Щодня вона працює з тими, хто вчора був на фронті, а сьогодні знову вчиться рухатися. У Рівненському обласному клінічному госпіталі Руслана Кухаревич реабілітує поранених захисників, після роботи тренує дітей у Зорянській спортивній школі, а ввечері повертається додому до трьох власних дітей. Між цими ролями – ще одна важлива справа: вона разом із колегами намагається змінити підхід до реабілітації на Рівненщині, зробити його сучасним, доказовим і людяним.
Руслана Кухаревич – фізична терапевтка, тренерка з дзюдо і співорганізаторка другого Рівненського регіонального семінару-практикуму для фізичних терапевтів. Її переконання просте: якісна реабілітація не починається з обладнання – вона починається з людей, їхніх знань і готовності вчитися, помилятися і зростати разом.
– Руслано, Ви організовуєте другий Рівненський регіональний семінар-практикум для фізичних терапевтів. Звідки взагалі взялася ця ідея?
– Бажання робити щось більше було завжди. Але остаточне, тверде рішення ми з моєю колежанкою Юлією Терешкович ухвалили на міжнародній конференції в Бельгії. Нас дуже вразило, як спілкується світова реабілітаційна спільнота. Там усе відбувається легко: всі відкриті, без страху ставлять запитання, діляться напрацюваннями, не соромляться помилкових тверджень, не засуджують чужі помилки і толерантно ведуть дискусію.
Нам, українцям, цього часто бракує – вміння комунікувати й проявляти ініціативу. А саме ці навички критично важливі для професійного зростання.
– Чому саме зараз це стало критично важливим?
– На Рівненщині нині відкривається багато реабілітаційних відділень. На сьогодні понад 20 закладів надають послуги військовим і цивільним. Але підготовка спеціалістів часто не відповідає реальним викликам. Багато наших захисників потребують якісної допомоги, яка має базуватися на доказовості.
Тому ми з Юлією вирішили організовувати зустрічі місцевих практиків і формувати вміння обмінюватися клінічним досвідом. Передача інформації «з уст в уста» – це найпростіший і найшвидший шлях.
– Ви говорите про проблеми з освітою. У чому, зокрема, вони полягають?
– На жаль, рівень підготовки в нас низький, і причин цього багато. Одна з головних – викладачі у вищих навчальних закладах часто не мають клінічної практики, ніколи не працювали безпосередньо з пацієнтами як фізичні терапевти.
Студентам читають лекції лікарі, які не мають стосунку до реабілітації. Переважна більшість наших колег – це вихідці з ЛФК. А ця система, на жаль, не формувала клінічного мислення. Медсестра з ЛФК не приймала самостійних рішень щодо втручань, виконувала вказівки лікаря і не несла відповідальності за результат терапії. Модель не вимагала безперервного професійного розвитку. Така ж ситуація і в ерготерапії.
– Що сьогодні є більшою проблемою для реабілітаційних відділень – обладнання чи кадри?
– Передусім – нестача персоналу і рівень компетенцій тих спеціалістів, які вже працюють. Також важливі підходи до організації процесу.
Реабілітація потребує якісного менеджменту і постійного тімбілдингу. Команда має бути сфокусована на пацієнті та його родині. Класична ієрархічна медична модель застаріла й неефективна в сучасних умовах. Реабілітаційне відділення живе інакше, ніж, скажімо, хірургічне чи терапевтичне. І жодне обладнання не замінить людину та її знання.
– Як повномасштабна війна змінила запит на реабілітацію?
– Війна буквально розгорнула нас на 180 градусів. Ми працюємо не з простими травмами, а зі складними політравмами, де поєднуються кілька видів ушкоджень із небезпечними вторинними ускладненнями.
Це може бути травма спинного мозку разом з ампутацією. Або черепно-мозкова травма з ампутацією і складними інфекціями, що призводить до значного рухового дефіциту. Як наслідок – пневмонія, пролежні, тромбози, остеопороз, остеомієліт… Усе це серйозно впливає і на психоемоційний стан пацієнтів.
Переважна більшість бійців – молоді люди працездатного віку. Вони не професійні військові. Після поранення вони, звісно, не повернуться до служби, але їм потрібно жити далі: працювати, створювати сім’ї, народжувати дітей. Наше завдання – якомога швидше повернути їх у соціум. Травма не повинна обмежувати їхнє функціонування.
Це змусило нас дуже багато і дуже швидко вчитися, звертатися по допомогу до міжнародних колег, шукати найкращі світові практики й упроваджувати їх у своїй роботі. Ми почали активно застосовувати міждисциплінарний підхід, де кожен спеціаліст – професіонал, який формує свою клінічну практику на основі доказовості.
– Ви часто наголошуєте на доказовій реабілітації. Що це означає простими словами?
– Наші захисники заслуговують на найкращі послуги – на науково обґрунтовану допомогу. Ми не можемо використовувати методи, ефективність яких не доведена.
Тому кожен спеціаліст, перш ніж складати план відновлення, має переконатися, що саме ці втручання справді допоможуть повернути втрачені функції. Ми постійно ставимо собі запитання: чи доцільна ця процедура для конкретного пацієнта? Чи допоможе вона відновити ходьбу? Чи зменшить біль?
