Волонтерка Людмила Сидорук з Рівного почала переганяти автомобілі з різних країн Європейського Союзу з початку повномасштабної війни на замовлення військових і благодійних фондів.
Доставляє легкові автомобілі, буси, джипи, часто запаковані «гарними подарунками» для ворога. Вона їде по дзвінку за транспортними засобами, які її чекають по той бік кордону – на польській території. Але буває, що забирає «залізних коней» в інших країнах, долаючи тисячі кілометрів шляху.
Здається, де тільки беруться в такої тендітної жінки сили?! А ще ж треба на роботу виходити – працює касиром-операціоністом на автовокзалі, є головою правління ОСББ.
«Я не можу по-іншому, – говорить пані Людмила. – Кожен повинен працювати на Перемогу, щоб закінчилася ця війна. Ми не можемо залишити її своїм дітям».
За першим автомобілем для військових поїхала на 15-й день війни
Про початок війни Людмила Сидорук дізналася з дзвінка подруги. Тоді, за її словами, здавалося, в неї земля провалиться під ногами. Але сказала собі: не панікуй, зберігай холодний розум. Насамперед треба було потурбуватися про безпеку дітей. Тому Михайла та Тимофія відвезла за кордон, а сама повернулася в Україну.
На початку березня зателефонувала Марія Димухаметова: «Ти їздиш на механіці?» Почувши ствердну відповідь, додала: «Більшість дівчат їздить на коробці автомат. Хлопці з Польщі дарують авто, треба перегнати». Приїхала з Марією до українсько-польського кордону, а там людей-втікачів від війни – не порахувати! Підійшли до прикордонника: «Нам треба забрати для наших військових машину!». Він по рації попросив колег, щоб їх зустріли. «Ми два кордони перейшли буквально за 15 хвилин, точніше сказати, перебігли, – пригадує пані Людмила. – Співвітчизники, які стояли в довжелезній черзі, проводжали нас лайливими словами. Прикордонник їх заспокоював: «Вони зараз повернуться, а ви ні!».
«Перший автомобіль, який ми переганяли – «Сітроен», – каже моя співрозмовниця. – У дорозі спустило колесо. Заїхала з подругою на спеціальну стоянку для транспорту. Виходжу з машини, показую на спущене колесо. Польський поліцейський подивився і сказав: «Так, пані, проблема!». Підходжу до працівників пожежної служби, знову чую: «Так, пані, проблема!». Думала, може допоможе водій великого польського автобуса, який тут припаркувався. Але він повторив те саме. Кажу тоді до них: «Так дайте хоча б мені насос?!» Знову почула невтішне: «Немає!»
Моя подруга Маша запропонувала шукати допомогу в місті Перемишлі. Але тут якраз на стоянку заїхав бус з українськими номерами. Звертаюся до нашого водія: «Може ви мені допоможете, в мене колесо спустило». Не задумуючись, відповів: «Ой, доню, звичайно допоможу!». Накачали колесо і поїхали. Він деякий час навіть супроводжував нас дорогою: «Ти виїжджай, доню, а я за тобою. Якщо буде колесо спускати, «поморгаю!».
Приїхали до кордону, переночували, бо не працювала система в прикордонників. Хлопці, які проходили повз нашу автомашину, побачили в нас колесо спущене. І відразу взялися допомагати.
Автомобіль «Сітроен» з Польщі доставили до Львова
Ще не доїхали до міста Лева, як зрозуміла, що машина «кипить і просить масла». Заїхали на заправку, відкрили капот. Старшого віку заправник запитав: «Дівчата, ви добре подумали, чи насправді вам треба тосол і масло?». Марія відповіла: «Так, треба, ще чоловічі руки в допомогу!». Підійшовши до авто, чоловік залив тосол і надав нам рекомендації щодо подальшої роботи машини.
Якщо на початку війни багато людей дивувалися, що маємо при собі в поїздці деякі інструменти чи купуємо щось не зовсім жіноче, то на даний час уже звикли.
А вже військовий перегнав його в Дніпро, далі – на фронт. За перші машини ми не платили – нам їх дарували українці, голландці, литовці. Вони підганяли авто до польського кордону, а ми вже звідти їх забирали для військових і благодійних організацій.
Польські прикордонники запитували: «Пані, ваша машина?» «Ні, ЗСУ!». «Тоді, пані, їдьте!». Ніхто з них у перші дні війни не дивився прискіпливо на документи, не оглядав транспортний засіб. Це почали робити десь за два місяці від початку повномасштабного вторгнення. Я забирала подаровані машини, маючи на руках листи від військових, декларації заповнювала сама на кордоні. Стало набагато простіше перетинати кордон, коли було введено електронне декларування.
«Пані, я пускаю вас останній раз!»
