У кімнаті Центру «ЯМаріуполь.Рівне» тепло і затишно. За великим столом діти складають слова з кольорових карток, сміються, сперечаються: «вєтєр чи вітер?», «Снігір чи снігур?». Хтось показує «з’їдену» букву, хтось намагається правильно вимовити «дзьоб», щоб не вийшов «дзьобик». Тут ніхто нікого не виправляє – тільки слухають і пробують сказати так, як звучить українською.
Це мовний клуб «Суржик». Назва наче жарт, бо саме тут слова повертають милозвучність. Тут не заучують правила – тут слухають, граються, ловлять звучання мови. Бо українську тут пропонують не вивчити – її пропонують почути.
Коли слово стає музикою
Ідею клубу принесла в центр Людмила Авксентьєва – вчителька початкових класів з Маріуполя. Після евакуації до Рівного вона почала працювати з дітьми переселенців. І побачила: багато хочуть говорити українською, але бояться – переплутати, сказати «не так», змішати дві мови.
«Мені важливо, щоб наші діти чули, як звучить українська по-справжньому, – каже пані Людмила. – Не заучували правила, а відчували. Українська – вона мелодійна, солов’їна. Вона не про примус, а про відчуття».
Заняття не схожі на уроки. Тут немає оцінок, зошитів і домашніх завдань. Натомість – загадки, змагання, ребуси й ігри. Діти відгадують, яка літера зникла зі слова, складають рими, намагаються промовити «дзьоб» так, щоб не вийшов «дзьобик».
«Ми не вчимо правила, – пояснює Людмила. – Ми граємося зі словами. Діти ніби вгадують – але насправді вчаться чути мову на слух, як музику».
Від шести до дванадцяти – і бабуся
Головні учасники клубу – діти від шести до дванадцяти років. Хтось прийшов вперше, хтось уже постійний відвідувач. І є бабуся, яка не пропускає жодного заняття – каже, що приходить «навчитися говорити так, як говорить мій онук».
«Діти – вони як губки, – усміхається Людмила. – Їм не тяжко запам’ятовувати нові слова. А от дорослим часом тяжко – бо думають, що їх виправляють. Але саме діти часто починають виправляти батьків».
Як це сталося з мамою однієї учениці. Дівчинка вимовила українське слово, мама перепитала: «Що-що?» А донька серйозно відповіла: «Мамо, ти що, не розумієш? Це ж правильно українською!»
Не ламати, а показати
На початку роботи в центрі пані Людмила зіткнулася з тим, що деякі батьки сприймали українську насторожено. «Навіщо ламати дітей, якщо вони звикли говорити російською?» – чула вона на батьківських зборах у дистанційній школі, де також викладає.
«Я їм кажу: не ламаємо, – розповідає Людмила. – Ми показуємо, як слово може зазвучати по-іншому. І є факт: легше навчити водити автомобіль п’ятирічну дитину, ніж тридцятип’ятирічну жінку. Діти – як губки. Дайте їм декілька мов, вони не переплутають. Це в дорослих каша, а діти мають гнучкішу пам’ять».
Педагогиня переконана: діти до п’яти років засвоюють 50% всієї інформації, яку здобудуть упродовж життя. Тому зараз – найкращий час.
«Як з англійською: спочатку треба запам’ятати тисячу-дві слів, а потім починати говорити. Так само і тут. Діти спочатку засвоюють звучання – а потім уже починають розмовляти. І найголовніше – вони не сприймають це як примус. Бо це гра».
Коли мова стає своєю
Мовний клуб «Суржик» не вчить правил – він повертає словам відчуття. Тут діти з Маріуполя, Харкова чи Херсона поступово впізнають у словах себе, своє нове місто і той голос, яким хочуть говорити далі.
Сміх, спроби, помилки, знахідки – і раптом дитина вже не соромиться сказати «так» замість «да». Бо зрозуміла: це не «правильно» – це красиво.
«Я завжди кажу: ми не ламаємо російське чи суржик, – каже Людмила. – Ми просто показуємо, як звучить українське. І якщо воно звучить красиво – дитина сама його обирає».
У кімнаті центру знову чути дитячі голоси. Хтось розгадує ребус, хтось шукає «з’їдену» літеру. А пані Людмила усміхається – бо знає: кожне нове слово, вимовлене з радістю, це маленька перемога. Не над мовою. А над страхом говорити.