Війна – це дуже велика травма для всіх. А особливо для людей, які, втікаючи від війни, були змушені покинути рідні домівки у пошуках безпечнішого місця проживання. Для вимушених переселенців адаптація до нових умов життя стала справжнім випробуванням.
Про те, як відбувається інтеграція внутрішньо переміщених осіб у Рівненську громаду, розмова журналіста «Сім днів» з доцентом РДГУ, кандидатом психологічних наук Оленою СТАВИЦЬКОЮ, яка від початку повномасштабного вторгнення надає у БФ «Рокада» психологічну допомогу людям, які знайшли прихисток на Рівненщині.
– Олено Григорівно, працюючи з переселенцями фактично від початку повномасштабного вторгнення, можете сказати, що є найбільшим бар’єром на шляху інтеграції внутрішньо переміщених осіб у нову громаду?
– Знаєте, тут треба зважити на психологію переселенця. Це про людину, в якої завжди зібрана валіза. Коли спілкуєшся з внутрішньо переміщеними особами, вони зазвичай кажуть: «Головне – щоб нам дозволили». А що, питається, дозволили? Дозволили повернутися. Насправді для них важливо повернутися туди, де вони жили, мали свій дім, роботу, будували власний бізнес, могли сповна реалізувати себе. Саме через це ускладнюється процес адаптації на новому місці. Дехто вже бачив повністю зруйновані міста і розуміє, що там немає куди (принаймні зараз) повертатися. Пережити таку сувору реальність втрати надзвичайно важко.
Прийняти рішення змінити обставини, взяти на себе відповідальність за це – дуже непросто. Звичайно, хто сміливий, хто розуміє, що маємо сприймати життя таким, яким воно є, шукає шлях. Це прагнення виходити за межі тієї ситуації, в яку ти потрапив через цю війну, і діяти. Існує вибір: або ти чекаєш (так можна затягнутися в цю ситуацію і потім дуже тяжко виходити з неї), або рухаєшся (це свідома позиція дорослої людини). Стрес – він не тільки деструктивний і не лише руйнує нас. Ні. Він ще активізує нас, спонукає до чогось.
– Опинившись у складних життєвих обставинах, переселенці самі звертаються до вас по допомогу, чи ви, як Магомет до гори, йдете до них? Тобто чи змінилося в суспільстві сприйняття психолога?
– У нас, на жаль, ще не сформована психологічна культура, коли візит до психолога – звичне явище. Кажу «на жаль», бо багато хто ще не розуміє, що психолог – це той фахівець, який допоможе подивитися на ситуацію з різних боків і вибрати найбільш оптимальний вихід. Людина сама обирає, що їй підходить, а що – ні. Психолог – не той, хто скеровує. Це той, хто вислухає, допоможе розібратися і покаже напрям, куди треба рухатися.
Звичайно, ставлення до ментального здоров’я поступово змінюється. Ми дедалі частіше спілкуємося з людьми, які потребують психологічної допомоги. У нас (БФ «Рокада», – авт.) є така можливість запрошувати їх безпосередньо, а також працюючи у партнерстві з багатьма громадськими організаціями. Скажімо, співпрацюючи з Обласною науковою бібліотекою, проводили з внутрішньо переміщеними особами групові заняття. Безумовно, така робота дає свої результати, аби людина розуміла, що сьогоднішній день – це її життя і його треба максимально наповнити чимось змістовним.
– Що більше користується попитом: індивідуальні консультації чи групові заняття?
– Комусь підходить індивідуальна психотерапія. Це – більш глибинне пропрацювання. Бо іноді травматизація є складною і не хочеться все це виносити на групу. А комусь підходить групова терапія.
Зрештою, в групі відбуваються процеси індивідуальні. Єдине – що там ти швидше пізнаєш себе. Група тебе віддзеркалює, показує, хто ти є. Як ти сприймаєш себе, як тебе бачать. Групова робота – достатньо ефективна, оскільки технології і методи, які в ній застосовуються, абсолютно з різних напрямів психотерапії. Можемо говорити, що ми покроково намагаємося щось запропонувати. І, здавалося б, несподівано у людини можуть відбутися якісь неусвідомлені процеси. Відкриваються певні інсайти. Під час групової роботи (особливо коли є можливість звізуалізувати чи промалювати, показати, створити, інсталізувати) уява допомагає людині вирішувати ті чи інші питання. Оскільки мозок сприймає світ образами, він здатний намалювати реальність і людина може зцілитися.
Звичайно, не всі, але багато хто, пройшовши групові заняття, можливо, отримав такий собі поштовх і вирішував щось змінювати у своєму житті. У мене є хороший приклад жінки, яка через війну опинилася в Рівному і вже тут почала все з нуля. Тобто за будь-яких обставин рухатися далі. Не зупинилася навіть тоді, коли після навчання на курсах не стала масажисткою через прикрий випадок, що з нею трапився. Вона не зламалася психологічно, а, звернувшись до Центру зайнятості, пішла вчитися на кондитера. Більше того, вже має конкретні плани на майбутнє.
Людина відчуває себе щасливою тоді, коли відчуває себе корисною
– До речі, питання працевлаштування, як свідчать опитування, належить до найбільш проблемних для внутрішньо переміщених осіб. Чи часто переселенці під час спілкування з вами скаржаться на відсутність роботи?
