Психологиня Лана Приступлюк розповіла про психологічну допомогу. Рівнянка називає себе насамперед українкою. «Ідентичність для мене найважливіше, – каже вона. – Я принципово не розмовляю і не читаю російською мовою. Цього не робила і до повномасштабного вторгнення ворога в Україну.
Пані Лана гарно розмовляє солов’їною мовою й англійською. Ця красива жінка звалила на свої тендітні плечі багато справ. Вона – психологиня, психотерапевтка, волонтерка, мотанкарка, донорка, а ще – прекрасна мама 6-річної донечки Ярини та чотирирічного Дем’яна, якого усиновили цього року.
Англійську мову опанувала самостійно
Лана Приступлюк закінчила школу №2, затим для неї рідною альма-матер став Рівненський гуманітарний університет, в якому здобула дві вищі освіти – спочатку культурологині, потім психологині. До цих професій згодом додалася ще одна – викладачка англійської мови.
«Я ніколи не думала, що буду викладати англійську мову, – говорить пані Лана. – Казала собі: ні, це точно не моє! У школі подруги подарували мені книгу улюбленого письменника Стівена Кінга. Я читала твір українською мовою, потім – англійською. І зрозуміла, що в мене мало знань. Почала вивчати англійську мову самостійно, пішла на курси. Коли досягла гарного рівня в її опануванні, до мене почали звертатися люди: «Давай і нас навчи!». Я зрозуміла, що на цьому можна заробляти – почала працювати на себе як репетитор англійської мови. Я люблю цю мову. Але не буду розмовляти англійською без потреби. Російською принципово не спілкуюся».
Звідки в Лани Приступлюк позиція щирої українки? Якщо досліджувати генеалогічне дерево її родини, то натрапляємо на цікаві факти. Виявляється, прадід по маминій лінії Стасюк служив в УПА, як і бабусин брат.
Пропозицію відвезти доньку за кордон відкинула
Після повномасштабного вторгнення ситуація була хаотична. Хтось намагався виїхати за кордон, хтось вичікував, що буде далі, не знав, що робити. Лана Приступлюк уже 25 лютого 2022 року стояла в черзі до Рівненського обласного центру служби крові.
«Я розуміла, що моя група крові – перша мінус – потрібна всім, – говорить моя співрозмовниця. – Це був стресовий період. Було незрозуміло: що, де, як? Мені радили: «Подумай, може краще тобі відвезти доньку за кордон?». Я цю пропозицію відразу відкинула; розуміла, що тут у мене батьки, тут мені жити. З Рівного багато моїх друзів, знайомих пішли воювати.
Спочатку почала з друзями плести сітки для військових, разом шукали інші способи, як їм допомагати. У березні приєдналася до проєкту «Співдія діти». Почала активно працювати з дітьми переселенців, які приїхали до нас з територій, де велися активні бойові дії. Спілкуватися з ними було дуже тяжко. Бо діти війни пережили неймовірні стреси. У це тяжко повірити, але факти свідчать: 14-річні дівчатка були згвалтовані окупантами. Вела психологічні розмови з дітьми і дорослими на різних локаціях нашого міста – всюди, де вони проживали. Вислуховуючи страшні розповіді, не могла прийти до тями.
Приходила з волонтерства, треба було включатися в домашню роботу, але не могла зліпити всі пазли докупи.
У команду волонтерів увійшли жінки, які могли щось запропонувати. Це Тетяна Кравчук, Ольга Ігнатьєва, Вікторія Герасим’як, Тетяна Олейнікова (двічі переселенка), Олександра Поціпух та інші. Ми створили своє коло. Підставляли плече іншим і самих себе підтримували.
Хоча скажу відверто: волонтери за тривалий період війни «вигорають», їм теж потрібна підтримка.
Згодом почали активно співпрацювати з БФ «Руєвит-Україна», який очолює Ірина Шаульська.
Я відкрила рахунок у банку, свої реквізити перекидаю друзям, знайомим. Друзі, відповідно, розширюють це коло. Перекидають на рахунок кошти і військові, які отримують «бойові».
30 жовтня цього року передали чергове авто, яке доставили з Фінляндії, для моїх друзів, що воюють на Покровському напрямку. Ми збирали на нього кошти протягом трьох місяців. Назбирали 150 тисяч гривень. Але цього було недостатньо. Більшу частину покрив БФ «Руєвит-Україна».
Одну позицію закриваємо, з’являється друга. Зараз, приміром, розпочали збирати кошти на РЕБ, який дуже потрібен на фронті».
У темні часи добре видно світлих людей
«Є такий гарний вислів: «У темні часи добре видно світлих людей», – продовжує пані Лана. – Тобто у цей складний час ми бачимо, хто є хто.
Так сталося, що з багатьма людьми, з якими спілкувалася до повномасштабної війни, припинила будь-які контакти. Я категорична українка. Іншого для мене не існує. Моя категоричність не збіглася з їхніми поглядами на життя.
Натомість зустрілася з людьми, близькими мені по духу, патріотизму, з якими взагалі раніше не була знайома. Одна з них – Вікторія Герасим’як, нині моя кума. Мені пощастило, що на своєму життєвому шляху зустріла Максима Сухана. Це людина з великої літери. Він щодня робить максимум для нашої перемоги: переганяє автівки з-за кордону (має право на виїзд), ремонтує їх, ріже сітки тощо.
