«Будинок ветеранів» перетворився у ветеранський простір у Рівному. Тут знаходять підтримку й допомогу тисячі людей. Сюди їдуть за досвідом. Про його керівницю Вікторію Шинкаренко можна писати книги і знімати фільми.
Вона відома волонтерка, засновниця громадського об’єднання «Допомога армії Рівне» («ДАР»), ветеранка російсько-української війни, членкиня Ради ветеранів при Міністерстві у справах ветеранів України, директорка комунального закладу «Будинок ветеранів» Рівненської міської ради.
Also available in English: A strong-willed woman with a general’s character
Вольова жінка з генеральським характером
Взяти інтерв’ю у Вікторії Степанівни виявилося непросто. Щодня десятки відвідувачів, постійно телефонують з різних куточків України – представники офіційних органів, медичних закладів, військовослужбовці, родичі загиблих, волонтери, спонсори. Хтось просить у терміновому порядку виділити військове спорядження, комусь треба довідка для підтвердження про поранення; приходять з проханням знайти безвісти зниклого на війні чоловіка, сина чи брата тощо.
Такий напружений графік роботи витримає далеко не кожен. Так, це робота не для слабкодухих. Тут не можна втиснутися в робочий графік з 8 до 17 години.
Сама їздила за кермом, забирала поранених і «двохсотих»
– Війна для мене почалася в 2014 році. Тоді одним із наших завдань був пошук турнікетів (джгутів) по всьому світу, – говорить пані Вікторія. – Я самостійно їздила на Схід – доставляла автомобілі, в тому числі швидкої допомоги. Виникали різні ситуації. Так, під час однієї з поїздок у січні 2015 року наші військові потрапили в напівоточення. У бою 11 чоловік отримали поранення, з них троє перебували в тяжкому стані. Так склалося, що медиків не вистачало. Довелося мені надавати хлопцям медичну допомогу. На щастя, вижили всі.
– Невдовзі Ви прийняли рішення підписати контракт зі Збройними силами?
– Так, я прийняла це рішення самостійно. Рідним сказала: «Для вас нічого не зміниться. Як мене вдома не було, так і не буде. Ви вже звикли до того, що я раніше часто їздила на Схід». Я підписала контракт із 130-м окремим розвідувальним батальйоном, яким ми раніше опікувалися. Волонтерський автомобіль переобладнали під реанімобіль. Сама їздила за кермом, забирала поранених і «двохсотих». Згодом влилася в 44 артилерійську бригаду. Потім мене перевели в 54 окремий розвідбатальйон, в якому прослужила до 2018 року.
Багатьом посадовцям «виїдала» мізки
– Пані Вікторіє, саме Ви були ініціатором створення Будинку ветеранів?
– Задум створити його виник на межі 2014-2015 років. Я тоді багатьом посадовцям «виїдала» мізки: «Він має бути!». Через наш волонтерський склад, який знаходився тоді на вулиці Князя Володимира, проходило тисячі військових або членів їхніх родин. Кожному треба було допомогти, кожного треба було вислухати. Знаходили наш номер телефону і молоді хлопці, які воювали на сході: «Ми тут їдемо на БТРі. Ми прорвалися! Ха-ха!». Питаю одного з них: «Скільки ж тобі років?». «Скоро буде 23!». Про це запитували й мене. А коли дізнавалися, що 35, відразу переходили на ви. У розмові зі мною вони виливали душу, чесно зізнавалися про свої страхи. Матерям, дружинам, сестрам вони не могли про все розповісти.
Часто відповідала на дзвінки до третьої години ночі
Мріючи про створення Будинку ветеранів, я почала цікавитися, як це відбувається в США. Чоловік моєї знайомої був кадровим офіцером, деякий час перебував у цій країні. Отож я отримала від нього цінну інформацію про ветеранський рух в Америці. Там є клуби ветеранів, де, крім них, ніхто немає права зайти. За зачиненими дверима тебе не тільки вислухають, а й зрозуміють. Бо з тобою розмовляють за принципом «рівний – рівному».
До створення Будинку ветеранів ми йшли довго. Коли звільнилася у 2018 році з армії, знову прийшла до міського голови: «Нам потрібен ветеранський простір! Бо кількість ветеранів збільшується!». Врешті-решт нам виділили приміщення на вулиці Любомира Гузара – страшенно занедбане. Обсяг робіт у приміщенні на 220 квадратних метрів був величезний. Ми почали його приводити до пуття силами волонтерів, військових, рідних загиблих воїнів. Дуже допомогла з ремонтом, а також умеблюванням приміщення ГО «Рівне разом». Встановили лічильник для світла, автономне опалення. Тепер маємо хороший офіс.
