Як Рівненщина стала опорою для родини з Краматорська

Коли війна змусила Оксану Гаршину разом із родиною залишити дім навесні 2022 року, життя звузилося до кількох сумок і однієї мети – знайти місце, де можна встояти й почати дихати знову. Рівне стало точкою тимчасової зупинки, яка несподівано переросла у другий дім.

Тут чекала інша реальність: нове місто, нова робота, нові люди, які згодом стануть не лише колегами, а й спільнотою підтримки. Так почалася історія, у якій кооперація Рівненщини стала не просто професійним середовищем, а простором сили, довіри й відчуття причетності.

Рішення, яке не мало альтернативи

Четвертого квітня 2022-го сім’я Оксани Гаршиної поспіхом залишила Краматорськ, який уже обстрілювали ворожі ракети. Вони їхали, куди бачили очі, – з вірою, що ось-ось усе це завершиться…

Так опинилися в Рівному: зняли житло, чоловік одразу пішов на роботу, донька он-лайн завершувала  навчання в десятому класі. Оксана ж, яка безперервно працювала з 20-ти років, просто не могла всидіти в чотирьох стінах. Без родичів, знайомих, уже не кажу про друзів. Тому всі зусилля спрямувала на пошуки роботи. Розуміла: лише зайняті руки ніколи не опустяться.

Знайомство з кооперацією Рівненщини

Насамперед розмістила резюме на різноманітних електронних майданчиках. Саме там його побачила директор департаменту кадрової та організаційно-кооперативної роботи Рівненської споживспілки Ганна Шлеюк. Вона якраз активно шукала претендентів на посаду директора департаменту маркетингу та логістики.

– Бачу, що людина закінчила наш Полтавський кооперативний інститут, має досвід роботи і в кооперації, й у ресторанному господарстві. Тож запросила її на співбесіду до голови правління Петра Бараша, – пригадує Ганна Шлеюк.

– Ми поспілкувалися на професійні теми, а тоді Петро Федорович запитав, чи планую повертатися до Краматорська, коли закінчиться війна. Я чесно відповіла: так, планую. Бо ж вірно кажуть: та земля мила, де мама народила. І все ж, він дав мені шанс спробувати себе на цій відповідальній посаді, – відмотує сторінки ще зовсім свіжої пам’яті Оксана Гаршина.

Перші кроки і перші виклики

Так розпочалося її нове життя: щоденні знайомства з географією області, відрядження, занурення в проблематику, характер та особливості нелегкої роботи провідного департаменту споживспілки. І, звісно ж, постійні ділові контакти з фахівцями: кооперацію ж бо творять люди.

– На побут залишалося критично мало часу, намагалася не підвести людей, які повірили в мене. Не скажу, що все й одразу мені вдавалося, – були й перші гулі. Але кожен новий день додавав підтримки від тих, хто мене оточував: і в апараті правління, і в найвіддаленішій глибинці знаходила порозуміння й інколи навіть мовчазну підтримку.
Бо мовчання, погодьтеся, також буває дуже красномовним…

Таке приязне ставлення та співучасть додавали впевненості, тож у відповідь намагалася знайти спільну мову з усіма. Так я відчула кооперацію Рівненщини, побачила її зсередини: тут не просто зберегли надбання попередніх поколінь, тут традиції щодня наповнюють новим, сучасним змістом. Скажімо, через модернізацію об’єктів – це один із напрямів, яким опікуюся.

Коли бачу, як на очах змінюються наші магазини, як полиці наповнюються розмаїттям товарів із сучасною оригінальною викладкою, в мене, здається, виростають крила. Отримую величезне задоволення від щоденної роботи з людьми, від яких заряджаюся позитивом. І пишаюся, що доля привела мене саме в кооперацію Рівненщини. А кооперативний дух… та він у мені живе з дитинства, – веде далі Оксана Гаршина.

Досвід, що йшов з дитинства

…Вона народилася й виросла в селищі Борова на Харківщині. Мама, Зоя Василівна Кравцова, все життя працювала в кооперації: очолювала Борівське сільпо, міжрайбазу, торговий відділ Борівської райспоживспілки. Оксана, старша донька в сім’ї, часто бувала в неї на роботі: бачила, як заїздили на склади вагони з товарами, як усе це розвантажували, обліковували… Тому в 1995-му майбутнім фахом обрала спеціальність «Бухгалтерський облік та аудит» у Полтавському кооперативному інституті (нині ПУЕТ) . Уже за три роки здібна дівчина йде на свій хліб – розпочинає бухгалтером у Борівській райспоживспілці, а навчання продовжує заочно. Далі вона – головний бухгалтер Борівського споживчого товариства, заступник головного бухгалтера райспоживспілки. Втім, за численними цифрами, розрахунками та меморіальними ордерами Оксана завжди бачила людей. І понад усе прагнула живого спілкування з ними.

