28-річний Олександр Лукашець – один із наймолодших голів громад в Україні. Він очолює деражненську громаду на Рівненщині. Проте 25 лютого, на другий день повномасштабного вторгнення росії, чоловік прийшов до військкомату і приєднався до захисників. Це не перша його радикальна зміна у житті. До місцевого самоврядування Олександр Лукашець встиг попрацювати у патрульній поліції.
Розмова з ним про те, чому вирішив змінити чиновницьке крісло на окоп (хоча міг цього не робити). Як сприймає службу та росіян, які закидають лінію фронту своїми тілами. Далі – з його слів.
Рік тому сказав, що піду воювати
У 2016 році я закінчив університет за спеціальністю «Геодезія та геокадастр» – навчався на військовій кафедрі. Це важко назвати військовим досвідом. Ми були так званими «піджаками», але звання офіцера запасу отримав.
- З Днем Державного Герба України привітав рівнян очільник міста
- У Літературному музеї Уласа Самчука у Рівному мовою експозиції та вустами екскурсоводів розкривається багатогранна постать великого письменника
Потім півроку був на заробітках у Польщі. Працював на качиній фермі. Спершу виконував «чорну» роботу, а згодом організовував працю інших людей. З господарем ферми склалися приязні стосунки. Нині він допомагає Україні.
Після повернення додому пройшов відбір до патрульної поліції. Три роки прослужив у підрозділі з охорони громадського порядку «ТОР».
У 2020-му вирішив балотуватися на голову громади. Було відчуття, що справи у селищній раді йдуть не зовсім так, як треба, і є що покращити.
Мій покійний батько Микола Лукашець був сільським головою у 2006-2014 роках. Ще тоді я цікавився його справами.
Односельці сприйняли це досить позитивно, бо знали мене, родину. А от довіру мешканців інших сіл треба було завоювати. Можливо, хтось думав: куди я такий недосвідчений лізу. Але в очі ніхто цього не казав.
Я – людина без рожевих окулярів. Не мав їх у поліції, в роботі очільника громади. І зараз у війську не маю.
У 2014-му, коли росія почала війну на Сході, мені виповнилося 19. Багато знайомих пішли воювати. Я був запальним і теж хотів до них приєднатися. Проте стримала смерть батька і потреба підтримати сім’ю.
Моя родина тісно пов’язана з УПА: прапрадід організував один із перших штабів повстанців. З дитинства чув історії про цю боротьбу і знав: рано чи пізно буде нова війна.
Рік тому, у січні, казали із друзями: «Раптом що, ми всі підемо воювати». Так і сталося.
Напередодні наступу ми навчали педагогів домедичної допомоги, розчищали підвали шкіл, щоб зробити укриття, запаслися пальним.
Військовий комісар хотів відмовити
24 лютого я прокинувся о 3-ій чи 4-ій годині ночі. Зі мною це часто трапляється через безсоння. Гортав Телеграм і натрапив на виступ путіна. Не відкриваючи його, зрозумів: почалося. Інакше чого б він о такій порі виступав?
Встав, пішов у душ. Мама ще запитала, чому так рано. Я сказав: «Війна почалася». А вона: «Що ти таке кажеш?»
Написав у робочий чат. Хто не прочитав, тому подзвонив. Вже о 5.30-6.00 проводив першу нараду в селищній раді. Блокпости, Тероборона, роздача повісток – те, що тоді обговорювали.
Готувалися до наступу на Рівненщину з білорусі. Якби в росіян усе вдалося на Київщині, впевнений, це сталося б. Але вони стільки грошей влили у пропаганду, стільки брехали, що й самі повірили, що тут усі за «рускій мір» і їх зустрічатимуть з квітами.
Того ж 24 лютого о 6-ій чи 7-ій ранку я написав у Фейсбуці: «У них нічого не вийшло, бо у нас є світло та інтернет». Був упевнений, що вони «ляжуть» у першу чергу, а через це виникне хаос. Слава Богу, наші спецслужби ворожим диверсантам цього зробити не дали.
На роботі був трохи більше доби. Тоді поїхав додому, швидко спакував рюкзак і разом із другом вирушив до військкомату.
