…Вилітаю! Поспіхом замикаю хатні двері. То вже пізніше, з-посеред дороги, мене переслідуватиме звична думка: а раптом не замкнула?
Ловлю новими (за ціною авансу) чоботами ще не протоптану стежку до хвіртки. Хвіртка хутко торкає мене холодом і неохоче випускає на засніжену вулицю.
Біжи, біжи. Але згадай, що пише улюблена Галина Вдовиченко у романі «Пів яблука»: «Твоя маршрутка, жінко, наступна. Не дозволяй собі в ранкові панічні хвилини карикатурно метушитися – і побачиш, що нічого страшного не станеться. А якщо станеться, то це буде доленосне спізнення, початок нового життя».
А ви теж починаєте нове життя з наступного понеділка?
«Пів яблука» – на полиці, а я – на вулиці.
Біжу засніженою дорогою. В одній руці – пакет із учнівськими зошитами. Не перевірила, але їх присутність біля ліжка в спальні гріла душу.
У другій – жіноча сумка, у якій є все: від крейди й помади до торбинки із флешками й ліками.
Отже, руки зайняті. Голова теж: із понеділка курси. А як уроки? Хто замінить? Коли писати контрольні?
За плечима – ні, не крила…
За плечима – невидимий наплічник із років, досвіду, думок, гризот, тривог, страхів, із «треба» і «мушу». Одне слово, набутих у пустелі українських реформ компетенцій.
Не лукавитиму, є і добре в тому наплічнику: статус дитини (слава Богу, ще маю), дружини нещасного вчительчиного чоловіка, мами обділених любов’ю вчительських дітей, шаленої домогосподарки, кухаря, «учительки, мікрорайону нашого жительки», агента змін…
Немає тільки обіцяних чотирьох тисяч доларів.
Біжу! За мною пливе улюблений «Gucci Cuity» і запах… гарячих млинців. Сьогодні встигла своїм насмажити. І собі взяла кілька. Головне – не забути з’їсти і не принести назад додому.
Біжу! Зустрічаю дорогою сусідку Христину. «У садочок?» «А куди ж, Маріє Іванівно?» – молода жінка тягне за руку насупленого малюка.
Згадую, як носила своїх – і перед собою, і на баранах, і на санчатах везла… Коли то було… І Христину я вчила. Але її кличний відмінок – то тільки для мене. Через рік-два вона вже приведе свого малого до школи…
Згадую учорашню розмову з дочкою: «Ти ж казала, мамо, що на цей раз без підборів куплятимеш, бо ноги болять. Але як учителька і без підборів? У школу ще не пустять». Сміємося. Не ображаюся…
Збавляю темп. По нагрітому лобі пробігає ранковий вітерець: ніби ж і тихо надворі… Моя мама, перепитуючи, чи холодно на вулиці, завжди дивується, коли я кажу, що не знаю.
Не знаю, бо біжу. Ловлю ранкову собачу перекличку, шум заведеного мотора, дзвіночки далеких дитячих голосів, відповідаю на зустрічне «добридень» (примірте на себе – півсела чи півмістечка учнів і батьків), а в думки проситься ще щось. Що?..
Так, зупинись, учителько! Подивися, яка зима навколо! А в тебе ні одної світлини у Фейсбуці!
Кидаю свої торби, дістаю телефон і роблю селфі на фоні засніженої ялинки! Чи що там у вас по дорозі? Увечері це фото закину на свою сторінку і до нього улюблені рядки із Богдана Томенчука: «Стоїть така натхненна білизна. Любім. Дивімось, але не зурочмо!»
Любімо! Своїх рідних, школу, роботу, учнів, батьківську землю, рідну мову! І себе теж, дорогі вчительки! І щоб нас ніхто не зурочив на роботі. Бо раптом нова реформа, а ми потомлені.
І щоби за плечима не наплічник із роками, а крила!!!
П. С.: Мотивуючу фотозону для учасників освітнього процесу побачила в коридорі Рівненського НВК 12. Усе просто: треба лише стати під крила!
Мирослава ЖОВТАН