Степан Гнатович «розміняв» уже дев’ятий десяток літ, але намагався триматися. Один дбав про свою селянську хату, готував їжу, обробляв невеликий город і квітник. У господарстві мав десяток курей, кілька кролів і собаку Полкана.
Як не кажіть, а роки беруть своє. Одного разу чоловік зовсім-таки занедужав: скрутило поперек, що й не зігнутися, ноги та руки переставали слухатися, а серце калатало так, ніби намагалося вирватися із грудей. У такому стані господар поїхав до районної поліклініки.
– Еге, Ваш «мотор» зовсім забарахлив, – повідомив лікар після огляду. Необхідно негайно лягати в стаціонар, щоб стабілізувати тиск і вирівняти пульс.
– Не можу я лягати в лікарню, – бідкався Степан Гнатович. – На кого покину будинок, господарство? Ви припишіть ліки, крапельницю та уколи мені зробить дільнична медсестра.
Після курсу лікування чоловік почував себе краще, «піднявся на ноги». Та через три місяці недуги знову звалили його. Довелося телефонувати до сина.
– Гришо, – промовив слабким голосом. – Якщо зможеш, то приїдь з Оксаною на деякий час, бо я дуже хворий…
Григорій із дружиною приїхали через два дні. Жінка навела лад у хаті – все повимивала, повитирала, поприбирала, а з кухні доносилися пахощі свіжого борщу, смаженої картоплі, спечених пирогів. Тим часом син замінив дошки на фронтоні хліва і пофарбував їх, відремонтував ворота і хвіртку, полагодив тин. На городі поралися вдвох: вибирали картоплю, буряки, моркву, зібрали яблука й груші пізніх сортів і поклали в погріб. Оксана у вільні хвилини приходила до квітника, милувалася білими пухнастими хризантемами, різнокольоровими айстрами, жовтогарячими пелюстками нагідок і настурції, до яких підкрадалася багряна красуня – осінь.
Степан Гнатович повеселішав, настрій у нього піднявся. Так тривало цілий місяць. Та в помічників закінчувалася відпустка і вони почали збиратися додому.
– Послухайте, що я скажу, – звернувся до сина й невістки. Мої дні вже злічені, то ж чи не залишитеся ви жити разом зі мною?
Настала мовчазна пауза. Було чути, як Полкан на подвір’ї на когось загавкав. Легкий вітерець нахилив гілку вишні аж до шибки вікна. Через нього було видно, як омелюх сидів на кущі калини і дзьобав червоні плоди.
– Я, тату, залишуся з тобою і житиму тут, – відповів Григорій. А що ти на це скажеш, Оксано?
Жінка встала з-за столу й промовила:
– Вибачте за прямоту, але я не можу бути з Вами. У місті мої діти, внуки, сусіди, колеги, знайомі, там поховані наші батьки.
Наступного дня Григорій поїхав з Оксаною в місто до залізничного вокзалу, міцно обняв, поцілував і сказав:
– Дякую тобі, дорога, за все те, що ти зробила для мене, за увагу, щирість, взаєморозуміння, підтримку. Нехай щастить тобі у подальшому житті…
Через рік Степана Гнатовича не стало. Син поховав його на цвинтарі поруч із дружиною та рідними.
Григорій, уже пенсіонер, залишився сам, господарював на подвір’ї та городі. Одного вечора він завітав до сусідки Тамари, вдови, з якою колись навчався у школі. На пропозицію жити разом та погодилася і перебралася до Григорія. Вони разом обробляли дві городні ділянки, доглядали домашню живність, ділили радості й тривоги. Мир і злагода панували в сім’ї. Господар навіть почав побоюватися за себе та подругу – хоч би нічого недоброго не сталося.
І його передчуття збулися.
…В обідню пору одного дня до оселі зайшла поштарка і вручила господині великий конверт:
– Ось тут розпишися, бо повідомлення необхідно відправити назад, в Америку.
У листі Тамарина дочка Неля постійно запрошувала їх обох до США, на постійне проживання. Заокеанська тепер донька писала: … «Ви з кожним роком старієте, здоров’я не добавляється, сили поступово зменшуються. Як вам прожити на мізерну пенсію, обробляти город, за що купувати ліки? У нас з чоловіком є хороша робота, нормальна зарплата. Двоє дітей здобувають освіту. Живемо у своєму двоповерховому будинку, в якому вісім кімнат. Маємо невеликий парк з газонами, квітниками, деревами, кущами, басейном. Нас ви не обтяжите, тож доживете тут свій вік…».
Тамара дочитала листа і подивилася на Григорія світлими, лагідними очима.
– Давай поїдемо туди удвох, – вимовила вона. – Надіюсь, що там нам буде краще.
Господар хвилину помовчав, потім опустив голову вниз і сказав:
– Спасибі тобі й дочці за запрошення, сердечність, доброту. Ти їдь до Нелі, це твоя материнська кровинка. А я залишаюся тут і проживу стільки, скільки призначив Бог. Адже тут мої корені, батьківщина, тут знаходиться прах моїх предків. Тож хочу, щоб і мене поховали тут, на своїй рідній землі…
В обох із очей по щоках котилися гіркі сльози – сльози прощання й довічної розлуки…
Іван ВАСИЛЕНКО