Спомин обпікає болем серце вчительки з Рівного

Підпишіться на 7dniv.rv.ua у Google News! Тільки актуальні новини!

Вчителька з Рівного багато років носить біль і смуток у самотньому серці.

Написати цього листа мене спонукали спогади.

Це пов’язано з трагічною долею бабусі Ганни – рідної сестри мого діда.

А було це так. Її, 16-літню красуню, посватав парубок із сусіднього села Домашево, що розкинулося на Волині серед дубів і берізок, які шукали забуття й покори в холодах. Але як тільки запахне весною – знову оживали зеленим убранням. Тут, у скромній хатині, обсадженій бузком, мальвами, півниками, вибудовували своє родинне щастя молодята. Лелеки несли в затишне обійстя діток, а роботящі руки – хліб насущний. Їхні кровинки підростали під святочний спів маминих пісень, колядок, щедрівок, веснянок… І вбирали в себе неповторний, самобутній поліський мелос.

Та настала смутна пора. Фашист налетів на отчий край. І золотавим серпанком ранньої пори у вир воєнного лихоліття пішли чоловік, син і зять баби Ганни, щоб навіки лягти кістьми у невідомих світах… Який згусток болю, скільки гірких сліз вилито – один Всевишній знає! Єдиною втіхою, єдиною розрадою в її зраненому серці були Миколка і Володька – онуки. Та ще донечка Марійка, яка стала пізніше чи не найболючішою її раною. Оця 13-літня дівчинка з гордим слов’янським профілем, великими карими очима і з воістину українською душею стала зв’язковою славних хлопців УПА. Вірила юнка, що воскресне Україна. Бо знала, що жінці-берегині з давніх-давен відводилася особлива роль у розбудові держави.

Та дуже швидко її схопили хижувато-блискучі пазурі зайд. І почали по-звірячому катувати, намагаючись дізнатися імена повстанців, розташування криївок… Життєва стежина дівчинки, здавалося, добігала кінця. Свічечка ось-ось мала згаснути на очах у ката. Але він обрав жорстокішу кару: відміряв їй 25 років каторжних робіт, запроторивши в чужий Магадан.

Немов яскрава блискавиця, пролетіли десятки років. А я ніби зараз бачу сиві-пресиві скроні згорьованої жінки, до яких підносила в молитвах натруджені руки. Чую її благальний шепіт: «Поїду, полечу до донечки. Знайду, захищу, пригорну до свого серця голівку…». І полетіла вона на північ, до вічної мерзлоти, куди завезли сотні тисяч українців-патріотів сталінські сатрапи…

   Приєднуйтеся до спільноти 7dniv.rv.ua 
   і новини самі знайдуть вас

Прибувши через кілька місяців додому, ця худенька, зчорніла від горя жіночка розповіла:

– На побачення зі своєю кровинкою йшла пішки. Часто доводилося спати в копицях сіна, плетучи там личаки, їхати в товарняках. Незабаром побачила «новобудови» міста. Поспішала до зони виблагати дозвіл на побачення. І таки дозволили. Не чуючи ніг під собою, прибігла до п’ятиповерхівки. Бачу, як моя доня своїми маленькими ручками кладе цеглину до цеглини, вибудовуючи житло невідь-кому. Жовта пляма бризнула перед очима, самовільно схрестилися руки, і я, здається, беззвучно закричала: «Сонечко моє, Марійко!!! Це – я, твоя мама, прилинула до тебе!!!».

   Приєднуйтеся до спільноти 7dniv.rv.ua 
   і новини самі знайдуть вас

Невільниця простягла руки до неба, встигла вимовити найсвятіше слово «мама»  і впала на землю, мов підкошена. Я встигла почути пронизливо-хриплуватий голос нелюда: «Иди, бандьоровка, к своей матери!».

Підставила плече, але не врятувала молоде життя…

Довго сиділа на сирій землі, голосячи над розбитим тілом, вдивляючись і запам’ятовуючи обличчя своєї кровинки, чорне, як грудка землі…

Сама викопала могилку, опустила туди свою квітку й знову помандрувала додому, розпитуючи дорогу до Києва.

Доживала баба Ганна віку в Криму. Туди, у Ялту, були завербовані її внуки. Найменший рано помер, другий одружився в Москві. Держава не дала страдниці ані копійки пенсії, не поцікавилася її загиблими на війні рідними.

Якось мені довелося розмовляти з правнуком баби Ганни Максимом. Я запитала, чи знає він свій родовід. «Да слышал, что предки мои родились где-то на бандеровщине. Там, говорят, резали друг друга», – байдуже дивлячись у вікно, сказав хлопець.

Страшний біль пронизав моє серце. Чи дізнається він коли-небудь, як оті його пращури шанували працю, хліб на столі, рушник на стіні, мамину пісню та рідну Україну?

Заросла мохом-бур’янами стежина до Ганниної хати, завалилася криниця з журавлем, плачуть врослі в землю віконця… Рід пропав. Моторошна тривога добирається до душі. Адже доля баби Ганни – це потоптана доля України. Це обірвана нитка її історії…

Тетяна ПІЯР, вчителька-пенсіонерка,мешканка Рівного

Діліться корисною інформацією з друзями: