90! Рівно стільки минулого тижня виповнилося патріархові рівненської журналістики, письменнику та краєзнавцеві Георгію Павловичу СЕРБІНУ. Та він досі свято сповідує своє «золоте» правило: ні дня без рядка.
За писаниною Георгій Павлович не помічає плину часу. Тому його й не беруть роки. Навіть у такому поважному віці зберігає добру пам’ять і неймовірну працездатність.
– Я й досі, бува, засиджуюся за письмовим столом до третьої ночі, – зізнався Георгій Павлович. – Як звик з молодих років. Не раз повертався з відрядження затемна. Рідні вже сплять, а я сідаю за кухонний стіл і пишу до 3-4 години. Щоб бути хорошим журналістом, треба багато працювати. Писати, писати й писати. Буває, що людина від природи має журналістський дар, але не працює над собою. А відтак марнує талант і втрачає Божу іскру.
Те, що в Георгія Павловича Божа іскра не тільки не згасла, а вірно світить протягом цілого життя, свідчить видана ним днями ще одна книжка «Журналістські бувальщини». До її написання, як зізнався автор, спонукав його давній товариш Микола Кривий. А як усе сталося, Микола Васильович описав у підготовленій для «7 днів» публікації.
Отож, усе почалося з того, що, поспілкувавшись із Георгієм Павловичем Сербіним після презентації його книги «Незгасна Тарасова свіча», я подивувався, що він вирішив відійти від літературної діяльності й більше нічого не писати.
«Болять очі, – поскаржився мені найстаріший журналіст і письменник Рівненщини. – Доведеться забути про своє багаторічне ремесло».
На що я йому відповів: – Перепочиньте, а там буде видно. Можливо, щось надумаєте видати до свого ювілейного дня народження. Про себе подумав: «Ім’я Георгія Сербіна вже давно вписано золотими літерами на літературній мапі Рівненщини. Адже надрукувати стільки прозових, поетичних, краєзнавчих книг, створити сотні нарисів, публіцистичних статей, як це зробив він за своє 65-річне творче життя, не кожному посміхається доля».
Відтак ми почали згадувати час, в якому жили і працювали, називали безліч імен, розповідали про свої життєві дороги. Аж тут Георгій Павлович тихо мовив: «За своє журналістське й редакторське життя я зустрічався з багатьма цікавими людьми, які залишили в моїй пам’яті незабутній слід». Потім став розказувати різні історії, пов’язані з добродіями, котрі вплинули на його духовний світ і з якими охоче ділив найприємніші години спілкування. – Напишіть про це, – порадив я йому, забувши про свою недавню пересторогу. – Крім вас цього ніхто не зробить. Хоч як сумно зізнаватися, але я не вірив, що мій старший товариш і колега прислухається до цієї думки. Як-не-як у жовтні йому виповниться 90 років. Минуло кілька місяців і чую у слухавці знайомий голос:
– Я виконав твоє прохання. Книга про журналістські бувальщини готова до друку і чекає спільного обговорення.
Коли я перечитав рукопис, то поринув у світ, який полонив надовго. Його животворчі рядки навіяли мені недалеке минуле з усіма його радощами і негараздами. Показуючи різні, часом тривожні, часом комічні ситуації, в яких опинявся сам автор і його численні герої, я начебто знову відкрив собі цілий пласт покоління, яке, долаючи на своєму шляху непрості перешкоди, сміливо йшло до власної мети, зберігаючи порядність, шляхетність і високий професіоналізм. Із коротеньких новел-спогадів на трьох-чотирьох сторінках переді мною постали дивовижні людські долі.
Ще Антон Чехов колись зауважив: «Коротко писати важко». Він був правий. Але Георгію Сербіну це виявилося під силу. Певно тому, що писав бувальщини серцем і думав поезією (для мене він і досі залишається поетом), який уміє лаконічно – здебільшого в небагатьох рядках сказати про душу людини, її устремління, епоху, в якій зростав як журналіст і письменник. Якщо уважно вчитуватись у сторінки його вистражданої, неймовірно сердечної книжки «Журналістські бувальщини чи то з усмішкою, чи то з іронією», яку старійшина журналістського цеху присвятив колегам нашого краю, то за насиченими акварельними барвами проглядаються знайомі нам портрети відомих журналістів, письменників, краян, їхні різноманітні пригоди, в які вони нерідко потрапляли.
Є тут чимало згадок про заслужених людей, патріотів України з інших регіонів нашої великої держави, які кожен зі своїм душевним багатством, гострим розумом, іноді безпорадністю передають колорит і визначальні риси минулої доби. Відзначу, що вони вміло виписані Георгієм Павловичем – майстром короткої прози, великим знавцем українського слова. Тому читаються легко, на одному подиху. До того ж у новелах-спогадах присутній домішок щирого гумору, теплої іронії. А самі розповіді нагадують життєві історії, яких чимало можемо почути за різноманітних обставин, коли самі беремося до подібних переказів.
Не полишають байдужим також вдало виконані малюнки, які додають книзі емоційного заряду. Збірка знайомить нас лише з невеликою кількістю людей, з якими судилося зустрітися і подружитися на все життя Георгію Сербіну. Але навіть і з цього вона викликає неабияке зацікавлення, бо без фальші, трафаретності показує особистості, котрі за будь-яких обставин залишалися у своїх діяннях людьми чесними і справедливими. Сподіваюсь, що письменник знайде в собі сили і продовжить розпочату роботу. Йому є що повідати читачеві. Ми чекаємо нових зустрічей з ним.
Микола КРИВИЙ,
член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України