У Рівному відкрився Простір креативної індустрії «Вишивані книги Рівне» — перший в Україні музей авторських рукотворних книжок. У «Бізнес-коворкінгу Рівне» представлено понад сорок унікальних артбуків Олени Медведєвої, які відвідувачі можуть побачити, перегорнути та відчути історії, вплетені у вишитий текст.
Трохи більше місяця тому в приміщенні «Бізнес-коворкінг Рівне» відкрився Простір креативної індустрії «Вишивані книги» – по суті, перший в Україні музей авторських книжок ручної роботи. За сприяння секретаря Рівненської міської ради Віктора Шакирзяна, з ініціативи депутатки Галини Кульчинської та завдяки підтримці рівнян тут знайшли свій дім понад сорок унікальних видань.
Хто стоїть за вишитими книгами
«Коли ми відкривали простір, була звичайна п’ятниця, дванадцята година. Та людей прийшло стільки, що не було де яблуку впасти. Для багатьох це подія – вони прагнуть побачити ці книги, доторкнутися, прочитати», – розповідає Олена Медведєва.
До появи цього простору її книги постійно подорожували. «Я привозила їх у школи, до студентів, у різні міста й обласні центри, була й у селах. Куди б не запрошували – намагалася приїхати, бо бачила, як люди реагують. І щоразу увагу привертали насамперед тексти. Скільки разів чула: «Прийду додому – перечитаю Франка». Або: «Леся Українка… я вже й забула, яка там глибина в «Лісовій пісні»». Для мене це було надзвичайно важливо».
Олена Медведєва – письменниця, психологиня, ініціаторка авторських книг ручної роботи «Креативна книга». Їй належить ідея виготовлення недрукованих артбуків – не лише техніка, а новий напрям, вирощений із внутрішньої потреби берегти слово.
Колекція: від Шевченка до Орлика
Серед робіт Олени Медведєвої – вишита Шевченкіана: перша у світі гаптована книжкова колекція творів Кобзаря, включно з «Кобзарем» 1840 року, вишитим без скорочень. Є й класика української літератури – фоліант Івана Франка «Народна пісня», «Лісова пісня» Лесі Українки, 72 поезії Ліни Костенко «Я поцілую мальву у щоку». Є духовні тексти – чотири Євангелія, вишиті повністю, – і важливі історичні документи. Нещодавно пані Олена завершила повний текст Конституції Пилипа Орлика, створивши рукотворний фоліант.
Дві роботи майстрині внесені до Книги рекордів України: 2019 року – найбільша вишита книга (Євангеліє від Матвія вагою 9 кг 400 г), 2021 року – найбільша кількість вишитих вручну літер і знаків у рукотворних книгах (540 542 символи у 24 книгах).
Пані Олена вишиває українською, англійською та польською. Вона авторка трьох вишиваних шрифтів. Кожен має свій характер і ритм – як і кожна книга, що проходить через її руки.
Атмосфера дому, а не музейної тиші
Простір креативної індустрії «Вишивані книжки» не схожий на суворий музей із табличками «руками не торкатися». Тут – домашнє тепло. «Домашня атмосфера важлива. Людина відчуває, що її чекають, її можуть почути. Можливо, вона отримає відповіді на свої запитання», – пояснює пані Олена.
Запалені свічки, килимки для дітей, куточки для читання, плед на кріслі – все створює відчуття місця, де можна не лише дивитися, а й бути. «Як психолог знаю: людина приходить не тільки щось нове побачити, а й отримати рефлексію, інсайт від мистецтва».
Тут затримуються довше, ніж планували. Перегортають сторінки, мовчать, вдивляються. Атмосфера дає час відчути текст, а не «пробігти очима».
Доступність і живі реакції
Недавно вишитого «Кобзаря» читав тринадцятирічний хлопчик – приїзд сюди був для нього подарунком на день народження. «Ми не поспішали, бо він читав. Діти, бува, питають: а можна приходити читати вишивані книги, бо це зовсім не так, як друковані».
Сюди вже приїздили діти з інвалідністю на кріслах колісних – бо простір безбар’єрний. І завтра, каже пані Олена, знову буде родина з дитиною з інвалідністю. Днями приходили внутрішньо переміщені жінки з Біловодської громади: одна з них просто розчулилася до сліз. «Я знаю ці сльози: перші – від радості, другі – з горя, а треті – від мистецтва».
Тут люди дозволяють собі бути справжніми – і це, за словами пані Олени, найбільша цінність. Хтось приходить сам, потім приводить друзів. «Спочатку з’являється один клас, потім другий – і вже весь ліцей. Люди передають одне одному, як «базарне радіо»».
