Бойова медикиня Ольга Гулюк не раз ходила як по лезу ножа. Чого вартий випадок, коли снаряд розірвався між нею та її чоловіком.
Для бойової медикині Ольги Гулюк російсько-українська війна розпочалася в зоні АТО. Вона поміняла теплий кабінет медпункту, що в селі Городок Рівненського району, на умови, які далекі від побутових. Цивільний одяг – на військовий, гарні жіночі туфлі на кросівки.
Бойова медикиня Ольга Гулюк побувала з нашими найкращими у світі хлопцями на багатьох ділянках фронту. Потрапляла під артилерійські прильоти, займала разом з нашими бійцями оборонні рубежі, бо не вистачало людей. Бійці її поважали, називали на ім’я, інколи «Медичка».
З сім’ї Ольги Гулюк на війну пішли п’ятеро
«Як можна було всидіти вдома, коли ворог напав на нашу державу? – розмірковує Ольга Іванівна. – Це не пафосні слова. Приміром, з нашої сім’ї на війну пішли п’ятеро. Першим воювати в зону АТО у 2014 році пішов мій брат Тарас. Тоді я працювала дитячою медсестрою в Городку, там був і мій кабінет реабілітації. Я сказала собі: «Тепер, Ольго, твоя черга!». Це був 2015 рік. Після мене пішов на війну батько Іван Миколайович.
У 2015-2016 роках я була інструктором з тактичної медицини на Яворівсьому полігоні. У 2017 році підписала контракт зі знаменитою 80-ю десантно-штурмовою бригадою. Саме тут познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олександром. Він став четвертим у нашій сім’ї, який взяв до рук зброю, щоб вигнати російську нечисть з нашої землі. До речі, Олександр дуже хотів потрапити в десантно-штурмові війська, тому приховав свою групу інвалідності.
П’ятим пішов на війну Олександр, круглий сирота з Криму – його ми прийняли в свою родину як рідного.
Батько і брат повернулися з війни, але її наслідки вплинули на їхній фізичний, моральний стан – вони пішли в засвіти. Мого чоловіка після активних бойових дій перевели в тил через стан здоров’я.
Наймолодший – Олександр – після поранення перевівся також у тил – на посаду інструктора, нині навчає новобранців військовій справі».
«Я на залицяння не дуже реагувала, вдавала з себе принцесу»
Бойова медикиня Ольга Гулюк познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком у 80-й десантно-штурмовій бригаді. «Олександр почав до мене виявляти знаки уваги, – усміхається пані Оля. – Компліменти робив. На його залицяння не дуже реагувала. Принцесу з себе вдавала! Врешті-решт, приїхавши у 2017 році з фронту до Львова, одружилися.
Ми тривалий час проходили службу разом – у 80-й і в 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого».
Снаряд розірвався між подружжям за метрів 15-20
Це, як пригадує бойова медикиня, було на початку весни 2022 року:
– Стояв сонячний день. Наш підрозділ переїхав на нове місце дислокації. Я тоді вирішила зателефонувати до батька. І тут лунає команда: «Повітря!». Хлопці за машиною заховалися. Я – в іншій стороні, почала шукати собі для схову «ямку-нірку». Падаю обличчям в землю, в зубах тримаю телефон, бо руками закрила голову і шию. Бачу поодаль біжить мій чоловік. Між мною і Олександром снаряд розірвався десь за 15-20 метрів. Осколки від нього пройшли повз нас. Легкі поранення дістали декілька наших бойових товаришів.
Дуже виручав американський «Хаммер»
На війні Ольга Гулюк була фельдшером медпункту. Жінці довелося також тимчасово виконувати обов’язки начальника медичної служби дивізіону. За її словами, це було дуже непросто.
Вона з захопленням розповідає про машину швидкої медичної допомоги – американського «Хаммера»: «На ньому можна відразу чотирьох поранених перевозити, чотири «купе» обладнані по-сучасному. Я навіть у цій швидкій допомозі крапельницю ставила нашим бійцям.
Про ходові її якості теж варто сказати. Якось автомобіль «ЗІЛ» застряг у в’язкій багнюці. А наш «Хаммер» без проблем подолав важкий шлях, і ми вчасно доїхали до наших передових позицій. Між іншим, «Хаммер» ми деколи називали …трактором, бо в нього мотор всередині салону й гуде дуже сильно. Тому було тяжко розмовляти – перекрикувалися.
Часто, зі слів бойової медикині, машиною швидкої допомоги пересувалися вночі, де дорога була всіяна, як ми казали, «олівцями» – нерозірваними снарядами. Щоб проїхати повз них і не зачепити «смерть», водієві треба було мати витримку і професіоналізм. Був випадок, коли ми з моста ледве не злетіли – до великого обриву залишалося якихось півметра.