У той час почала формуватися коаліція ветеранських просторів. До цього все було на громадських засадах. «Будинок ветеранів» перетворився у ветеранський простір у Рівному.
Щоденна робота без часового графіка
– З повномасштабним вторгненням росії в Україну стало зрозуміло, що будинки ветеранів мають взяти на себе ще більшу відповідальність з надання допомоги нашим захисникам, чи не так?
– Повномасштабна війна, яку розпочала росія проти України, не була схожа на ту, яка тривала раніше, скажімо, в 2015-2016 роках. Вона набагато вразливіша, страшніша. Тоді не використовували авіацію. Між іншим, я ще за півроку до нападу росії написала пост, що війна неминуча! Тоді багато людей мені порадили не панікувати. Про неминучість війни почали частіше говорили між собою і наші військові. Усе тривожнішою ставала ситуація на російсько-українському кордоні, куди наш північний сусід стягував величезну кількість техніки і військових.
Читайте також: Вчителька української мови стала майором ЗСУ
З початку повномасштабного вторгнення зі своїми однодумцями з громадського та медичного сектору задіяли 4 автівки реанімобілів. Завдяки їм вдалося вивезти поранених і цивільних тоді ще з тимчасово окупованої Київщини. Нині залишився один реанімобіль, який перевозить поранених між шпиталями. Інші – на фронті.
Нині основний напрям нашої роботи – психологічна, юридична допомога, соціальний супровід. Тут не можна працювати за графіком: прийшов на 8 годину, пішов додому о 17 годині. Треба рішення приймати цілодобово, бо у нас війна!
Ми виготовляємо дрони, евакуюємо полеглих Героїв «На щиті», здійснюємо медичний супровід поранених тощо.
Мобільна група виїжджає в громади
При Будинку ветеранів працює мобільна група, яка виїжджає в громади. Адже «Будинок ветеранів» перетворився у ветеранський простір. Зазвичай це юрист, психолог і соціальний працівник. Ми отримали автомобіль для цих поїздок завдяки «Простору можливостей». «Укрнафті» та «Коаліції ветеранських просторів».
Ми хоч і міський заклад, але коли до нас звертаються з області чи навіть з інших регіонів, ми не відмовляємо. Бо не ділимо військових на чужих і своїх.
Наш комунальний заклад підписав меморандум про співпрацю з Державною службою з надзвичайних ситуацій. Ми набираємо людей на медичні курси, а їхні кваліфіковані інструктори проводять навчання. Як правило, набираємо в групу 10-12 осіб. Охочих пройти заняття не багато. Ажіотаж виникає тоді, коли відбуваються масовані обстріли по цивільних об’єктах у мирних містах.
Комунікаційний майданчик створився завдяки десятирічній співпраці з військовими
Окремо хочу сказати про спонсорську допомогу. Ми щиро вдячні за підтримку фонду «Відродження». Велику допомогу надає українська діаспора, яка проживає в США. Зокрема, група активістів «Літуни» з Сан-Франциско закупляє медикаменти та гуманітарку. Потужною є волонтерська група «Янголи милосердя», яка створена українською громадою в Португалії. Щиро вдячні нашим землякам, які проживають в Англії. Приміром, нещодавно на нашу адресу надійшли індивідуальні посилки з тепловізорами, оптикою та іншими приладами від наших друзів зі США.
Завдяки десятирічній співпраці з військовими в мене нині великий комунікаційний майданчик. Тримаю зв’язки з багатьма військовими, державними органами, медичними закладами. Це дає можливість мобільно, швидко вирішувати проблемні питання.
Ветеранські простори відіграють велику роль в умовах війни. І це визнає влада на всіх рівнях. Приємно констатувати, що до нашого закладу приїжджали делегації з Вараша, Чернігова, з інших регіонів. Цікавилися, як ми працюємо з ветеранами, з рідними загиблих воїнів, які пропали безвісти. Ми самі нещодавно виїжджали в Гощу – розповідали про наш досвід.
«Ветерани мають не під нас підлаштовуватися, а ми їм повинні дати все»
– Ви входите до складу Ради ветеранів при Міністерстві у справах ветеранів України. Чи можна сказати, що цей орган ефективний, вирішує нагальні питання?
– Певний час Міністерство у справах ветеранів було абсолютно недієвим. Але ветерани самі зуміли самоорганізуватися. Нині в Україні є потужне об’єднання коаліції «Простір можливостей». Воно включає в себе 26 осередків. Нам треба нині масштабуватися, тобто збільшувати кількість осередків по всій Україні. Нещодавно Кабмін затвердив кейс-менеджера ветеранів.