Такі питання змушують звертатися до досліджень. Спираючись на наукові дані та клінічні настанови, ми пришвидшуємо процес відновлення і скорочуємо шлях пацієнта додому.
– Чому ви обрали формат живих зустрічей, а не класичні лекції чи онлайн-курси?
– Безпосереднє спілкування завжди ефективніше. Ми вчимося комунікувати, знайомитися, ставати ближчими. Важливо відчувати, що ти не сам із цим багажем проблем.
Ми обмінюємося напрацюваннями не лише під час доповідей, а й у перервах, вчимося ставити запитання без страху осуду, підтримувати одне одного. Звісно, ми проводимо і онлайн-курси, і вебінари, і тренінги. Але саме живе спілкування формує справжню професійну спільноту.
– Чим другий семінар відрізняється від першого?
– Під час першої зустрічі ми, по суті, лише знайомилися. Пробували і хвилювалися, чи все вийде. Чи буде це комусь потрібно. Хтось уперше був слухачем, хтось – спікером, хтось – організатором. Але головний висновок був один: ми потрібні одне одному.
– З чим мають вийти фахівці після семінару?
– Коли я відвідую подібні заходи, завжди аналізую власні помилки і шукаю відповіді на запитання: як поліпшити свою роботу і куди рухатися далі. Хотілося б, щоб саме з цим мінімумом учасники поверталися додому після нашого семінару.
– Ви часто згадуєте свою колежанку Юлію. Наскільки важлива командна робота для таких ініціатив?
– Кожен із нас має свої сильні та слабкі сторони. Але реалізувати себе і створювати щось справді цінне ми можемо лише в команді. Середовище в колективі дає можливість рости й робити великі речі. Важливо усвідомлювати цінність кожного члена команди і бути вдячними за співпрацю, ніколи не знецінюючи внесок тих, хто поруч.
Я відчуваю велику підтримку з боку керівництва і колег. Вони підтримують усі мої, як кажу, «божевільні» ідеї. Я кажу: «Ми маємо це зробити», – і вони допомагають реалізувати задумане. У нас ініціатива не карається – і це надзвичайно цінно.
Так, у мене є напарниця Юлія Терешкович. Я називаю її космосом, бо в її голові – вир ідей і натхнення. Вона поставила собі за мету розвивати ерготерапію на Рівненщині. З нею не страшно блукати.
– Чому для Вас принципово розвивати реабілітацію саме на регіональному рівні, а не концентруватися на великих центрах?
– Я вважаю, що зміни потрібно починати з периферії. Тоді й міністерству буде легше впроваджувати більш глобальні рішення.
– Що зміниться для людини, яка проходить реабілітацію, завдяки таким ініціативам?
– Вона отримуватиме якісніші послуги в будь-якому центрі – з мінімальним ризиком вторинних ускладнень.
– Якщо зазирнути на кілька років уперед: якою бачите реабілітаційну сферу Рівненщини?
– Лише якісною. А якщо говорити про 20 років уперед – кожен, хто читає цю статтю, колись потребуватиме відновлення. Особисто хочу, щоб у цей момент мені надали справді якісні послуги.
Інвестуючи в цю галузь зараз, ми інвестуємо у своє гідне життя в старості. Стаючи професійними, ми зможемо здорово конкурувати між собою і стимулювати власний розвиток. Лише об’єднавшись, ми можемо бути сильними. Хочеться, щоб Рівненщина гідно представляла себе на міжнародній арені й була прикладом для інших регіонів.
– Що для Вас найскладніше в цій роботі, а що, навпаки, дає відчуття правильного шляху?
– Усі подібні заходи і проєкти потребують фінансової підтримки. І це непросто в час, коли пріоритети – захист і виживання. І це правильно. Команді тяжко постійно триматися лише на ініціативі.
Але я точно знаю: ми рухаємося в правильному напрямі, коли інвестуємо в освіту, знання та розвиток людей. Коли підтримуємо одне одного і не боїмося визнавати власні помилки. Бо реабілітація – це не лише про відновлення руху. Це про повернення людини до життя.
І якщо ми хочемо гідного майбутнього для себе і для тих, хто сьогодні захищає країну, починати ці зміни потрібно вже зараз – тут, на місцях, у своїх громадах.
Читайте також: Найважче було не вижити. Історії ветеранів з Рівненщини про повернення до життя після війни
Журналістка та медіаменеджерка з багаторічним досвідом роботи у регіональних медіа. Працює з темами соціальної політики, життя громад, комунальних рішень та створює матеріали про сучасні історії Захисників України. З 2023 року — директорка редакції газети «Сім днів» і головна редакторка сайту 7dniv.rv.ua.
У різні роки працювала редакторкою сайту, головним бухгалтером, заступницею головного редактора та управлінською ланкою видань «Сім днів» і «Літопис Заходу». Має досвід реалізації медійних та суспільно важливих проєктів у співпраці з українськими та міжнародними партнерами.