Леся Крижановська викладає суспільні дисципліни в Рівненському кооперативному коледжі вже майже півстоліття. За цей час через її аудиторії пройшли сотні студентів – і 18 з них віддали життя за Україну. Як навчати молодь під час війни? Що таке денаціоналізація і чому викрадені діти стають новітніми яничарами? Про гідність як головну цінність, арттерапію для воїнів і мрії студентів, які втратили рідних на фронті – у матеріалі кореспондентки Інни Омелянчук.
Життєве кредо педагога
У класі тихо, коли викладачка суспільних дисциплін Леся Крижановська вимовляє просту, але вагому фразу: «Моє улюблене слово – гідність». Це не просто відповідь на запитання, а її життєве кредо, перевірене роками. За плечима вчительки – майже півстоліття педагогічного стажу, тисячі уроків і сотні учнів, яким вона прищеплювала найважливіші цінності. Її заняття виходять далеко за межі підручника: в розмовах зі студентами звучать історичні паралелі, болючі приклади сьогодення й заклик берегти головне – внутрішню силу людини, що називається гідністю.
Урок про сім’ю та українські цінності
Напросилася на її заняття з громадянської освіти в групі вчорашніх дев’ятикласників – 15-літніх хлопців і дівчат. Йшлося про сім’ю в її найрізноманітніших аспектах: це і мала соціальна група, й частина суспільства, що дотримується його норм та цінностей. Власне, вони беруть початок із сімейних: тих, що передаються з молоком матері й культивуються змалку. Ось чому відповідь на багато складних життєвих питань розвитку суспільства лежить у площині традиційної української родини: де поважають старших, де плекають наші традиції та звичаї, де з покоління в покоління передають незгасний вогник любові до України.
Історичні паралелі: від яничарів до викрадених дітей
– Османська імперія формувала своє регулярне військо з яничарів – переважно молодих християн, що жили на завойованих землях. Вони становили основу регулярного війська цієї імперії з ХІУ до ХІХ століття: ми це бачимо у фільмі «Величне століття. Роксолана». Нині ж росія перетворює викрадених українських дітей на новітніх яничарів на європейському просторі. Це не вкладається в наших головах, але, на жаль, це гірка правда. Офіційно підтверджена цифра викрадених дітей – 20 тисяч. Але їх насправді більше! І якщо в сім’ї не закладені фундаментальні цінності, таких аморфних людей легко перетворити на «будівельний матеріал» для імперії зла. Ми ж чули, як дівчина з Маріуполя дякує путіну, який убив майже всю її родину… Ось що означає жити без цінностей, сформованих у родині, та, власне, й без любові до рідної землі, – проводить актуальну паралель Леся Крижановська.
Коли за партами сидять діти фронтовиків
Аудиторія вмить поринає в тишу. Згодом довідуюся, що лише в цій групі четверо хлопців і дівчат, чиї рідні на фронті або ж зникли безвісти… У кожного з них – своя історія, своя життєва сповідь, своя молитва.
– Моє завдання – не лише підібрати ключі до кожного серця, – зрозуміти і розділити їхній душевний стан: підтримати, коли плачуть, і порадіти, коли радіють. І водночас не переступити оту хитку межу в спілкуванні, не зачепити гідності ще зовсім юної людини, яка вже має поважний статус студента, – мудро розставляє акценти пані Леся.
Денаціоналізація: коли горять книги
Вона з подивом виявила: першокурсники не розуміють, що таке денаціоналізація, – в школі їм цього не розказали. Пояснює: це коли горять українські книги на окупованих територіях, коли руйнують наші культурні пам’ятки та музеї, забороняють рідну мову… Тобто – перетворюють нас на покірну сіру масу, якій байдуже, «під ким» жити.
У цей момент мені приходить на пам’ять меморіал у центрі Берліна – біла кімната з порожніми книжковими полицями в підземному просторі під склом. 10 травня 1933-го нацисти показово спалили 25 тисяч книг начебто «антинімецького спрямування». «Там, де спалюють книги, згодом спалюють і людей», – написав відомий поет і мислитель Генріх Гейне, твори якого також потрапили в те полум’я. На жаль, він не помилився. А сутність нацизму, як бачимо, не змінилася й через століття.
