Від рядового солдата до майора. Такий шлях пройшла у Збройних силах України колишня вчителька української мови Тетяна Камерістова. Її приклад наслідувала старша донька Анастасія – вона також офіцер Збройних Сил України.
Also available in English: Ukrainian language teacher became a major in the Armed Forces of Ukraine
«Мавка» – така, якою насправді є
Тетяна Камерістова мала всі можливості стати однією із кращих педагогинь Рівненщини. Закінчила школу зі срібною медаллю, здобула омріяну спеціальність вчителя української мови в Рівненському державному педагогічному інституті. Декілька років викладала в ліцеї. Але неочікувано для багатьох у 2007 році підписала контракт зі Збройними силами України.
«Я починала військову кар’єру солдатом, взявши позивний «Мавка», – говорить Тетяна Адамівна. – Тоді мало жінок служило в армії, адже це була в основному саме чоловіча робота. Але з кожним роком в ЗСУ жінок стає все більше. Серед них багато бойових медикинь, зв’язківців, кухарів, фахівців інших спеціальностей. Їх цінують».
У Міністерстві оборони України повідомили, що станом на 2024 рік понад 62 тисячі жінок працюють і служать у ЗСУ. Серед них близько 5 тисяч беруть участь у бойових діях.
«Я дуже любила українську мову»
«Середню школу №6 міста Рівне закінчила зі срібною медаллю, – розповідає пані Тетяна. – Я дуже любила українську мову. В 9-11 класах навіть викладала цей предмет для своїх однолітків. Мріяла працювати вчителем. Реалізувала свою мрію, вступивши до Рівненського державного педагогічного інституту. Правда, не відразу. Як «медалістка» мала право на здачу лише одного екзамену. Треба було написати твір, звісно ж я написала його у віршах. Поставили мені за цей твір трійку, бо сказали: «Списала!». Це вже потому я взнала. У той рік вступало до цього закладу багато медалістів. Треба було когось «зрізати»».
Але не в характері Тетяни здаватися. Успішно склавши іспити з усіх чотирьох предметів, знайшла в цьому інституті і своє місце під сонцем. Після його закінчення викладала декілька років в ліцеї. Але на той час так склалися життєві обставини, що вимушена була розрахуватися із навчального закладу та піти у зовсім іншу структуру – Державну службу охорони.
Переломним для Тетяни Камерістової став 2007 рік – підписала контракт зі Збройними силами України.
У 2015 році вона пройшла Курси перепідготовки та підвищення кваліфікації при Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «Організація морально-психологічного забезпечення військ (сил)». Група, в яку вона потрапила, на 90 відсотків складалася із учасників бойових дій. І саме там отримала своє перше офіцерське звання «молодший лейтенант».
Так почався етап військової кар’єри на посаді заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення на одному із полігонів ЗСУ.
В АТО побувала двічі
Перший раз Тетяна Камерістова поїхала до зони проведення АТО у червні 2015 року. «Ми вели облік особового складу, виписували усілякі довідки, видавали відповідні накази – продовжує пані Тетяна. – Коли росія захопила Крим і почала наступ на сході, наші військові частини спішно відправлялися на фронт, отож не завжди були накази, списки військового складу. Хтось вибував зі строю, отримував поранення чи звільнявся з армії за станом здоров’я. Чимало з них не мали жодного статусу та підтверджуючих документів. Тому дуже важливо було, щоб був налагоджений чіткий облік наших захисників».
Але невдовзі виникли проблеми зі здоров’ям. Травма. На війні це трапляється… Довелося повертатися назад до Рівного.
«Я тривалий час «витягувала» своє здоров’я, – продовжує моя співрозмовниця. – Знову в райони проведення Операції Об’єднаних Сил повернулася в 2019 році вже у якості начальника однієї із груп об’єднаного центру цивільно-військового співробітництва «Краматорськ».
Отам справді було цікаво. Здобула колосальний досвід, який витягнув назовні мої кращі риси.
Що таке цивільно-військове співробітництво? Це – місток між цивільними та військовими. Як живуть цивільні люди в зоні бойових дій, які у них є проблеми? Ми, військові, намагалися втримати цих людей «на плаву». При потребі, займалися їх евакуацією. Допомагали усім необхідним для влаштування життя.