Людмила Сидорук на початку війни їздила за кордон з українським паспортом старого зразка – на виготовлення міжнародного треба було чекати певний час. При перетині кордону в квітні 2022 року поляки казали: «Пані, я пускаю вас останній раз!». «Що мені було робити? – усміхається жінка. – Заходила через пункт пропуску Устилуг, а виходила через Краківець. Наступного разу заходила через Ягодин, а виходила через Устилуг. Польські прикордонники неодноразово робили зауваження: «Пані, то український паспорт!». «А де термін його придатності, на який період він дійсний?». З усмішкою відповідала: «Поки не помру!».
Можу стверджувати, що ставлення поляків до нас, українців, у цілому хороше. Вони добре усвідомлюють, що ми воюємо з імперією зла. Одного разу треба було швидко зняти авто з реєстрації. Під’їхала з подругою до міськради міста Кельце, де роблять перереєстрацію автомобілів, а там велика черга. Можливо туди потрапити через три дні. Кажу: «Я не можу чекати довго!». Порадили мені піти до міського голови міста. Нас зустрів молодий чоловік. Вислухавши, зателефонував працівниці відділу перереєстрації автомобілів. Сказав, що українцям у цей нелегкий час треба допомагати. Після цього запропонував зайти у кабінет на першому поверсі: «Там вас чекають!». І справді, нас зустріли привітно, навіть поцікавилися, чи не хочемо ми хербатки. За 5 хвилин документи були у нас на руках.
Автомобілі завжди їдуть запаковані
На даний час ми не знімаємо авто з польської реєстрації, а робимо документи на вивіз автомобілів у польських митників біля кордону, це економить купу часу. Хоча в Естонії це обов’язкова процедура.
Автомобілі ніколи не йдуть порожняком, їх упаковують необхідними речами для військових. Допомагає з цими «подарунками» один із наших співвітчизників Андрій Попик, який живе в Польщі. Він відкрив благодійний фонд у м. Жешуві, робить колосальну роботу. З 2014 року приймає військове обладнання від друзів, знайомих і благодійних фондів з усього світу й передає нашим волонтерам і військовим. Допомагають «Союз Українських Організацій Австралії» в особі Катерини Аргіру, «UAID STICHTING» з Амстердама в особі Софії Безуглої, Асоціація «Допоможи жити» (Італія), ГО «Догма» з Дніпра, БФ «Герой України», ГО «Військова пошта» й багато інших.
Виручають водії-українці
В Європі в суботу й неділю ділове життя припиняється. Тому якщо у твоєму автомобілі сталася нестравність, проблематично скористатися швидкою технічною допомогою, лише можна евакуатором.
Якось пані Людмила знову заїхала на спеціалізовану стоянку (МОП) – погасла фара. Почала шукати машини з українськими номерами. Водієм виявився Микола з Дрогобича. Дізнавшись, що сталося, з усмішкою сказав: «Та це не проблема!». Жінка купила лампочку, він її замінив, поспілкувалися, випили кави й вона поїхала далі.
Під час поїздок виникають різні ситуації. Скажімо, в пункті перетину Будомеж-Грушів Людмилу Сидорук змусили понервувати. «Заплатила штраф, бо було перевантаження акумуляторами, – каже жінка. – Але це все дрібниці. Цікаве вийшло спілкування з прикордонником. На його вимогу відкрила автомобіль. Він подивився і дав команду їхати на контроль. Розвантажилася. Підійшов знову до машини, відкрив один ящик, оглянув і пішов мовчки. Я сіла на лавку і чекаю. Підходить до мене і каже: «Чого пані сидить?». Відповідаю: «Може, ви ще щось хочете подивитися? Бо ще раз машину розвантажити–завантажити сили не буде. Один акумулятор важить 25-38 кг. Але цього мені не довелося робити»
Карети швидкої допомоги з Італії
В Італії, в м. Тренто живе наша прекрасна землячка Анжела Шевчук-Котик. Вона організувала в цій країні збір коштів на закупівлю для України карет швидкої медичної допомоги. Саме завдяки цій жінці наші військові отримали десятки таких автомобілів!
Підтримує контакт з пані Людмилою наш земляк Андрій, який живе в Польщі. Якось він зателефонував, поцікавився, чи давно була в Італії. Почувши, що туди ще не їздила, сказав, що квитки вже замовленні, там на неї чекає автомобіль швидкої допомоги, який треба забрати. Під час його транспортування Людмилі Сидорук довелося набратися досвіду.
З Італії шлях пролягав через Австрію, Німеччину, Чехію та Польщу. Педантичні німецькі поліцейські поцікавилися номерами, які були наклеєні на лобовому склі.