Життєва місія: від арттерапії до пам’яті про героїв
Тим часом Леся Крижановська озвучує домашнє завдання – написати твір на тему: «Як я хочу реалізувати себе в житті?». Зауважує: війна змінила молоде покоління, психіка якого вразлива й реагує на її виклики по-особливому. Але дітей вона сприймає і любить такими, як вони є: і це, мабуть, головне правило справжнього мудрого вчителя. Бо нав’язувати їм своє бачення світу – це дорога в нікуди. А ось зробити щось корисне разом із ними, – вірна стежина до юних сердець.
Тому з перших днів великої війни зі студентами поїхали до обласного госпіталю ветеранів. Накупили мольбертів, фарб, – і разом із захисниками поринули в арттерапію. А тоді запросили їх на зустрічі в стінах коледжу, – вони були особливими: бо живого спілкування не замінити жодним онлайном. Ні, це навіть не робота, – життєва місія викладача суспільних дисциплін, від якого на етапі формування особистості так багато залежить! Чимало добрих справ для ЗСУ реалізували разом із колегою Наталією Волошиною – мамою першого рівнянина Ігоря Волошина, який поклав молоде життя на вівтар нашої свободи в 2014-му. На жаль, материнське серце не витримало розлуки з сином уже нинішньої весни…
18 героїв Рівненського кооперативного
А Рівненський кооперативний щодня вписує свою неповторну сторінку в новітню історію України: часто, на жаль, найдорожчим – життями випускників різних років. Уже 18 відважних героїв відлетіли на небо задля того, щоб нові студенти прийшли до «альма-матер». Практично кожного з них вчила Леся Крижановська: як і сьогодні, разом шукали відповідь на екзистенційне питання – що робить нас людьми? Говорили про життєві цінності та орієнтири. І про Україну. Тож коли настав цей зловісний час, їх головною професією став захист Вітчизни від ворога. Вчителька щиро пишається Такими учнями.
На початку навчального року вона побачила, як ридала студентка перед імпровізованим стендом із фотографіями загиблих випускників. Підійшла, підтримала, заспокоїла. З таких моментів складається тепер наше щоденне життя. Але, каже, ми не маємо права на відчай: бути сильними, тримати отой незламний національний стрижень, – це наш шлях до збереження державності. Бо нова Україна народжується тут і сьогодні. З гірких сліз і безмежної любові.
Мрії студентів: про гідність і майбутнє
Тому в суспільства немає іншого шляху, ніж учитися все своє життя: тільки тоді буде розвиток нашої омріяної України. Інакше нас чекають застій і деградація.
Здається, студенти це добре усвідомлюють. Чудове свідчення – рядки з їхніх творів: пригадуєте, завдання на тему «Як я хочу реалізувати себе в житті?». «Хочу навчитися бути сильною, витривалою, – але водночас доброю і справедливою. Бо справжня гідність полягає не в тому, щоб мати більше за інших, а в тому, щоб залишатися чесною та людяною. Хочу реалізувати себе в житті не лише через престижну роботу чи матеріальні досягнення, а передусім через духовний розвиток, любов до рідних і добрі справи. Тільки так можна відчути справжнє щастя і зрозуміти, що твоє життя має сенс», – написала Сабріна Осипова.
«Я мрію мати свою мережу ресторанів по всьому світу. Проте, концепції ще не розробила. Цією справою загорілася, коли почала готувати вдома, для рідних. Це приносило мені задоволення, особливо, коли подавала страви та сервірувала стіл. Побудувати кар’єру хочу сама, а от удосконалювати її з кимось, хто буде розуміти мене», – розмірковує Марта Карпач. Нехай збудуться ці високі мрії!
А це – рядки з твору Ірини Вербицької: «Вірю, що кожна людина сама творить своє життя. Тому прагну йти вперед і впевнено досягати мети».
Виходить, зерна любові та добра, якими Леся Крижановська вже понад 46 років засіває дитячі душі, дають добірні сходи. І це – найвища винагорода за її нелегку, але таку потрібну працю на освітянській ниві.
Інна ОМЕЛЯНЧУК
Читайте також: Жінка, яка сіє зерна змін у серця людей