Більшість місцевих жителів зустрічали нас з радістю: «Дівчата приїхали!». Ми ділилися з ними своїми продуктами, доставляли усе необхідне. Одного разу привезли бабусі питну воду, вона розплакалася і почала цілувати нам руки.
Досі перед моїми очима стара хата, всередині якої льох. Відкриваєш ляду і спускаєшся до нього по драбинці. Тут дитяче ліжечко, поруч дитячий горщик. Так маленькі українці ховалися від обстрілів. Хіба ж таке можна забути?!
Дві історії, які дуже вразили
Розповім ще дві історії, які мене дуже вразили. Ми приїхали у Слов’янськ, щоб купити на базарі вироби із глини місцевого заводу. Йшли по ньому, спілкувалися українською мовою. Зупинилися біля жіночки віку моєї мами, що продавала зелень. Бачимо – плаче! «Хто вас образив?» – запитуємо. А вона розчулено відповідає: «Я чую українську мову! Дівчата, говоріть зі мною рідною мовою!».
У Краматорську, почувши, що ми спілкуємося українською мовою, до нас звернулася дівчина: «Я хоть послушаю родную речь!». У мене мурашки побігли по шкірі. Усвідомлюєш: тут багато наших людей, які люблять Україну. Тут є острівець українства; і я в цьому краї виконую місію недарма.
Це надихало, стан – коли ти собою пишалася. Ти це робиш заради людей! Допомагаючи їм, відкриваєш у собі найкращі якості. Відчувала гордість за себе і за державу.
Два світогляди українських дітей, яких роз’єднала війна
Звичайно, були і такі, які не уявляли свого життя без «русского мира» та мріяли повернутись у минулу епоху. Ми ще одну важливу місію там виконували – для дітей свята організовували. Так, я – офіцер, посадова особа, але з дітьми повинна бути ніжною, лагідною, доброю. Поринала з ними в дитинство – включалася в гру, стрибала, запускала мильні бульбашки. Це просто заворожувало.
Завжди перед поїздкою до будь-якого населеного пункту телефонували до голови військової адміністрації чи голови селищної територіальної громади: «Скільки у вас є діток?» чи «Скільки людей похилого віку?». Зібравши інформацію, готували для них продукти, для малечі – солодощі.
Завжди, перед поїздкою до будь-якого населеного пункту телефонували до голови військової адміністрації чи голови селищної територіальної громади: «Скільки у вас є діток?» чи «Скільки людей похилого віку?». Зібравши інформацію, готували для них продукти, для малечі – солодощі.
А ще був випадок, який теж чомусь запам’ятався. Зайцеве Бахмутського району – великий населений пункт, дуже розтягнутий. Його можна було умовно поділити тоді на кілька частин: проросійський, нейтральний і український. Ми сюди приїхали 2 червня 2019 року, для того щоб хоч на трішки зробити діткам свято, адже напередодні був Міжнародний день захисту дітей. Тоді до нас прийшли діти із іншої сторони. Цікавимося: «Де ваші батьки?». «Вони – там (показують у бік окупаційних військ), воюють проти ваших бандерівців!». Що тут можна сказати? Страшно, коли у головах дітей таке мислення.
Ми привезли їм солодощі. Вони так зверхньо: «Це не буду, це теж не буду брати! Відкривай ящик, буду сам вибирати!». Така їх зухвала поведінка і невихованість мене шокувала.
Приїжджаємо в іншу частину – Майорське, що межує з окупованою Горлівкою. Тут зовсім інша розмова, дітки чекають від тебе будь-якого подарунку. І щоразу дякували за будь-який прояв уваги до них. Це піднімало нам настрій, що діти тебе хочуть бачити, з тобою хочуть спілкуватися, що ти не така як всі – бо у військовій формі! І, власне, саме тоді я побачила два світогляди українських дітей, яких роз’єднала війна.
Під час цієї ротації я відкрила в собі нові риси, адже зрозуміла, що треба жити для людей, але не на шкоду собі. Чим більше ти відаєш себе людям, ти більше з’являється у тобі сил.
Вийшла за ворота церкви і розридалася
Під час цієї ротації я відкрила в собі нові риси, адже зрозуміла, що треба жити для людей, але не на шкоду собі. Чим більше ти віддаєш себе людям, тим більше з’являється в тобі сил».
