Допомагаю мамі готуватися до Святвечора.
Побачивши на сусідньому подвір’ї знайомий силует, питаю:
– А чого це тітка Вероніка не заходить до нас?
– Ой, синку, багато говорити – мало слухати…
Я так легко не заспокоююся.
– Раніше вона часто бувала.
– То раніше…
– Давай запросимо.
– Не знаю.
Коли так відповідає, значить щось маму мучить. Я добре її вивчив. Тож пробую взяти ініціативу в свої руки:
– Може, покликати?
– Як хочеш.
– А ти?
– Мені тяжко її бачити, – скривилася мама, наче голку всадила в палець. – Ми з нею побили горшки.
– За що? – запалився я.
– Уже й не пригадую.
– Сьогодні є нагода склеїти.
– Давай іншим разом.
– Іншого разу може й не бути.
Якусь мить сиджу в роздумах. У хаті тепло, пахне різдвяними стравами. Я готуюся зустрічати перших гостей. Але ще нікого немає. Тільки тітка стоїть біля хвіртки і заглядає в нашу сторону.
Довго не роздумуючи, вибігаю на вулицю.
– Тітко Вероніко!– кинувсь я до неї і повиснув на руках. – Ходіть до нас! Зараз тато з роботи прийде, родичі навідаються з Ломачинців. Скоро ж Святвечір!
Вона опустила мене на землю, щось пошукала в кишені і простягає мені.
– Бери, цукерки з Молдавії.
– Нехай і з Молдавії, аби були смачні, – відповідаю.
– Казали, що смачні, – підохочує вона.
Я задоволено облизую губи, бо кортить одразу спробувати. А тітка тримає мене за руку. Я відчуваю на своїй долоні тепло.
– Добрий ти, Колю, хлопчина, – сумовито проспівала. – Але я не піду.
– Та ви що!– зарепетував я на все подвір’я. – Мама попередила, щоб без вас не повертався.
– Невже так і сказала?– здригнулася тітка.
– Ви що, не вірите? – ніби по команді, обертаюся до неї.
– Не дуже…
Ми стоїмо один супроти одного, чекаючи розв’язки.
Я, щоб пришвидшити розмову, запитую її у лоб:
– Як ви думаєте, чого вас мати кличе?
– Не знаю, – сердечно признається мені.
– Таж горшки маєте склеювати, – жваво пояснюю тітці.
– Які ще горшки?– дивується.
– Ті, що ви з мамою розбили.
Схиливши соромливо голову, жінка довго мовчить. Певно, щось згадує…
Удвох рушаємо до хати. Мама крадькома дивиться то на мене, то на Вероніку, опускаючи очі. Остання несміливо переступає поріг, нерішуче зупиняється.
– Сідайте до столу, – припрошує нас ненька. – Пора зустрічати Святий вечір. – Почекаймо гостей, – розгублено вичавлює із себе тітка.
– Ви в мене найдорожчі гості! – несподівано голосно вигукує мама.
У Вероніки загорілися її вузенькі оченята.
Микола КРИВИЙ, член Національної спілки письменників України