Рідному заводу «Рівнесільмаш» Степан Олексійович Боришкевич віддав 35 років.
У Квасилів приїхав з дружиною Тамарою Павлівною у 1965 році. Тут у родині народилося троє дітей, які, ставши дорослими, працювали на цьому промисловому підприємстві разом із батьками. І ось недавно Степанові Боришкевичу, людині відомій і шанованій у селищі Квасилів, виповнилося вісімдесят літ. Донька Світлана вирішила розказати про татка.
«Батько з дитинства любить нас віддано і по-справжньому, – усміхається вона. – Далеко не у всіх такий! Не всім так поталанило!»
Народився на Поліссі
Степан Боришкевич з’явився на світ 26 січня 1942 року в поліському селі Стирка на Рівненщині у заможній сім’ї. В дитинстві був улюбленцем бабці Софії і діда Степана, адже вирувала війна і батько був на фронті. А до того ж в окрузі діяли різні банди, грабували оселі. Не минули й Боришкевичів. Тричі приходили за поживою, коли бабця переховувалася з малим Степаном у схороні, виносячи з хати все, що могли. Але сім’я вижила.
Після війни переїхали в с. Гута Костопільського району, де батько Степана працював у радгоспі, а мама Ганя виховувала чотирьох дітей. Як старший, Степан опікувався молодшими.
До школи у Степані, де жила батькова родина, синові пошили костюм, зносити який хлопець практично не міг. Вчився гарно. Особливо любив математику. Днями ганяв у футбол, грав у складі шкільної команди. Були родичі й по маминій лінії – Кроти, яких влада вважала куркулями. Тож і розпорядилася відповідно… А бабця Настя і дід Тимофій також любили своїх внуків.
Добре закінчивши школу, Степан мав намір вступити до Дубенського медучилища. Але, не добравши один бал, був змушений піти у ветеринарний технікум у Млинові. Любов до тварин нагадувала йому сімейного улюбленця – коня Орлика, який вірно служив родині багато років.
Незабаром познайомився з майбутньою дружиною, Тамарою Бондарук. Однак служба в армії на три роки перервала стосунки молодих. Хоча листування тривало і почуття між молодими людьми залишалися. Служив Степан Боришкевич на Байконурі. Побував і на Далекому Сході у м. Комсомольськ-на-Амурі. Недовго, один рік, бо ж дуже хотілося назад, додому. І повернувся в Україну вже з дружиною.
Доросле життя почав у Квасилові
Обрати Квасилів запропонував друг по службі в армії Григорій Ласько. Одразу ж влаштувався слюсарем на дослідний завод «Рівнесільмаш», який набирав потужності, активно будувалася інфраструктура, житло. Згодом отримали квартиру. Тут, у Квасилові, в родині народилося троє дітей: Людмила, Світлана і Юрій.
І батько, і мама, розповідає п. Світлана, працювали на заводі. Мама – кранівницею. Оперувала технікою легко та безстрашно. За тих часів було престижно проводити на заводі екскурсії. Жодна з них не проходила без оглядин цеху пластмасових виробів, де керував Степан Боришкевич. Цех завжди був одним із кращих. «А ми завжди пишалися батьком, – зауважує п. Світлана, – адже наше прізвище звучало між працівниками заводу лише з позитивного боку».
У сорок років Степан Олексійович вступив до Українського інституту інженерів водного господарства і отримав спеціальність інженера-механіка. Був і такий факт у батьковій біографії, коли на роботу його запросив голова колгоспу «Маяк», відомий на весь тодішній Союз Володимир Плютинський. На п. Степана очікували прекрасні перспективи. Проте віддав перевагу рідному заводу, де працював до пенсії.
Пригадує Степан Олексійович, як на заводі мав добрі стосунки з головним інженером Олександром Кухарем, як допомагав досвідчений керівник і організатор молодим спеціалістам тоді ще «Квасилівферммашу». До цього часу залишилися друзями Василь Іськов, Дмитро Крет, Анатолій Котовський. На жаль, багатьох вже немає серед живих.
А ще було подією у селищі, розповідає, коли закладали перший камінь другого храму – УПЦ КП Святих апостолів Петра і Павла в центрі. Й одним із тих, хто буквально виборював дозвіл на будівництво і брав участь у цій пам’ятній події, був він, Степан Боришкевич. А ось тепер щодень проходить повз церкву і знає, що життя прожите, як кажуть, недарма!
Та й взагалі завжди був і залишається цей чоловік справжнім патріотом Квасилова. Нагороджений багатьма грамотами і медалями. Зокрема, від Верховної Ради орденом «Знак пошани».
«Наш тато – гордість і любов», – пишається донька Світлана, висловлюючи думку всієї уже великої родини, і бажає батькові бути й надалі бездоганним зразком любові та мужності, щирості й надійності.
Анна ЛИМИЧ,Фото з сімейного альбому