«Після ООС, відчуваючи в тому велику потребу, – веде далі пані Тетяна, – звернулася до священнослужителя одного з рівненських храмів: «Допоможіть, хочу від вас отримати пораду!». Він, на жаль, мені тоді відмовив, мовляв, прийдеш наступного разу.
Я вийшла за ворота церкви, не плакала, а ридала. Адже розуміла, що безвихідь штовхає до непоправного… Єдине, що тоді мене врятувало від поганого вчинку – мої донечки. Звісно, більше до цього священника не пішла.
Я до того, що зараз багато військових повертаються з війни, їм треба душевна, психологічна підтримка. І церква якраз має бути щоденно відкритою для цієї категорії людей».
За добу проходило до 10 тисяч людей
…Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну… Тетяна Камерістова – начальниця прес-служби Рівненського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
«Я і мої колеги тоді півроку жили у ТЦКСП, – продовжує Тетяна Адамівна. – Адже за добу через нас проходило до 10 тисяч людей! Їх треба було забезпечити водою та харчуванням, гігієнічними засобами тощо.
Цілодобово для них небайдужі рівняни, серед яких було багато віруючих, готували чай, каву, бутерброди. У мене телефон не замовкав. Наприклад, дзвонили з Гощі: «Скільки вам привезти ковбаси?». «Не знаю! Везіть скільки можете!».
Запитували: «Вам треба маскувальна тканина на вікна? Привеземо!», «Вам треба морозильна камера? Організуємо без проблем!». Приїжджали машини з варениками, пирогами. Ми відразу ці продукти пакували в автобуси, які вирушали на фронт.
У таких стресових ситуаціях відкривалися кращі риси українців. Тоді наші співвітчизники згуртувалися в один потужний кулак».
«Я – дівчина вогонь!»
«Я – дівчина-вогонь! – ділиться особистим пані Тетяна. – По життю спалахую занадто швидко. Особливо це було характерно після повернення із районів проведення АТО/ООС. Зараз стала стриманішою, більш поміркованою. Я можу бути твердою, як метал, а можу бути ніжною і доброю.
Так, війна мене змінила. Перш за все, я ненавиджу брехню. Не терплю, коли мене обманюють. Я завжди відверта, не приховую ніколи нічого. Якщо біле – значить біле, якщо чорне – значить чорне. Однак, якщо побачу, що це буде на шкоду людям, то, звісно ж, можу відійти від власних принципів. Коли правда занадто болюча, я можу її просто недоказати. Бо маю гіркий життєвий досвід.
Вона завжди пливе проти течії
Останнім часом від багатьох чоловіків чуєш: «А як зробити так, щоб мене не мобілізували?». Огидно це слухати! Я – жінка, я свідомо пішла захищати свою державу. Пішла захищати її і моя старша донька. Чи у мене не боліло серце, коли вона ходила десь там під кулями?! Я, коли почалося повномасштабне вторгнення, за тих півроку і взагалі забула, як пахне моя маленька донечка.
Всі бояться смерті. Коли була на війні, також замислювалася на цими речами. Але знала: мій обов’язок – захищати державу.
Не скажу, що я – якась там героїня. Аж ніяк! Але я зробила свій усвідомлений вибір – захищати Україну! Кожен має долучитися до здобуття нами Перемоги. Не можеш воювати – допомагай армії грошима, спорядженням. Сплачуй чесно податки, не отримуй гроші в конвертах. Бо цим ти граєш на руку ворогові».
І воїн, і лірик
Тетяна Камерістова – військова за покликанням. У душі вона – лірик. Поезія займає особливе місце в її житті. Недарма позивний «Мавка», адже його вона взяла із «Лісової пісні» Лесі Українки. Цю поетесу просто обожнює. Ще у школі на сцені грала Мавку. «Зараз дехто цим іменем мене дразнить, – посміхається моя співрозмовниця. – Але я не ображаюся. А гордо з цим позивним іду далі по життю».
Про Тетяну Камерістову, як про поетесу, широкому загалу стало відомо порівняно недавно, коли вона дебютувала зі збіркою «Така як Є. Сповідь між рядками».
