У житті мені не раз допомагало тверде переконання, що вчитися ніколи не пізно. Тому зазвичай не нехтую найменшою можливість пізнати щось нове чи набути якихось корисних практичних навиків.
А здобуті успіхи посилюють бажання «підсадити» на свою життєву філософію тих, хто поруч. Адже, як твердять мудрі, досконалості немає меж.
Хоча, зізнаюся, не завжди була такою мотивованою і цілеспрямованою. Коли виповнилося 20 років, думала: скільки людині треба? Знайти хорошу роботу, вдало вийти заміж чи одружитися, досягти стабільності та насолоджуватися життям. Так, відчуття насолоди – це, звичайно, добре. А от стабільність, як на мене, доволі скучно.
Інша справа – творчі люди, яких у мріях і фантазіях заносить все далі й далі. Це як наркотик, коли дозу постійно потрібно збільшувати, бо попередня вже не в кайф. Наркотики – не моє. А от неспокійна натура не дає сидіти, склавши руки. Тому частенько чую на свою адресу запитання: «А воно тобі треба?», або «Коли ти вже вгомонишся?» Звичайно, треба! Бо ж як не я, то хто? Якщо не тут, то де? Якщо не зараз, то коли? Тож коли є нагода щось у собі покращити чи чогось навчитися, не вагаюся. Так було, коли кілька років тому вирішила піти вчитися в автошколу. А невдовзі отримала посвідчення водія категорії «В». Непереборне бажання вчитися дозволило змінити професію шкільного педагога на журналіста. Стало в нагоді в інших життєвих ситуаціях.
Ні, не подумайте, що невпинно женуся за всім і завжди. Інколи на якусь мить зупиняюся, щоб, як під час швидкої ходьби, перевести дух. А потім – знову вперед! У світі ж ще стільки непізнаного та цікавого.
Марія САВЧУК, тележурналістка ІТV