Створено координаційний штаб, який очолює віцепрем’єр-міністр Ірина Верещук. Вона реально впливає на вирішення актуальних питань. Якщо раніше твоє питання могло загубитися в якомусь міністерстві, то зараз про таке не скажеш. Бо на нараді в координаційному штабі присутні всі міністерства.
Ми маємо зробити багато для ветеранів. Адже війна триває, їх кількість зростає. Суспільство має бути готовим до того, що приблизно 30 відсотків населення буде відноситися до ветеранської спільноти. Тому зараз навчаємо людей комунікації з військовими: як дякувати, як надавати психологічну допомогу, що є тригером.
Ветерани мають не під нас підлаштовуватися, а ми їм повинні дати все необхідне для полегшення життя – працевлаштувати, допомогти відкрити свій бізнес тощо. Є вже великі корпорації, серед них «Укрнафта», де готують мапи робочих місць у першу чергу для ветеранів, інвалідів.
Для нас цінний досвід США. У цій країні Міністерство у справах ветеранів – друге за фінансуванням після Міністерства оборони. Перший крок уже зроблено – створено Український ветеранський фонд.
«Про нас знає весь світ»
– З вашої ініціативи започатковано арттерапію, виставку картин, які вже побачили в багатьох країнах світу. Розкажіть і про це нашим читачам.
–- Я маю дипломи з відзнакою трьох навчальних закладів – юристки, художниці та психологині. Проєкт арттерапія, висловлюючись образно, є нашим «дитям». За 6 років ми провели 272 заняття з арттерапії, поранені захисники й захисниці, матері та дружини загиблих воїнів зцілювалися чи розвантажували себе малюванням. Арттерпія – один із видів психологічного розвантаження. Кожна картина – це не просто малюнок, це окрема маленька історія зі своїм болем, розчаруванням, радістю, надією та сподіванням.
Понад 3000 картин, які створені учасниками проєкту, розлетілися по всьому світу. Їх побачили на виставках в Ірландії, Австралії, Португалії, Іспанії, Англії, Франції, Польщі, США. Під час таких виставок відбуваються аукціони – кошти, вилучені від їх продажу йдуть на підтримку ЗСУ, зокрема на закупівлю автомобілів.
Картини учасників проєкту наші посадовці дарують зарубіжним колегам, партнерам. Вони, для прикладу, є в президента Литви, в багатьох американських конгресменів, мерів міст різних країн.
Картину, створену мужнім воїном Миколою Градецьким, наша ветеранська делегація подарувала Вашингтонському шпиталю під час поїздки до США. Це мистецька дипломатія. Вона є ниточкою, яка зв’язує Україну з іншими державами.
Попереду багато роботи, якої вистачить не на одне покоління
Ми допомагаємо з організацією фільмів про війну в Україні за кордоном. Зокрема, широкого розголосу набула документальна стрічка про українок, які пройшли полон і є живими свідками російської агресії. Хороші відгуки глядачів мають фільм «Шлях поколінь» режисера Михайла Ухмана, короткометражний історико-документальний фільм «НЕЗЛАМНІ» та інші. Таким чином ми показуємо себе, щоб цивілізований світ знав більше про нас, про нашу боротьбу. Реакція є гарною: «О, це Україна!».
А втім, нині багато режисерів, документалістів приїжджають в Україну з-за кордону. Зокрема, з Польщі, країн Прибалтики. Вони відвідують і наш заклад, адже «Будинок ветеранів» перетворився у ветеранський простір.
Я і сама люблю малювати. Наприклад, червоні маки на сірому тлі були написані після загибелі хлопців під час виконання ними бойового завдання; наступного дня цим бійцям мали передати автомобіль. Як ми знаємо, маки – це символ пам’яті жертв усіх військових і цивільних збройних конфліктів.
Я свої картини презентувала підрозділам, в яких служила. Серед моїх робіт особливе місце займають ікони. Одну з них – зображення лику архангела Михаїла – розмістили в капличці на сході нашої країни. На жаль, цей заклад вороги знищили. Але ми встигли вивезти цю ікону в безпечне місце.
Попереду багто роботи, якої вистачить не на одне покоління. Нам треба спільно, дружно рухатися вперед до Перемоги!
Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ
- 19 вересня у Рівному попрощаються із Захисником Сергієм Малухіним
Сергій Малухін народився 9 липня 1981 року в місті Міас Челябінської області російської федерації. Саме там велика родина, яка виховувала п’ятьох діток, прожила до 11-річчя хлопчика, а за тим повернулася в Україну. Тут Сергій закінчив місцеву школу у селі Синів…