Це – сповідь про людські почуття, взаємини, природу, війну та Україну у вогні. А ось у другій поетичній книзі «Крила, обпалені війною», яка ще пахне друкарською фарбою, переважає громадянська лірика.
Друга збірка поезій присвячена бойовим медикам з 3-го батальйону 117-ої механізованої бригади. Тут служать її друзі-земляки. «Вони, – зазначає жінка, – близькі мені по силі духу та силі волі. Вони – мої земляки. Адже більшість з них з моєї малої бАтьківщини».
У другій поетичній збірці вміщено малюнки доньок Тетяни Адамівни. Молодша 6-річна Софійка «під керівництвом» старшої Насті малювала малюночки мамі в 2015 році, а потому і в 2019 році.
Вони для неї – обереги. «Це – ті речі, які мене вберегли на війні, які мене бережуть досі, – говорить жінка. – Звісно ж, частина віршів присвячена моїм донечкам».
У другій поетичній збірці вміщено малюнки доньок Тетяни Адамівни. Молодша 6-річна Софійка «під керівництвом» старшої Насті малювала малюночки мамі в 2015 році, а потому і в 2019 році. Вони для неї – обереги.
«Це – ті речі, які мене вберегли на війні, які мене бережуть досі, – говорить жінка. – Звісно ж, частина віршів присвячена моїм донечкам».
Вірші Тетяни
У Тетяни Камерістової загострене почуття на виклики сьогодення, на втрати у війні кращих представників нації:
…Бачиш, Дмитре, народ весь з тобою!
Кожен з нас ціпеніє від жалю й скорбот.
Спочивай там, на небі, наш новітній герою.
Легендарний Да Вінчі, як і весь наш народ!
Як воїн, як поетеса вона звертається із закликом до всього світу:
Тут люди! Люди! Світе, схаменися!
Кров просякнула кожен вже куток.
Чи ж ти осліп?! О, світе, відгукнися
І розмотай поволі цей клубок!
Чому мовчиш, коли в крові Чернігів?
І де є ти, коли шпиталь бомблять?
Щось забагато, світе, знаєш, збігів.
Твої ж бо діти не в підвалах сплять.
І не голосить матір ще над сином,
Й вдова-дівчина коси ще не рве…
Й могили не затягує полином,
Як і будинки, де ніхто вже не живе…
Твої міста і села не паплюжать,
В твоїх театрах смерть не сіє жах.
І літаки твої не тому служать,
І по спині не ходить дикий страх.
Тут люди! Люди! Тут жили мільйони!
Наш дім, наш сад і школа - наше все!
Розколоті, валяються он дзвони,
І з храму звук молитви не несе…
А ми тут є! Були! І точно будем!
Свою свободу вирвемо й тепер!
Та більш нічого ми вже не забудем!
Ти чуєш, світе, як було це дотепер!
Оптимістичним акордом звучить вірш «А Перемозі бути!»
А Перемозі бути! Нашій Перемозі!
І прийде час, коли навік зітхнемо ми.
Коли не плакатимем більше у знемозі,
Дітей від смерті прикриваючи грудьми.
Настане день, коли вже відгримлять тривоги.
Коли з небес не литиметься смерть.
Коли додому приведуть усі дороги
Й життя завертить ніжну круговерть.
Прийде той день, коли всі будуть поруч,
І по Тисині кача більш не попливе.
Ми будуватимемо знов життя власноруч,
І все розквітне навкруги та оживе.
Настане день - лиш варто зачекати!
Господь додасть терпіння нам і сил.
До болю й боротьби нам не звикати,
І не родивсь іще, хто обітне наш розмах крил.
А Перемозі бути! Вірте, браття!
Нам шлях один показує нам Бог!
У нас в душі горить палке багаття,
Яке веде лише до Перемог!
Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ
Читайте також: Загиблий рівнянин був одним з кращих Вовків Да Вінчі
- 19 вересня у Рівному попрощаються із Захисником Сергієм Малухіним
Сергій Малухін народився 9 липня 1981 року в місті Міас Челябінської області російської федерації. Саме там велика родина, яка виховувала п’ятьох діток, прожила до 11-річчя хлопчика, а за тим повернулася в Україну. Тут Сергій закінчив місцеву школу у селі Синів…