«Починати нове життя – як спалити мости. На це потрібна неабияка сила»
Війна вирвала усіх нас зі звичного життя. Навіть ті, хто мешкає в тилових містах далеко від передової, тепер живуть по-іншому. Постійна загроза ракетних ударів навіть на безпечних, на перший погляд, територіях, тривога за близьких, які на фронті, невизначеність щодо подальшого майбутнього – все це не дуже добре позначається на ментальному здоров’ї людей. Із чим нині найчастіше звертаються до психологів мешканці Рівненщини та як зарадити собі та своїм близьким у складний час, ми розпитали психолога благодійного фонду «Рокада Рівне» Андрія РОМАНИКА.
– Вам постійно доводиться нині спілкуватися з рівнянами та ВПО. Розкажіть, будь ласка, про їхній психологічний стан. Із чим найчастіше до вас звертаються як до психолога?
– Звернення різні: від жартів на кшталт «у гостях добре, але вдома краще» до сильних переживань. Або навіть апатії, замкнутості, яка є чи не найскладнішим випадком, бо людина в такому стані не вживає активних дій, направлених на своє психологічне відновлення. Ми з колегами робимо багато виїздів до ВПО по всій Рівненській області. Але основні запити схожі та зрозумілі: всі хочуть додому у звичні умови життя, повернутися до рідних і всі прагнуть, аби війна закінчилась. Частий і закономірний стан, який прослідковується у переважної більшості людей, які змушені були переїхати – невизначеність, так званий «підвішений» стан. Зумовлено це тим, що, перебуваючи у новому місці, людина не готова починати все спочатку, постійно живе надією, що от-от все закінчиться і всі поїдуть додому. Починати нове життя, будувати щось нове означає «закрити» питання минулого на рівні сприйняття. Десь навіть «спалити мости». А для цього рішення потрібне відчуття великого запасу внутрішнього ресурсу, що у згаданих умовах віднайти дуже складно.
Із, можливо, менш гострих, але не менш складних у своєму прояві, є синдром провини вцілілого, який сковує, не дає жити через деструктивне відчуття вини. У такому стані людина потрапляє в певний цикл: заборона собі певних дій та емоцій. Як наслідок – внутрішнє спустошення, виснаження, що призводить до низької ефективності, відчуття своєї неспроможності приносити користь і далі знову вина за неефективність. Як наслідок – заборона собі і так по колу. Єдиний спосіб змінити це і вийти з такого циклу – відпочити і набратися сил, дати собі право і час на відновлення і лише тоді приступати до корисних дій.
Окремо треба зазначити непрожиті емоції. Непрожиті, в переважній більшості, через заборону собі розслаблятись. Мовляв, не на часі. Іншою причиною є страх батьків показати свої сльози дітям. Це теж недобре. Спрацьовує стереотип: «діти нас не чують, вони на нас дивляться». Вони також блокують свої переживання, наслідуючи батьків. Через непрожиті емоції підвищується тривога, іноді незрозумілого генезу, є ризик панічних атак та нервових зривів.
– Існує думка про те, що за кілька місяців війни люди вже «звикли» до того, що відбувається в нашій країні. Чи це дійсно так?
– Щодо того, чи можна звикнути до війни. Наша психіка дуже адаптивна. Якби не ця адаптація, ми б усі давно втратили можливість хоч якось функціонувати в тих умовах, у яких ми зараз існуємо. Це поняття «звикли» і є адаптацією, яку можна ще назвати вимушеною десенсибілізацією. Не варто дорікати іншим за це. Адже це несвідомий процес. До того ж його швидкість у людей різна. З іншого боку, через «провину вцілілого» багато людей постійно повертають себе у стан максимальної включеності в інформаційне поле війни. Насильно робити цього не варто. Краще визначити поле своїх реальних можливостей і приносити користь там, де ви найбільш ефективні.
– Ви згадали про інформаційне поле війни. Так чи інакше всі ми переглядаємо новини. Хтось постійно прогортає стрічку в соцмережі, інші роблять це раз чи двічі на день. Однак те, що ми бачимо, читаємо здебільшого викликає негативні емоції. Разом зі смутком та жалем багато людей відчувають зараз гнів, лють, роздратування і часто картають себе за такі почуття. Порадьте, як дати собі із цим раду? Як розібратися зі своїми емоціями?
– Тут хочеться сказати, що немає неадекватної поведінки, є адекватна реакція на неадекватну ситуацію. То в загальному. Але що таке агресія? Це захисна реакція, за якою ховається багато страху, тривоги, болю. І вона є нормальною в теперішніх умовах, лиш варто подумати, де їй місце.
Проте вона може завдати шкоди. Якщо агресія у воїна, який бачить перед собою реального ворога, то це адекватна реакція, яка дозволить йому бути ефективним. Але, навіть і там, зібраним. Але якщо ми говоримо про побутову агресію, де вона направлена на рідних, близьких чи на себе, то це привід задуматися. Треба спілкуватися, говорити з сім’єю, друзями, близькими, звернутися до психолога. Але не закриватися в собі наодинці з емоціями.
– Як розмовляти з дітьми про актуальні події, щоб їм не зашкодити?
– З дітьми говорити про війну треба чесно, відповідно до їхнього віку. Але, зрозуміло, варто уникати травмуючих деталей (демонстрації жорстокості, насильства у фото/відеоматеріалах). Паралельно з цим варто бути чесними щодо прояву власних емоцій. Визнавати, що дорослому теж буває страшно, але при цьому дати дитині відчуття безпеки. Запевнити, що будете поруч, не зважаючи ні на що. Казати і показувати, що разом ви сильна і надійна команда.
– Дякуємо за розмову.
Спілкувалася Наталія НИРКОВА