«Нам у Римі їх видали, як зняли з реєстрації», – відповіла Людмила Юріївна. – Трохи дивно було, що вони не орієнтуються в цих питаннях, оскільки дві країни входять до Євросоюзу. Між іншим, на автомобільних номерах у Німеччині вказується номер машини та дата, до якої авто має виїхати за межі Євросоюзу. Ця дата ще й вказує, до якого числа у вас страховка. Німці оглянули автомобіль, перевірили документи і сказали: «У вас на лобовому склі тріщина, буде штраф. Але оскільки це гуманітарний вантаж, то з усією повагою до України – їдьте!».
Друзі відгукуються швидко
Людмила Сидорук має друзів у багатьох містах близького і далекого зарубіжжя – в Таллінні, Каунасі, Варшаві, Кракові, Ізраїлі. Амстердамі та інших. Має багато друзів і знайомих, з якими знайома лише по телефону, і в Україні. І це дуже допомагає у волонтерській роботі. Частенько дзвонять або вона телефонує, хто може забрати попутно гуманітарну допомогу,
«На моє прохання про допомогу друзі відгукуються швидко, без заперечень, – продовжує пані Людмила. – Приміром, якось машина їхала з Таллінна в Дніпро. Я телефоную до знайомих: «Хто в Дніпрі друзів давно не бачив?». Один із них, Юрій, каже: «Я давно не бачив!». У визначений день він сів за кермо і поїхав до прифронтового міста. А я тим часом зв’язалася з дніпровським перевізником «Волинь-експрес», попросила забрати нашого волонтера. Отримала традиційну відповідь: «Заберемо, довеземо!».
Юрій передав машину згідно з актом і назад повернувся задоволений.
Волонтерка Людмила Сидорук має добрих друзів в особі перевізників «PAVLUKS-TRANS», «GDAMALER». ФОП Савчук, «TransTempo», «Тернвояж», «Волинь-Експрес». Жінці, коли необхідно, завжди бронюють безкоштовно місце в автобусі й вона швидко добирається до кордону чи закордонного міста.
Коли в Рівне приїжджає авто для ЗСУ з військовим спорядженням, на її розвантаження по дзвінку пані Людмили відразу приходять друзі та знайомі.
Навесні 2024 зателефонували військові з Чернігова:
«У Луцьку треба забрати машину і привезти нам. Зможете?». Це ж треба для хлопців на фронт, і тут може бути єдина відповідь: «Так!». Жінка доставила авто до Києва. У столиці її зустріли і сказали: «Далі за кермо сяде наш боєць! Вам у Чернігів їхати небезпечно» (якраз у ті дні ворог нещадно бомбив місто).
Допомагають українці, які живуть на Алясці
«Ми збирали гроші на автомобіль моєму двоюрідному брату, – продовжує розповідь Людмила Сидорук. – Оголошення про це я розмістила у фейсбуці, родичі мої це теж зробили. Вдалося зібрати певну суму грошей. Але левову частку зібрали українці, які живуть на Алясці. Посприяв у цьому пан Григорій – перекинув на мою волонтерську картку майже 2000 доларів. Ще згодом вибачався, що не дуже велику суму зібрав.
Я йому відправила звіт про використані кошти. Взагалі, детально про це інформую всіх, хто нам допомагає.
Перебуваючи в дорозі по авто для двоюрідного брата, знову зателефонували з Чернігова:
«Нам треба придбати ще одну машину!». Хлопці в Таллінні швидко підібрали варіанти. Дали завдаток, а через два дні, коли документи були готові, Марія Тарногурська виїхала по джип. Дорога довга – 2200 км лише до нашого міста. Привезла ще й екофло».
Пані Людмила волонтерить, чоловік воює
Коли пані Людмила переганяла автомобілі (на це часто витрачає не один тиждень), у неї вдома був надійний тил. Чоловік Геннадій опікувався дітьми, був у ролі кухаря. Тепер ситуація змінилася. Бо нині він перебуває на фронті, опанував військову спеціальність сапера. Отож коли вона виїжджає за кордон, за дітьми тепер дивляться її мама Надія Ксенофонтівна та тітка Тамара.
«Мій чоловік усвідомлено пішов до війська, – констатує моя співрозмовниця. – Бо маємо захистити свою державу, своїх дітей. Цю війну ми не маємо залишити своїм дітям».
І знову в дорогу
Нещодавно військові попросили пані Людмилу перегнати чергове авто з Таллінна, яке приїхало з далекої Аляски завдяки пану Григорію та його родині. Отож знову вона збирається в дорогу.
Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ
Читайте також: Вольова жінка з генеральським характером живе і працює у Рівному
- Закон про добровільне повернення з СЗЧ прийняли у Верховній Раді
Рада прийняла в цілому #12095 про добровільне повернення на службу для тих, хто вперше самовільно залишили військові частини або дезертували. “За” проголосували 253 народних депутати.