Спогади про Різдво з минулих років на Рівненщині розповіла просвітянка Тетяна Піяр.
“У моєму поважному віці сон тікає невідь-куди. Його місце займають спогади, що часто-густо летять у ті далекі воєнні й повоєнні роки минулого століття…”
Ще й досі бачу вирву на городі, яку залишив німецький літак. Засипаного склом хворого брата. Як вириваюсь із руки мами, бо не хочу ховатися в льох…Часто бігла в ліс, де було багато німців. Але насправді то були полонені мадяри. Один із них брав мене на руки і гірко плакав. Я, сміючись, розповідала про це мамі. Не розуміла, чому вона плаче. Одного разу вона сказала, що десь далеко, напевно, у нього є діти. Може, і наш тато десь теж в окопах плаче, якщо ще живий…
До цього часу не викину шматочок хліба. Їжу вважаю святинею, бо пам’ятаю голод і мамині опухлі ноги. Давно упокоїлась сусідка Єва, яка колись забрала в мене останні гіркі ячмінні коржики, давши мені за це ляльку.
Але, не зважаючи на труднощі, яких завжди є повний міх, селяни по-особливому готувалися до релігійних свят. Зокрема, до Різдва. Та найчастіше казали: до Коляд. Бо це була друга назва Різдвяних свят, які тривали від 7 до 21 січня.Різдво було найвеличнішим святом. Люди вірили, що в ці два тижні в оселях перебувають добрі небесні духи. У нашій оселі підготовка до дня народження Ісуса Христа розпочиналася 4 грудня, на Введення Діви Марії у Храм.
Увечері, сидячи на печі, я з братами пригадували за рік уже призабуті колядки. Вивчали нові. Мама, зовсім неграмотна, пораючись біля плити, примушувала співати за нею. Ми, діти, часто сміялися, не розуміючи етимологію деяких слів.
Довгий час я молилася за мамою так: «Мняца Сина». Вже пізніше дізналася, що то було «В ім’я Отця і Сина». Уже в передостанній тиждень я допомагала мамі виносити ткацький верстат, білити обійстя, діставати заховані горіхи, мак, сушені ягоди. Стояла вже в кутку ялинка, ми вже були в сповіді. Дуже був цікавий процес виготовлення прикрас до лісової красуні. Малювали на папері ангелів, квіти, розфарбовували чорнилом. Уже лежали на столі стрічки, вирізані з соломи. На довгу нитку мені, найменшій, дозволено було почергово нанизувати ці вироби, що ставали своєрідною гірляндою. Ялинку ставили у відро. Пісок прикривали сіном, на якому лежав посипаний сніжок із вати. А також вимальовані Ісус Христос із Дівою Марією.
Я з нетерпінням чекала з’яви на небі зірки. І брата, який ось-ось внесе Дідуха і поставить його на покуті. Вечеря була надзвичайно урочистою. Страви всі були пісні, посуд до ранку із залишками їжі не прибирали. Залишали їх померлим душам. Колядники – провісники Добра і Щастя – розпочали дійство в моєму селі на другий день свят.
Кожна родина урочисто відчиняла їм двері. Це зробив для нас і директор школи Пітун, давши кожному по кілька цукерок. За цей вчинок директора звільнили з роботи. Його місце зайняли Власенко, потім Миколюк, а школу натомість заполонили вчителі за сходу.
Жорстока боротьба із «мракобіссям» завершилася успішно. Нам нав’язували Новий рік, який селяни не шанували, російські пісні, піонерські вогники. Зникло колядування. Дітей примушували обминати церкву.До речі, наступного року моєму храму виповниться 200 років. Єдине, що не вдалося Миколюк, це знести його.
Тетяна ПІЯР, просвітянка