– Безпосередньо питання працевлаштування ми на заняттях не обговорюємо. Група – це своєрідний контейнер, куди я можу викласти свої емоції. І мене зрозуміють, бо тут такі ж, як і я. Кому так само болить і повернення, і діти, які на дистанційному навчанні, і чоловіки, які воюють чи шукають роботу. Тобто ми не порушуємо окремо питання працевлаштування. Вони можуть з’явитися у вигляді інсайту. А потім вилитися у конкретні справи: хтось пішов здобувати нову професію, хтось перенавчатися, хтось вирішив зайнятися підприємництвом.
Тут потрібна відповідальність і сміливість, про яку я вже казала. Бо піти сьогодні і робити те, чого ти не вмієш або до чого не готовий, розуміючи, що вікові особливості отримання фаху теж мають межі, – непросто. Добре знаємо, що професійні якості формуються до 25 років, а далі напрацьовується майстерність. Але є життєві цінності: орієнтуватися на день сьогоднішній, завтрашній. Є відповідальність перед дітьми. Врешті-решт усвідомлення того, що людина – все ж таки соціальний індивід. Вона відчуває себе щасливою тоді, коли відчуває себе корисною.
Це насправді крок, який треба зробити. Ти його робиш або не робиш. Або ти йдеш і отримуєш нові знання, або навпаки – ні. Ми ж розуміємо, що не завжди матеріальне – достатнє настільки, як ти хотів би. Може бути щось інше. Що тут може бути? Професійна чи особистісна реалізація. Іншими словами – побачити себе в новій якості. Тобто зробити для себе відкриття, на яке раніше не вистачало часу чи взагалі питання про це стояло. Просто спробувати шукати себе.
– Наскільки війна, за вашими спостереженням, змінила українців?
– Українці вміють співчувати. Вони дуже чутливо відгукуються на чужий біль. Ми такі. Завжди приходимо на допомогу. Пригадую перші дні, коли до нас приїжджали люди, які втікали від війни. Для них готували місця компактного проживання. Туди рівняни зносили все – і їжу, і одяг.
Ми включаємося, приходимо на допомогу… Але як змінилися? Всі міняються. Ситуація в горі, пов’язана з втратами нелегка. Її треба насамперед прогорювати. Як я кажу, пройти «дорогу втрати». Обов’язково настає етап, коли ти відкидаєш реальність. Мовляв, цього з тобою бути не може. Потім починаєш злитися на цю ситуацію, згодом десь усвідомлювати, приймати її. А це – етапи. Так формується імунітет.
Я не вірю в те, що ми геть так вигоріли. Втомилися від усіх тих випробувань, що звалилися на наші плечі. Бо в нас є більш глибинна українська суть, яка дозволяє нам завжди бути сильними в цьому питанні. Вистояти. Для багатьох властиво витримувати будь-які навантаження. Психіка має імунітет до самозцілення. Українці здатні відновити загальну психіку, збалансувати її, знайти необхідну рівновагу. Така вже наша особливість
Василь ГЕРУС
Пошук роботи: з чого почати
Багатьом переселенцям часто важко знайти роботу на новому місці. На платформі «Дія. Безбар’єрність» розповіли про кілька важливих кроків, які обов’язково треба зробити, що швидше отримати бажаний результат.
Підготуйтесь морально. Війна, переїзд та втрата роботи – величезний стрес для кожного, хто змушений проходити через подібні випробування. Спочатку може здатися, що ця ситуація не має вирішення. Для того, щоб зберегти сили у такий складний час важливо турбуватись про своє психічне здоров’я. З чого почати, та як розпізнати перші симптоми стресу читайте у рекомендаціях Всесвітньої організації охорони здоров’я за посиланням.
Виділіть час. Фахівці кажуть, що під час війни та будь-яких криз пошук роботи варто сприймати як додаткову повноцінну роботу. Добре, якщо ви можете щодня приділяти певну кількість часу аби переглядати вакансії та надсилати резюме. Також зауважте, що вам потрібен час, щоб готуватись до співбесід з потенційними роботодавцями та виконувати тестові завдання.
Визначте критерії пошуку. Оцініть свої професійні та персональні навички, складіть список вакансій, на які ви можете претендувати, подумайте про бажане місце роботи (ви хочете працювати в Україні чи за кордоном, в офісі чи віддалено) та скільки часу готові приділяти зайнятості: повний робочий день, часткова зайнятість, проєктна діяльність. Це допоможе не загубитися серед тисяч оголошень та вибрати найбільш бажані вакансії.
Складіть резюме. Під час пошуку роботи вас можуть попросити надіслати резюме, щоб оцінити досвід роботи та навички. А якщо ваш вибір – творча спеціальність, будьте готові приділити увагу портфоліо. Воно потрібне, аби показати ваші найкращі роботи, і для певних сфер гарне портфоліо може бути навіть важливішим за резюме, тому до цього варто поставитись не менш відповідально. Про те, як перевірити резюме перед відправкою роботодавцю, читайте за посиланням.
Будьте проактивні. Використовуйте якнайбільше ресурсів для пошуку роботи, наприклад, онлайн-платформи, соціальні мережі, запитуйте знайомих про вакансії, просіть рекомендацій та не соромтеся писати у компанії, які вас цікавлять. Чим більше джерел пошуку ви використаєте, тим більше шансів працевлаштуватися.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю газети «Сім днів» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.