Такий шанс життя подарувало після заміжжя, вона переїхала до Краматорська на Донеччині, де очолила потужний ресторанний комплекс. Опікувалася всім: від підбору посуду та оформлення залів до організації роботи серця ресторану – кухні. Робота подобалася, тож незчулася, як промайнуло майже 13 років!

Нове життя в новому місті

Усе змінилося 24 лютого 2022-го. Пригадуєте, як нам тоді казали: потерпіть два тижні – і буде, як раніше? Але… Над Краматорськом, наче ненаситні круки, кружляли ворожі літаки, а рідна Борова незабаром опинилася в окупації, на довгих сім місяців… Тож батьки переїхали до Вінниці, де живе молодша донька Ольга. Й розпочали нове життя там. Оксана ж зробила усвідомлений вибір на користь Рівного та споживчої кооперації області:

– Тепер, через два з половиною роки, я сказала голові правління: на сімейній раді ми твердо вирішили, що залишаємося жити й працювати тут.

Донька Кіра також пішла маминою професійною стежкою. Нині вона – студентка Харківського державного біотехнологічного інституту, до складу якого увійшов університет харчування та торгівлі. Навчання, зрозуміло, поки що дистанційне.

Вся сім’я вже встигла прикипіти до компактного, зручного й привітного Рівного. І до особливої спільноти людей, що зветься споживчою кооперацією області: тут є поступ, розвиток, тут бачать перспективу й напружено працюють задля її наближення – чого ж іще хотіти? А ще – тут готові розділити з тобою біль і прийти на допомогу… Це так багато значить у житті, яке довелося почати з чистого аркуша.

– Ми відвідуємо батьків у Вінниці, а вони приїжджають до нас. Коли мама  побачила модернізовані магазини Олександрійського споживчого товариства Рівненської райспоживспілки, то була дуже приємно вражена. Нове обладнання, оригінальна викладка, все витримано в сучасному стилі «лофт». Вона так і сказала: пишаюся, що ти працюєш у споживчій кооперації Рівненщини. Мама підтримує зв’язки зі своїми колишніми колегами, котрих життя розкидало по світах, і не втомлюється розповідати їм про нашу потужну й надзвичайно людяну кооперацію, – ділиться Оксана Гаршина.

Голова правління Рівненської райспоживспілки Тетяна Зосимчук зауважує:

– З Оксаною Сергіївною ми одразу знайшли спільну мову, як і мої колеги-керівники на місцях. Вона знає організацію торгівлі та громадського харчування, прагне до нових підходів у цих галузях і нас заряджає впевненістю та позитивом. Коли познайомилася з її мамою, зрозуміла: це людина, яка щиро вболіває за кооперацію, підтримує доньку, що дуже важливо. Тож вони міцно тримаються одне за одного і за надію.

Життя після втрат

… Їх рідна Борова, на жаль, уже повністю евакуйована: ненаситні загарбники розтрощили селище, підірвали дамбу через Оскіл, випалили улюблений ліс… Сімейні походи по ягоди та гриби залишилися хіба що в спогадах. Але треба жити! – впевнено кажуть самі собі. Тож у осінні вихідні вирушають на сімейне «тихе полювання» вже у рівненські ліси, і зазвичай повертаються з повними кошиками! Білі, польські, опеньки – все, як там, на малій батьківщині. Бо тимчасово втративши її, вони не загубили головного: віри в нашу велику Батьківщину – Україну.  

 Інна ОМЕЛЯНЧУК

  Замість післямови: людей, яких жорстоко вигнала з рідних домівок війна, називають внутрішньо переміщеними особами – ВПО. За цими трьома літерами – долі українців, які кардинально змінила війна. ВПО – це коли все твоє життя раптом уміщається в одній валізі, а найвища вдячність Богові – за те, що ти живий. І тримаєш за руку своїх найрідніших. ВПО – це коли ти починаєш життя спочатку, незалежно від віку, здоров’я чи стартових можливостей. А ще ВПО – це люди, міцно закорінені в Україну: вони створюють додану вартість саме тут. І підтримують її вкрай ослаблену економіку життєдайними податками.