Яка може бути робота на розвиток громади, якщо на кону стоїть існування держави? Для чого це все, якщо не буде України? Питання пріоритетів.
Підлеглі не здивувалися. Керувати радою лишилась секретарка і заступник – це люди, вмотивовані працювати.
Наступного дня, 25 лютого вранці, я вже був у військкоматі. Там побачив величезні черги, в яких стояли в тому числі й люди з моєї громади. Думаю, їм приємно було бачити, що посадовці теж ідуть захищати Батьківщину.
Вперше в житті скористався фразою «Мені тільки спитати». Військовий комісар хотів відмовити від служби: мовляв, краще працюй у громаді. Але я сказав: «Навіть не намагайся відмовити. Все одно не вийде». Тоді він запропонував долучитися до нового підрозділу. Мені було абсолютно байдуже, де служити: просто хотілося бути корисним. «Модна» чи «немодна» військова частина значення для мене не мало.
Однак коли приїхали на вказане місце, то виявилося, що це рота охорони при військкоматі. Ви навіть не уявляєте, яке це було величезне розчарування! Комісар хотів мені з другом добре зробити, а вийшло навпаки.
Втекли звідти за першої ж нагоди, коли за два місяці почали набирати людей до бойових частин. Я потрапив у 14-ту Окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого.
Спочатку з місяць було навчання, бойове злагодження, адже більшість людей зовсім не мали військового досвіду. Треба було їх навчити хоча б вчасно падати при обстрілах. Хай яка в тебе гарна фізична форма, та вона не допоможе, якщо ти будеш мертвий.
З липня я в зоні бойових дій. Спочатку був командиром кулеметного взводу. Зараз тимчасово виконую обов’язки командира роти.
Боюсь рахувати загиблих побратимів
Донедавна я не був військовим, але в поліції мав довгі відрядження. Зокрема і в зону ООС (Операція об’єднаних сил – офіційна назва війни на сході України з квітня 2018 року по 24 лютого 2022 року, – ред.). Тому, коли потрапив на військову службу, сприйняв її реалії нормально.
У плані побутових незручностей я досить жорстка людина. Якщо не вийшло прийняти душ, то це не найгірше, що може трапитися. Людина – та ж тварина, яка адаптується до всього. Та й це така дрібниця насправді. Головне для мене – мати хороший спальник і не мерзнути.
Службу влітку і взимку я не порівнюю, бо є свої плюси та мінуси в кожному сезоні. Влітку довший світловий день. А тому довше літають безпілотники противника. Більше обстрілів може бути. Взимку цього менше, хоча на деяких напрямках противники краще забезпечені коптерами, тепловізорами. І, відповідно, активно працюють увесь час.
На жаль, досі відчувається їхня перевага в кількості техніки, артилерійських систем. Вони можуть випустити багато снарядів безконтрольно і безтолково. Наші ж із втричі меншим бойовим комплектом завдають більше шкоди, бо намагаються використати його максимально ефективно. У нас коефіцієнт корисної дії вищий. Але їхніх 100 випущених снарядів – це все ж 100 снарядів. Недооцінювати це не варто.
Розмови росіян про те, що вони воюють не з українцями, а з американськими найманцями, мене зовсім не хвилюють. Хай вірять хоч у те, що тут марсіани. Їхня думка – найменше, що мене цікавить. Якби вони справді думали, то війни не було б. На початку вторгнення у глибині душі в мене ще була надія на те, що вони отямляться, що в 21 столітті таке неможливо. Але вона швидко розсипалася.
Я не хочу воювати, когось убивати. Але нам не залишили вибору. Розумію, що це необхідність і мій обов’язок.
Не подумайте, я не найсильніший військовий, який всіх переміг. Але під обстрілами був немало. У моральному плані досить легко їх переживаю – з холодним розумом. Думаю про те, як упасти, куди сховатися.
Проте люди і їхні реакції різні. Хтось морально стійкіший, хтось навпаки – слабший. Хлопчина, якому казали: «Лежи на землі» загинув, бо встав і побіг. Як би це самовпевнено не звучало, треба бути настільки уважним та зібраним, наскільки це взагалі можливо.
