози? Дівчина замовкає. Розтирає пучками пальців борозенки сліз.
– Я не приїхав тебе карати, – Юрко знову поправляє непокірне пасмо на її голові. – Я шукав тебе довгі місяці, бо зрозумів: незважаючи на те, що трапилось, я не можу без тебе.
– Пробач, пробач мені, – Лялька впала лицем у його долоні. Гарячі сльози обпекли чоловічі руки. Цілував її голову й сам ковтав нестерпні клубочки болю.
У пам’яті ожив давній спомин. Березневий день купався в рябих калюжах на асфальті. Сірий від кіптяви машин сніг безпомічно танув від перших весняних спалахів тепла. Юрко різко загальмував навпроти кіоска. Цигарки скінчилися. Пристукнув дверцятами і почув різкий дівочий окрик:
– Але ж ти й козел! Не бачиш куди сунеш. І що мені тепер робити? – Поруч машини стояло кумедне біляве дівча. Коротенькі чобітки, джинси, благенька курточка блакитного кольору – все було заляпане брудом з-під коліс авто. – Що тепер буде? Хто отаку мокру курку прийме на роботу? – Дівча войовничо посунуло на невдаху-водія.
Отак вони й познайомилися. Молодий, успішний бізнесмен і дівчина з дитбудинку. Коли Юрко вперше привів в їхній дім Ляльку, батьки були приголомшені. Чи такої невістки бажали вони для сина? Вони ж не останні люди в місті. На Юрка всі багаті наречені заглядалися: красень, розумник. А тут – сирота казанська. Проте ніякі віщування поважних предків на хлопця не вплинули. Він кохав Ляльку. Посперечавшись черговий раз із домашніми, запропонував дівчині заміжжя. Лялька аж світилась від щастя. Нарешті в неї буде дім, сім’я. Вона марила родинним теплом… Тепер її мрії збуваються. У неї буде власна сім’я. Умре, розіб’ється в пух і прах, аби лишень все в них із Юрком було добре, аби вони завжди були разом.
Святкова вечеря з нагоди їхніх заручин завершувалася. Юрко про щось теревенив на балконі з батьком. Ганна Андріївна, майбутня свекруха, лаштувалася прибирати зі стола. Лялька взялася їй допомагати. Складала докупи брудний посуд, коли почула глузливе свекрушине: «Ну що, доню, погралися в кохання і, думаю, досить. До весілля справа не дійде». У Ляльки перехопило подих.
– За що ви мене так зневажаєте? – звела благальний погляд на Ганну Андріївну.
– Хіба сама не розумієш, що ти не пара моєму синові? І доки не пізно, цьому потрібно покласти край. Сподіваюся, ти не вагітна?
Лялька ніколи в житті не брехала. Вона ненавиділа брехню всім своїм єством. Але страх втратити найдорожче, що мала, погнав її блудливими стежками.
– Я вагітна…
– Рідна моя! – вона й не помітила, коли Юрко повернувся до кімнати. Він схопив її на руки, закружляв. Раптом спохватився.
– Господи, що я роблю?! Певне, тобі не можна.
Ганна Андріївна обм’якла, тяжко опустилася на стілець.
– Видно, таке уже нам судилося, – тільки й спромоглася видавити з себе кілька слів.
За два тижні вони зареєстрували офіційний шлюб. Юрко боявся дихати на кохану. А вона не знала, де подіти себе від сорому. Збрехала! Це ж треба: збрехала найріднішій людині. Втратила сон, апетит, змарніла. Все це Юрко пов’язував з вагітністю. Напрошувався навіть піти з нею на прийом до лікаря. Лялька відбулася жартом.
– Це жіноча консультація. Ти ж у нас поки що орієнтацію і стать не поміняв?
Йшла на прийом, а серце мало не вистрибувало з грудей.
Сивочола лікарка співчутливо поглянула на Ляльку, але слова її були безжальними.
– Мені дуже шкода, люба моя, але ви ніколи не зможете мати дітей. При такому діагнозі ніяке лікування не допоможе.
Вона довго блукала вулицями міста. На душі – сіра пустка. Очі вже втомилися від сліз. Що ж тепер буде? Її мрії, сподівання – все розпалось, як картковий будиночок. Жар-птиця вислизнула з рук. Щастя, певне, не для неї. У ту мить прийняла ще одне абсурдне рішення: вона нічого не скаже Юркові. Буде грати роль вагітної жінки щонайдовше, аби насолодитися тим примарним щастям до нестями.
Тепер вони жили окремо від батьків. Юрко старався щонайменше турбувати дружину, аби вберегти її від зайвих перевантажень. З головою поринув у свої справи. Лялька за цей час трошки поповніла і справді чимось нагадувала вагітну жінку. До того ж старалася носити одяг вільного крою, аби нікому й на думку не спало, ніби у неї щось негаразд. Вона добре розуміла, що безкінечно так продовжуватися не може. Але покласти цьому край ніяк не відважувалася. Не уявляла, як скаже правду Юркові, як назавжди піде з його життя. Ненавиділа себе за цю брехню, але щось змінити у неї не вистачало сил.
- Син Зеленського перехворів COVID-19
- Перелік ліків, респіраторів і засобів захисту в аптеках Рівненщини станом на 21 серпня
– Кохана, я гадаю, мені потрібно на трохи закинути свої справи і приділити більше часу тобі. Як-не-як через місяць пологи. – Юрко цілував холодні Ляльчині пальці. – Добре почуваєшся?
Ну ось і все, – подумала Лялька. – Мабуть, час казати правду. Далі тягти вже нікуди.
– Юрко! Я тобі хочу сказати… – вона відчувала, як помирає її душа.
Десь на столику обізвався Юрин мобільник.
– Хвилинку! – він цмокнув дружину в щічку і заходився розмовляти з кимось із знайомих.
– Чорт, ото візьми й довірся партнерам, – Юрко заходився вдягатися. – Мушу відлучитися ненадовго, у мене проблеми на роботі. Будь розумницею. Не сумуй!
– Юрко! – очі Ляльки наповнилися слізьми.
– Ну, вже розкисла. Хвилювання шкідливі для малечі. Бережи себе. Повернусь і ми договоримо.
– Я люблю тебе, – ледь-ледь усміхнулась крізь сльози.
– Я тебе теж… – Він уже прямував до дверей.
Вона майже нічого не взяла зі своїх речей. Лише старі дитбудинківські пожитки. Маленька валізка і все. На комоді – лист для Юрка. Вона ненавиділа себе за все і за цю втечу теж. Але по-іншому вчинити не могла.
Пішки добралася до автовокзалу. Сіла в першу-ліпшу маршрутку. Вечоріло. Вийшла на якійсь сільській зупинці. За мить зупинила чергове авто. Його власник назвався Ільком…
Галина ГАВРИЛОВИЧ
Постійно бути в курсі новин Вам допоможе наш Telegram