На жаль, війна продовжується. Отож треба діяти. І якби мені сказали: «Дістань планету!», я це зробила б! Я маю одного друга, військового. Через нього багато захисників виходить на зв’язок зі мною. Він каже: «Якщо щось кому треба – звертайтеся до Лани»! Але, зазначу, волонтерство, це праця не однієї людини. Це завжди кооперація. За волонтером стоїть багато людей. Я є людина, яка все це організовує.
Авто, яке приганяють із-за кордону, ще ремонтують, фарбують. Хлопці, які цим займаються, доводять транспортний засіб до кондиції за помірними цінами. Моє завдання – зібрати кошти і розрахуватися.
Ми відправляємо військове спорядження, техніку конкретному військовослужбовцю. Бо, чесно кажучи, якщо відправляти замовлення на військову частину, то не завжди дійде до адресата.
«Нам всім треба психологічна допомога»
«Я зараз даю приватні уроки, консультації як психологиня, – говорить моя співрозмовниця. – Серед моїх клієнтів є військові. Але наразі буду говорити за всіх людей, які перебувають у війні. Нам усім треба психологічна допомога. Бо нині живемо в постійному стресі, на гормонах, адреналіні. Після війни буде ще страшніше…
Я дуже живу війною. У мене таке враження, що перекотилася в цю сторону. З військовими нелегко спілкуватися. Я не була на фронті. Отож є багато питань на кшталт: «Як можете мені допомогти, коли ви не були на фронті?». Скажу так: якби була там, на війні, я не могла б допомогти. Тому що мала б аналогічний травматичний досвід і не могла б надати такої підтримки, яку можу запропонувати тут. Моє завдання – швидко повернути військових до цивільного життя. На фронті психологи мають інше призначення – робити так, щоб військові виконували свої завдання».
Стала майстринею-мотанкаркою завдяки бабусі
З чого почалося захоплення мотанкою? Лана Приступлюк каже, що зацікавленість до виготовлення оберега української культури прищепила їй бабуся. Саме вона навчила її мотати ляльку. «Мені тоді було 26 років, ходила вагітною, – пригадує жінка. – Я сіла за стіл і мої руки зробили ляльку. Після цього пішло мотанкарство.
До повномасштабного вторгнення я проводила майстер-класи для всіх охочих у «Гончаренко центрі», продавала ляльки-мотанки.
У травні 2022 року ми провели в парку «Лебединка» потужний захід з виготовлення янгелів-оберегів для наших військових. До цього рукотворного процесу долучилося багато охочих. Ми тоді передали нашим захисникам 500 кишенькових ляльок-мотанок.
Під час війни я скооперувалася з викладачем Рівненського гуманітарного університету Сергієм Виткановим. На базі цього закладу проводили майстер-класи з мотанкарства, а вироби відправляли на благодійні ярмарки – в Канаду, Польщу, Португалію, Фінляндію, Англію. Я, крім ляльок, виготовляла також іграшки, свічки.
За наші вироби платили по 10, 20, 50 доларів або євро не тільки українці, які живуть у цих країнах, а й етнічні канадійці, етнічні фіни тощо. Хоча вони іноземці, але українці в душі. Бо дуже вболівають за нашу державу. За виручені кошти ми купляли ліки, різні фільтри, гуманітарку, багато інших речей.
В Україні ми також продавали ляльки-мотанки. Але за меншою ціною. Бо українці фінансово виснажені війною.
За моїми підрахунками, вже організувала більше 100 благодійних майстер-класів. Матеріали, тканину до ляльок закупляю за власні кошти. Згодом рівняни почали мені приносити цілі пакети тканини. Почався взаємообмін».
Здаючи кров, врятувала багато життів
Психологиня Лана Приступлюк регулярно здає кров, і цим пишається.
«Це спонукає мене вести здоровий спосіб життя, – продовжує співрозмовниця. – Для жінок рекомендується здавати кров не більше 4 разів на рік. За період з 25 лютого 2022 року по вересень 2024 року здала кров уже 12 разів. Одна доза може врятувати три життя!
Потреба у крові дуже велика. Рівненський обласний центр служби крові постійно отримує замовлення на доставку крові на схід, для онкохворих тощо.
Так склалося, що цього року мій дідусь потрапив у лікарню, йому потрібна була кров. Я тоді ще більше перейнялася цією проблемою. Тому закликаю тих, хто важить більше 50 кг – ставайте донорами! Ви врятуєте життя багатьох людей».
«Дем’янчик став нашим синочком»
«Вступаючи у шлюб, ми планували мати двоє своїх дітей, а третю – всиновити, – говорить пані Лана. – Але життя склалося по-іншому. У нас росте наше спільне щастячко – 6-річна донечка Ярина.
У листопаді 2021 року ми почали збирати документи на усиновлення. Повномасштабне вторгнення на певний час зупинило цей процес.
Коли я та чоловік приїхали знайомитися з хлопчиком Дем’яном, він взяв мене за руку і сказав: «Мама!». Я не могла стримати сліз. У липні цього року Дем’янчик, якому скоро буде 4 роки, став нашим синочком».
Подружжя доповнює одне одного
Сергій Приступлюк – приватний підприємець. А ще він люблячий чоловік, прекрасний батько для своїх дітей. За словами його дружини, Сергій не просто опікується дітьми, він дає впевненість, що в «тилу» все гаразд; його колосальна підтримка, віра в мене, в те, що я роблю, надихає, надає сил. Без його піклування, турботи, любові не могла б здійснити стільки корисних справ.
«Коли бачу, що моя допомога приносить людям радість, що вони щасливі, я розцвітаю, – підсумовує розмову психологиня Лана Приступлюк. – Це круто!».
Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ
Читайте також: У Дубенському чоловічому монастирі новий іконостас