Звісно, я стикався із загибеллю побратимів. Коли це стається, немає часу думати про високі матерії. Стараєшся або надати першу медичну допомогу, або евакуювати тіло, якщо є можливість. Усвідомлення і біль від втрати приходять пізніше.
Я сам цього боюся, але в квітні перестав рахувати загиблих знайомих. Страшно дізнатися, скільки їх. Якщо виживу, після перемоги напишу про всіх них у Фейсбуці.
Не зліть росію? А то що, нападе?
Влітку ми були в районі Соледара, коли росіяни робили перші спроби його захопити. Вже тоді вони буквально закидали фронт живою силою.
Мені було дивно, що росіяни кидали своїх загиблих і навіть не намагалися їх забрати. На Харківщині, де ми теж працювали під час контрнаступу, вони досі валяються десятками в кожній посадці.
Кажуть: «Русские своих не бросают». Ага, бачили ми. З морального боку я не хочу це навіть фотографувати і лишати в телефоні.
Їхніх тіл просто дуже багато. Мені це не зрозуміло, бо ми кожного свого завжди намагаємося забрати.
Те, що росіяни себе вважають великим народом з великою історією, маячня і пропаганда. Фактично вони століттями знищують і вбивають. Для них людське життя (ні своє, ні чуже) цінності не становить.
Якось натрапив на відео, де росіянин каже: «Хочу на войну – стать 200-м». На запитання: «Чому?», відповідає: «Семье дадут 5 миллионов рублей». У цьому вся суть. Зараз за рахунок масової мобілізації туди може потрапить якийсь відсоток більш розвинених людей. А спочатку йшли ті, хто хотів заробити грошей. Ті, хто не здатен себе реалізувати в мирному житті, може тільки убивати.
Олександр радить не знецінювати мобілізацію росіян
Продовження їхньої мобілізації я сприймаю як серйозну загрозу. Мільйон дурнів з автоматами – це мільйон дурнів з автоматами. При цьому вони теж вчаться. І не всі там безтолкові. Є серед них розумні у плані ведення війни люди. Не можна їх недооцінювати.
На мою думку, проблема не в путіні, лаврову, мєдвєдєву чи кадирову. Там вся система така. Поки їм не стане дуже боляче, нічого не зміниться. Шкода тільки, що ціною нашої крові і життів.
Як голова громади розумію, як важко побудувати школу, садок або навіть перекрити дах у них. Тому особливо боляче бачити зруйновані до фундаменту міста та села. Не уявляю, як це відбудувати.
Але все, що має початок, рано чи пізно закінчується. Війна в тому числі. Наше завдання – зробити так, щоб вона завершилася на наших умовах. Для цього треба багато працювати.
Я військовий, не бачу всієї картини. Та хочеться вірити у близькість другого етапу контрнаступу і звільнення територій, які зараз під окупацією. Дивлюся Буданова (Кирило Буданов – начальник Головного управління розвідки Міноборони, – ред.). З багатьма його думками я згідний. І навіть Гіркіна (Ігор Гіркін – російський військовий, терорист і воєнний злочинець, – ред.). Подобаються його панічні настрої. Щиро сподіваюся, що росія розпадеться, як це прогнозує Буданов і чого боїться Гіркін.
При цьому я не схильний до шапкозакидання, що ми от-от вийдемо на кордони 1991-го. Росіяни готувалися до цієї війни більше ніж 20 років. Це не було спонтанно.
Потрібно розуміти: якщо оголосять перемир’я, ми повернемося до кордонів 1991 року, але не станеться суттєвих змін суспільно-політичного ладу в росії, війна повториться. Хочеш побачити майбутнє – подивися у минуле. Росія завжди повертається з війною.
У 2014 році їм чогось не вистачило, тому прийшли знову вже в більшому масштабі.
«Перемир’я» тільки дасть їм можливість краще підготуватися до нового нападу.
Дехто досі за звичкою каже: «Обережно, не зліть росію». А то що? Почнуть воювати і ракетами нас закидати? Вони вже зробили все, що могли.
Віта САХНІК, pershyj.com