Найбажаніша мандрівка рівненського пенсіонера Федора Оверчука ще попереду за його словами.
Рівнянин Федір Оверчук, вийшовши на пенсію, об’їздив чимало країн Європи. Побував у Бельгії, Голландії, Іспанії, Данії, Італії, Норвегії, Польщі, Португалії, Угорщині, Франції, Швейцарії та Швеції. З кожної повернувся з незабутніми враженнями. Втім досі не здійснив своєї заповітної мрії – пройтися стежками Еллади, про яку марив з дитинства, начитавшись історій з грецької міфології.
– Федоре Івановичу, звідки у вас такий ненаситний потяг до мандрівок?
– З дитинства, в якому зароджуються найзаповітніші мрії. У свій час моя мама, Євдокія Федорівна, отримувала журнал «Україна». В журналі була вміщена стаття про подорожі «сильних світу цього». Зокрема, вояж в Європу вдови президента США Гаррі Трумена. Це саме той президент, який розбомбив Хіросіму і Нагасакі у серпні 1945-го.
Мене тоді здивувало, що президентська вдова подорожувала за державний кошт та ще й з прислугою. А в СРСР тільки партійні чиновники могли це собі дозволити, а простий люд… Тільки після розпаду СРСР.
З дитинства мене цікавило античне мистецтво, неповторні шедеври епохи Відродження, а також архітектура того періоду. Оскільки єврокультура пішла з Греції, то я ще школярем роздумував про цю країну.
– З яких країн почали свої мандри?
– Перші мої подорожі, як більшості тогочасних співвітчизників, були до Санкт-Петербурга та Москви. Місто на Неві манило мене тим, що його звели на кістках українців. Тобто збудував його не Петро І, як подає російська пропаганда, а саме український люд, серед якого було чимало козаків. До того ж не приховуватиму, що мене неабияк цікавило і цікавить мистецтво. Тому я міг годинами блукати залами Ермітажу, упиваючись мистецькими шедеврами. А в Москву їздив насамперед для того, щоб поблукати залами Третьяковської галереї. Кілька разів побував на Кавказі. Мені дуже сподобалася Грузія.
– Коли ж уперше поїхали в закордонне турне?
– Вже вийшовши на пенсію. Працював на «Азоті». Це було в жовтні 2011 року, коли я купив туристичний тур до Франції. Так здійснив одну зі своїх мрій – побувати в Луврі. Незабутнє враження залишила по собі «Джоконда» Леонардо да Вінчі. Відверто кажучи, портрет Мони Лізи виявився не таким, яким він мені уявлявся. Значно меншим, але однаково якимось містичним. Біля нього завжди найбільше людей збирається. Шкода, що через скупе освітлення не вдався знімок цієї легендарної картини – на той час ще не було телефонів з такими фотоапаратами, як зараз.
Втім приємних вражень набагато більше, адже на свої очі побачив те, про що можна було лише мріяти. Побував у соборі Паризької Богоматері. У шкільні роки я зачитувався романом Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері», а 1966 року, в клубі села Рясники тодішнього Гощанського району, вперше побачив широкоформатний фільм «Собор Паризької Богоматері». Він мені настільки запав у душу, що я згодом купив собі цей запис і нерідко навіть нині переглядаю.
Зрештою, чого вартий Версальський палац Людовика ХІV, Ейфелева вежа. А хіба не диво побувати у невеликому старому соборі Реймса, де у 1051 році відбулося вінчання та коронування королеви Франції Анни Ярославни і Генріха!
– Федоре Івановичу, а яка з мандрівок стала найбільш пам’ятною?
– Та для мене всі вони незабутні та неповторні. Бо судилося відвідати унікальні місця, які стали свідками історії сучасного людства. Мені пощастило побувати на могилі Леонардо да Вінчі та на місці спалення легендарної Жанни д’Арк. Відвідав Ватикан, Рим та Швейцарію. Іспанію та Португалію. Побував у Нюрнберзі – батьківщині Альбрехта Дюрера. Це місто відкриє безліч секретів – тут винайшли кишеньковий годинник і перший глобус, звідси рушив перший потяг.
У Мюнхені на Марієнплац бачив годинник з фігурками – люди звіряють час і чекають на вихід казкових персон. У Мюнхенській картинній галереї споглядав знамениту картину «Полювання на левів», репродукція якої запам’яталася з журналу «Україна» в юнацтві…
– А як же Греція?
– Планував поїздку на Балкани на 2020 рік. Та втрутився ковід, а потім – рашистська агресія…
Але це вже не завада туди заглянути. Перемога за Україною та демократичним співтовариством неминуча. Виженемо окупанта, а тоді пакуватиму валізу в мандрівку, про яку мрію з дитинства.
Світлана ПІКУЛА