Є й маленькі жести. «Ольга Гурістюк, дружина художника Олександра Гурістюка, пригостила домашніми пиріжками з персиками – цілу миску. Я, звісно, принесла їх сюди». І – обійми. «Діти часто обнімають. Якщо дитина тебе обнімає і не хоче відпускати – це найбільша нагорода», – ділиться майстриня.
Події, що створюють досвід
За місяць у просторі відбулося чимало подій: анімаційні екскурсії «Креативна книга презентує», майстер-класи «Від архаїки до модерну», арттерапія. У планах – зимові та літні мистецькі школи-резиденції для дітей, сучасні лекції та творчі зустрічі. «Коли люди приходять, ми сідаємо, запалюємо свічі, вмикаємо музику. Люди обирають свої мотиваційні цитати. Я надаю полотно, голки, нитки. І ми це вишиваємо, оздоблюємо».
Майстер-класи відвідують із різним запитом: навчитись, спробувати себе, доторкнутися до нового. «Пані Людмила зі Сварицевич три години їхала сюди й три назад, щоб освоїти техніку. А потім, на День української писемності та мови, сама провела майстер-клас у ліцеї. Дівчата так гарно вишивали – і жодна до того не бралася за вишитий текст».
Шрифт, що виріс із потреби творити
Пані Олена каже, що її ниткографіка – створений і запатентований шрифт і метод – уже «йде в люди». «Багато хто вишиває. І я не проти – навпаки. У Біблії сказано: «Даром отримав – даром і віддавай». Люди питають, чи можна використовувати мій шрифт, цікавляться технікою, і я погоджую. Мені важливо бачити, куди вона далі йде, і цінно, що ставляться з повагою до авторства».
Часто до простору приходять цілі групи дітей. «Я купила килимки – вісімнадцять штук. Розстилаю їх на підлозі, діти сідають – і я показую їм дитячі креативні книги».
Є книги з бісеру, вербових гілочок, бурштину, соломи, фетру. Книжки-іграшки, гербарні, в’язані спицями, плетені гачком. «Я не просто демонструю, що така книга існує. Розповідаю сюжет – казка вчить, як жити. І водночас знайомлю з ужитковим мистецтвом: кожна книга створена по-іншому, без повторів».
«Хочу, щоб діти вбирали ці образи і дозволяли уяві працювати. Ми не знаємо, ким вони стануть. Може, програмістами – і згадають відчуття від креативної книги. Бо творчість породжує творчість. Вона живе далі в тих, хто її торкається».
Підкорити тишу за 7 секунд? Легко, якщо є історія
Екскурсії тривають 45–60 хвилин. «З дітьми складніше: їх треба зацікавити одразу. Дорослий, навіть якщо нудно, триматиме вигляд. А дитина – ні. Маєш сім–дев’ять секунд, щоб привернути увагу – інакше екскурсію можна завершувати».
Тому формат постійно змінюють. «Діти сидять на килимках – їм зручно. Ми знайомимося, пояснюю правила, розповідаю сюжет. Потім відео, знову спілкування, запитання, ще відео. Усе має бути динамічним».
Окрім екскурсій, тут – лекції та зустрічі. «25–26 жовтня, під час відкриття простору «Підтримуй Рівненське», я читала лекцію «Мистецтво як інструмент резильєнтності» – про те, як мистецтво допомагає адаптуватися й долати складні переживання». Головне в цих зустрічах – не лекція, а присутність людей, які слухають одне одного і знаходять опору в творчості.
«Книга з ароматом хліба»
Особливо зворушливою була екскурсія «Книга з ароматом хліба». «Приїхали діти зі Здолбунівської музичної школи. Принесли інструмент – і вчителька зіграла мелодію з «Лісової пісні», яку свого часу рекомендувала Леся Українка». Слово й музика природно поєдналися.
Чому «з ароматом хліба»? «Книга – це наш духовний хліб. А поєднання з теплом і смаком нехай залишиться дітям у пам’яті. Вони виростатимуть і, можливо, згадають: мене пригостили пиріжками, про мене подбали». Пам’ять тримається на теплі: дитина запам’ятовує не лекцію, а турботу, смак теплого пиріжка, м’яке світло й спокійний голос.
«Це – колосальна насолода». Шлях майстрині
За вишитими книжками – ціле прожите життя. «Перше, що мені спало на думку, коли ви запитали, що за цими книжками, – це колосальна насолода, – каже пані Олена. – Мене ніхто не примушував. Поки книга не почне жити своїм життям – я не спинюся. Це творчий неспокій, який просить дороги».
Книги народжуються поруч із людьми, серед яких живеш. «Син почав писати – і з його казок з’явилася перша креативна книга. Донька все бачила. Мої батьки… Мій чоловік… Трагедія моєї сім’ї (в липні 2023 року внаслідок ДТП загинув чоловік Олени Анатоліївни – звукорежисер обласного драмтеатру Андрій Вавринчук, – прим. ред.)… Наше суспільство, наші люди. Оця підтримка». Ці сторінки не лише вишиті – вони прожиті.
