Три роки тому мій товариш поховав маму в селі. Батько залишився сам. До сина в місто переїхати не захотів.
Краще, мовляв, йому в рідних стінах, серед друзів-знайомих, з городом своїм, чистою водою, курми та собакою. Дід ще міг себе доглянути, пенсію мав непогану, казав, що все у нього добре. Але без дружини засумував. Почав хворіти і зліг через півтора року. Ще півроку протримався чоловік і забрався на той світ.
- Україна отримає 1,2 млрд євро фінансової допомоги від ЄС
- ПрАТ „Рівнеобленерго” буде проводити планові ремонтні роботи 24 липня
Поховали його, як і годиться, біля покійної дружини. Минув з того часу рік. Син на дві хати вже не міг розриватися. Вирішив продати родинне обійстя. Знайшовся покупець, пройшли всі нотаріальні процедури. Вже мали через тиждень покупці вселятися в хату, аж тут внучці померлого приснився сон. Снилося, ніби вона ще маленька, а дідусь із нею грається м’ячиком. І кудись цей м’ячик закотився. Вона його шукає, а він показує, щоб ішла до хліва, до правого дальнього кутка, що там треба шукати. Розповіла про цей сон онука своєму батькові на другий день. Сиділи думали, що б то означало. А в обід зібралися та й поїхали в село. Обійшли хату, підійшли до хліва, відкрили двері – нічого дивного. Хіба що стояла в тому кутку встромлена в землю штикова лопата.
От моєму товаришу й спало на думку покопати там тією лопатою. Почав далі від кутка і помаленьку наближався до самої стіни. Аж раптом лопата на щось натрапила. Розпорпали землю, а там – якийсь згорток. Розмотали і побачили скляну літрову банку, закатану кришкою для консервації. В банці, акуратно загорнуті в папір, лежали гроші. Перекладені по тисячі, як роблять старі люди. Нарахували дев’ять тисяч. А на папері – число і підпис покійного дідуся.
– Тато собі на пам’ятник зібрав, – сказав своїй дочці мій товариш, – Царство йому Небесне.
Мені доводилось читати подібні історії. Завжди ставився до цього скептично. Думав, що то все вигадки. Але моєму товаришеві не можу не повірити, бо він людина правдива. Тепер ходжу і думаю собі, що все не так просто у цьому світі. Що ми багато чого не знаємо і не звертаємо уваги на знаки долі. А хто його знає, що то за знаки? Може, й біди було б менше, коли б навчилися їх розпізнавати.
Наші покійні родичі на тому світі дивляться, певно, на нас, переживають, намагаються попередити чи застерегти про щось.
І виходить, що знаходять спосіб. Треба тільки його помітити.
Дмитро ВЕНГЕР
Постійно бути в курсі новин вам допоможе Telegram-канал газети «7 днів»