«А ще на війні треба мати «чуйку», тобто інтуїцію, – каже Ольга Гулюк. – Одного разу, коли почався приліт, вирішили переїхати в інше місце. А невдовзі в те місце, де ми раніше стояли, влучив артилерійський снаряд і утворилася велика вирва. Тобто береженого Бог береже».
Дуже важливо, наголошує бойова медикиня, щоб були толкові командири.
«У 80-й бригаді, – веде вона далі, – в нас постійно були навчання, які проводили американські інструктори. Адреналін зашкалював. Бригадою командували справжні професіонали. Класний командир був у 148 артилерійському дивізіоні. Я сподіваюся, що він стане генералом. (Згодом цей дивізіон розширили до бригади, – прим. автора).
Якщо ти пройшов хорошу бойову підготовку, в тебе толковий командир, тоді є великий шанс і в критичній ситуації залишитися живим. Важливо відчувати лікоть товариша, бійців підрозділу.
Узагальнюючи, скажу: бойові медики ходять як по лезу ножа».
Автомат з ручкою від… «болгарки»
«В армії хлопці винахідливі, – усміхається пані Оля. – Якось водій нашої медичної автівки Володимир знайшов ручку від «болгарки». Каже до мене: «Давай її прикручу до твого автомата, матимеш ручку переносу вогню!». Він це зробив. Показую «удосконалений» автомат хлопцям з нашого підрозділу: «Подобається?». «Так, подобається! Скільки коштує?», – відповів один із бійців. Я серйозно кажу: «Тисяча гривень!». Він дістає гроші й дає мені. Я щиро розсміялася: «Та він не продається!»,
Стріляти Ользі з автомата у ворога не доводилося. Але, за її словами, вона морально була готова до того, щоб нищити кацапів у відповідь на їхні злочини.
Вишивка – для заспокоєння душі
Ольга Гулюк вишиває з дитинства. Це захоплення не залишила і в дорослому віці. Навпаки, вишивка стала творчістю, бо заспокоює душу. За її словами, серйозно зайнялася цим традиційним для нас видом декоративно-ужиткового мистецтва на армійській службі, коли випадала вільна хвилина під час нічних чергувань. Щоправда, у 2022- 2023 роках цим не займалася – обставини не дозволяли.
У її мистецькому доробку сорочки, платтячка, ікони, пейзажі природи. Скільки вишила картин на полотні – не рахувала, багато з них подарувала друзям, знайомим.
Зараз в Ольги час на вишивку обмежений. Але коли з’являється можливість відволіктися, продовжує вишивати метрику для своєї хрещениці.
Від медикині – до психологині
Одинадцять місяців тому сержант Ольга Гулюк перевелася зі 148-ї бригади в Рівненський районний територіальний центр комплектування і соціальної підтримки. Тут у неї, старшого бойового медика, теж роботи вистачає. Одних бійців треба скерувати на лікування, іншим допомогти оформити групу інвалідності. Багатьом потрібна психологічна підтримка. Військові йдуть на відверту розмову насамперед з тими, хто також воював на фронті.
Після війни, за словами Ольги Гулюк, буде багато тих, хто потребуватиме психологічної підтримки. Тому вона вирішила здобути ще фах психологині – вступила на факультет «психологія» Рівненського інституту міжнародного університету «Україна».
Найбільше, що її дратує, – це ухилянти від служби. «Мене на фронті любили й поважали, – резюмує вона. – А тут для декого зі своїх однолітків і знайомих стала ворогом, бо кажу їм: ідіть в армію! Якщо мій батько і брат змогли, якщо я і мій чоловік стали на захист держави, то що вам заважає це зробити?!».
Сержант Гулюк заслуговує на хороші слова
«Вона патріотична, як і її батько, – говорить про Ольгу її нинішній командир з позивним «Монах». – Я добре знав її батька Івана. Він, до речі, входив до Української народної самооборони».
Заступник командира з позивним «Музикант» додає: «Ольга Гулюк веде справи людей, яких мобілізують, здійснює також медичний супровід. Через неї йдуть рапорти. Разом з лікарем приймає тверді, розумні рішення. Це я кажу до того, бо останнім часом на цю тему багато спекуляцій. Бойова медикиня заслуговує на хороші слова».
Ольга Гулюк удостоєна нагрудного знака Головнокомандувача Збройних сил України «За збережене життя».
Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ
- 19 вересня у Рівному попрощаються із Захисником Сергієм Малухіним
Сергій Малухін народився 9 липня 1981 року в місті Міас Челябінської області російської федерації. Саме там велика родина, яка виховувала п’ятьох діток, прожила до 11-річчя хлопчика, а за тим повернулася в Україну. Тут Сергій закінчив місцеву школу у селі Синів…
Читайте також: У школах Рівненщини провели уроки ментального здоров’я