Водночас шлях не без сумнівів. «Я прихильниця конструктивної критики – від фахівця. Це зрілість: розуміти, що критикують не тебе, а роботу. Вона може допомогти рости».
Крок за кроком довелось опановувати все потрібне. «Юфти шити? Не вміла. Палітурні роботи? Не знала. Сіла й вивчила. Найстрашніше – не кошти, хоча на «Кобзар» у мене було полотна на чотири сторінки і кілька мотків ниток. Найстрашніше – ухвалити рішення й почати. Страх має великі очі. Але коли ступив – воно веде».
Ниткотерапія: коли нитка тримає людину
Сьогодні пані Олена розвиває ниткотерапію – особливо для вдів і жінок, які чекають на зниклих безвісти рідних. Це форма підтримки, спосіб тримати нитку життя тоді, коли воно розривається від болю. «До нас приходять жінки, які чекають чоловіків і синів. Вони беруть нитку – і хоч трохи відпускає. Бо нитка – це і шлях, і зв’язок. Це ніби ти не сама».
Під час поїздок громадами в межах проєкту Українського культурного фонду «Вишивка українською» жінки спершу казали: «Нам би картоплю копати», а потім вишивали, згадували дитинство, літо, голоси бабусь, аромати. Повертався стан, у якому було безпечно. І наприкінці – «вже можна і картоплю копати». Не жарт, а сигнал: сили повернулися.
Рушник надії та жіноча солідарність
В Острозі одна авторка вишила рядок зі свого вірша. У Костополі майстриня пообіцяла: «Я вишию німецькою» – і привезла закладку німецькою мовою. Так нитка долає кордони й мовні межі.
Особлива історія – Дубенський замок, «Рушник надії». Людей – повна тронна зала. «Місць не вистачало. Голок не вистачало. Ми ділили полотно». Серед присутніх – пані Алла, чий син зник безвісти в перші дні великої війни. «Мені це відгукнулося, бо мій син тоді теж був строковиком», – каже Олена. Пані Алла вишивала: «Синку, ми тебе чекаємо, любимо». «Плакати важливо. Емоції – енергія. Вони мають вийти, щоб не залишатися хворобами в тілі».
«Ми довго з нею говорили, я записала її історію. Ми досі на зв’язку. Це й є жіноча солідарність: разом поплакати, посидіти, помовчати, спитати «ти як?», обійняти». І досі телефонують: чи можна приїхати й вишити свої слова на рушнику надії. «Звичайно. Полотна достатньо, голок достатньо. Ми чекаємо».
«Довгобуди», діти і сміливість бути
«Я хочу, щоб сюди приходили люди – і творчі, й не тільки – і проводили ті заходи, про які мріяли, але не мали місця», – каже пані Олена. Простір має працювати як живе середовище ідей, а не як зала для споглядання під склом. Один із найближчих форматів – зустрічі вишивальниць із незавершеними роботами, «довгобудами». «Хтось почав скатертину, хтось сорочку чи серветку. Потрібно зібратися з тими, хто принесе свої «довгобуди», – продовжити роботу і завершити. Виховувати навичку: якщо взявся – доведи до кінця». Це не про темп, а про повернення до себе і дисципліну творчості.
У планах і підтримка юних авторів: «Готова співпрацювати з дітьми, які хочуть відкрити виставку. Ми можемо зробити виставку однієї картини. Хай приведе однокласників, хай розкаже». Тут не порівнюють – тут підтримують; виставка однієї роботи – про сміливість і право бути почутим.
«Ідей багато, – підсумовує пані Олена. – Хочеться по максимуму використати цей рік, цей простір. Оглядаюся на місяць – і бачу: стільки всього відбулося. Досить класного». Простори інколи ростуть швидше, ніж встигаєш це усвідомити. «Вишивані книги» – з таких.
Дві фрази про головне
Якби пані Олену попросили вишити одну фразу для себе, це було б: «Життя триває». «Воно триває завжди, в будь-яких формах. Питання тільки в тому, чи це земне життя, чи вже інша форма існування».
А якби потрібно було вибрати одне слово – це було б «Україна». Без декларацій – як дім, мова, люди. Коли уявляєш ці слова на полотні волинського виробника, вони звучать як тиха молитва – не для прохання, а для пам’яті й подяки.
Понад десять років терпкої праці народили книги, які несуть у світ не тільки тексти класиків, а й любов до слова, до України, до людини. У кожному рядку – подих. У кожній сторінці – шлях. Навіть у найтемніші часи світло тримається, якщо його хтось несе. Іноді для цього достатньо малого: голки, білого полотна, тиші в кімнаті та віри в те, що життя триває.